Читать онлайн книгу "Іван Богун. У 2 тт. Том 2"

Iван Богун. Том 2
Юрiй Володимирович Сорока


Барви
Що нам вiдомо про сподвижникiв Богдана Хмельницького? Про людей, котрi пов'язали власну долю з боротьбою славного гетьмана? Ким вони були, як жили, що залишили по собi? Як не сумно це розумiти, але про Івана Богуна, Данила Нечая, Максима Кривоноса i багатьох iнших вiдомо значно менше, нiж заслуговують цi люди за своi життя, що вони iх поклали на олтар служiння Батькiвщинi. Герой твору Юрiя Сороки, полковник кальницький, вiнницький i подiльский, а пiзнiше й наказний гетьман Іван Богун е чи не найяскравiшою постаттю в плеядi полковникiв Хмельницького. Чи таким вiн був, яким дозволив собi зобразити його автор? Чи змiг вiн показати його так, як того заслуговуе славетний украiнський лицар? Залишимо це на суд читача, якого на сторiнках цiеi книжки чекають буревii i бойовища Украiни XVII сторiччя…





Юрий Сорока

Iван Богун. Роман у двох томах. Том 2





Частина друга


Було колись в Украiнi —
Ревiли гармати;
Було колись – запорожцi
Вмiли панувати.
Панували, добували
І славу, i волю;
Минулося – осталися
Могили на полi…

    Тарас ШЕвченко. Іван Подкова




Роздiл І





І


Украiна стрiмко летiла до найвизначнiших подiй у своiй середньовiчнiй iсторii. Вже почали вiдлiк останнi мiсяцi польськоi «золотоi доби», а на обрii поставали буревii козацькоi звитяги. Королiвська влада, магнати, сенатори i сеймовi комiсари поки що не могли чiтко уявляти межi загрози, яка йшла для них з одвiчно проблемних земель Речi Посполитоi, але все ж вiдчували – бiда ходить поряд. Звiдусiль шляхами потяглися обози з порохом, оловом, зброею та провiантом. Для кого? У полках реестрового козацтва, нiбито вiрних коронi, з'явилися непевнi люди, якi проводили зустрiчi з козаками, ба, навiть зi старшиною! Та не у вiйськових канцелярiях, пiд наглядом панiв комiсарiв, не на майданах, а в темних гаях, очеретах, на пасiках. Чому? Про що мовлять бунтiвнi гультiпаки, якщо навiть у серцi Речi Посполитоi мiщани Гданська i Торуня постачають гармати i порох до них украiнським схизматикам, а хлопство спокiйних воеводств польських покидае маетки своiх панiв i масово зникае в невiдомому напрямку? Хто ж бунтуе всiх цих людей, вiддiлених одне вiд одного тисячами верст, мовою i вiросповiданням?

Вiдповiдь, як це часто-густо бувае перед великою вiйною, надiйшла вiд шпигiв, котрих щедро було розсiяно в реестровому вiйську, i як ще частiше трапляеться, вiдповiдi тiй не було надано потрiбноi уваги. А все сходилося на непокiрному чигиринському сотниковi, який обiймав цю посаду пiсля смертi свого батька в Цецорськiй битвi, а до повстань десятирiчноi давнини навiть був призначений генеральним вiйськовим писарем. У листах, що iх погано поки що розвинена контррозвiдка майбутнього гетьмана Украiни пропускала вiд шпигiв до iхнiх хазяiв у Варшаву, Кракiв, а також у ставку нового коронного гетьмана Миколая Потоцького в Кам'янцi на Подiллi, значилось: готуеться бунт, який за своiми масштабами затьмарить усi виступи, що вiдбулися вiд часiв Кшиштофа Косинського.

І написане в тих листах не перебiльшувало небезпеки нi на йоту. Залишаеться лише дивуватися, чому не вiдреагував вчасно сенат, чому залiзна Рiч Посполита не задушила виступ свавiльникiв ще до його початку, отримавши такi тривожнi вiдомостi. Утiм, доля iмперiй, як i доля окремих людей, iнодi вирiшуеться слiпим випадком. Посвяченi, до яких з лiта 1646 року належав i Богун, вiдчувши, що доля турецького походу (призначеного вiдправною точкою виступу) висить на волосинцi пiсля вального сейму, який запiдозрив короля у зрадi та намiрах знестися з козацтвом за спиною у шляхти, швидко змiнили своi плани. Тепер малося на метi скористатися походом коронного хорунжого Олександра Конецпольського на татарськi улуси.

У жовтнi 1647 року молодий пан Олександр мав намiр переправитись через Днiпро в пониззi й вступити до татарських земель. Але маючи у складi свого регiменту трохи менше трьох тисяч жовнiрiв, переважно з надвiрних хоругв кiлькох магнатiв, вiн вирiшив скористатися допомогою реестрового козацтва, тож дуже скоро старший реестру Яцек Шемберг отримав наказ виступити в район Лебедина. Вiн мав закрити кордон у мiсцях можливого прориву татарських чамбулiв. Недосвiдчений Конецпольський фактично роздiлив своi i без того досить невеликi сили, зробивши помилку, яка для нього цiлком могла закiнчитися крахом i загибеллю. Цим вирiшив на свою користь скористатися Богдан Хмельницький. І як за помахом чарiвноi палички, в полках Шемберга виринули люди, якi були в них i ранiше, але нiчим досi не притягували до себе уваги. Натомiсть тепер почали активну агiтацiю козакiв повстати проти влади. Вiйсько загудiло розтривоженим вуликом – козакiв закликали вдарити на жовнiрiв Олександра, якi й не думали очiкувати загрози з цього боку. Вдарити i враз заявити про себе, викинувши гасло повстання на Украiну, немов iскру в оберемок сухоi соломи. Простий та дiевий план. Але вiн не спрацював. Зламалося щось у чiтко вiдлагодженому механiзмi. Зараз, позираючи на тi подii крiзь призму минулих столiть, можна багато сказати про поспiшливiсть i недостатню пiдготовку того кроку, який ледь не призвiв до катастрофи. Але чи могло бути все гладким та шовковистим у таборi послiдовникiв майбутнього повстання? Не могло! Тому що готував Хмельницький свiй доленосний задум, справу всього життя, не серед рiвного, засiяного м'якою конюшиною поля, а лише серед густих тернiв, заростiв таволги та непрохiдних болiт непорозумiння, страху роздiлити участь Наливайка, Сулими, Павлюка i Остряницi, дiй розрiзнених отаманiв та проповiдникiв, якi подекуди тягли ковдру кожен на себе, iнодi зашкоджуючи загальнiй справi. Як би не було, задум розпочати повстання пiд час походу Олександра Конецпольського потерпiв цiлковите фiаско – осiнню 1647 року пiд Лебедином усi плани було сплутано нерiшучiстю деяких людей у станi повстанцiв i дiями очакiвськоi орди. Вона так жорстоко шарпала регiменти Шемберга, що годi було й думати про виступ супроти власних союзникiв у цiй битвi. Крiм того, чутки про повстання одразу ж дiйшли до вух польських рейментарiв. Так, як i дотепер часто-густо трапляеться серед нас, серед дiтей козацькоi нацii, знайшовся пацюк, чие iм'я повинно бути навiки проклято справжнiми патрiотами нацii. Сталася зрада, i до Конецпольського та Шемберга дiйшли напрочуд точнi данi про все задумане козаками.

І полетiли Украiною посланцi коронного гетьмана, несучи листи шляхтi, залогам фортець, мiським радцям та управителям фiльваркiв. Миттю затягли гайки дисциплiни командири великих та малих регiментiв, готуючись вiдвернути небезпеку нового повстання. Це й не дивно, десять лiт – надто малий термiн, аби забути рiки шляхетноi кровi, пущеноi козаками Павлюка, Гунi й Остряницi. Чорними змiями лягли кайдани на руки Богдана Хмельницького. Конав вiд зловтiшного реготу рудий пiдстароста чигиринський пан Чаплинський, коли за сотником з гуркотом зачинилися кованi залiзом дверi в'язницi. Тепер йому, Чаплинському, нiчого не завадить господарювати на землi Богдана, як i жити з його дружиною.

Могло б так статися, що пропав би квiт украiнського лицарства, майбутнiй гетьман, названий освiченими сучасниками «князем i самодержцем Украiни», загинув би серед вогких темних стiн i ворожоi зненавистi. Але йому була писана в небеснiй канцелярii iнша доля. Волею цiеi самоi долi наглядачем над Хмельницьким було призначено полковника Кричевського. Помiркований козацький старшина i представник католицькоi шляхти, як i бiльшiсть вiйськовоi верхiвки в той час, Кричевський усе ж симпатизував козацтву, як нiхто iнший розумiючи його стан i бiди, що iх несла йому польська влада. Крiм того, вiн доводився кумом Хмельницькому. Нiхто не знае, якi думки роiлися у свiтлiй головi пана полковника, коли вiн отримав унiверсал з наказом ув'язнити того, з ким поеднав його святий хрест, проте iсторiя донесла його безпрецедентне рiшення – усупереч наказовi охороняти заколотника як зiницю ока до суду над ним, Кричевський, коли до нього прийшли з проханням вiдпустити Богдана сотники чигиринського полку Бурляй, Вешняк i Токайчук, вiрнi Хмельницькому, випустив того. Випустив на поруку розбiйникам, таким, як сам Богдан-Зиновiй. Саме такою е розповсюджена думка багатьох польських iсторикiв. Звичайно, хiба борець за долю свого народу не е розбiйником в очах того, хто звик тримати цей самий народ за бидло. Бидло, яке до того ж приносить колосальнi статки доки його не бунтують люди, подiбнi до Хмельницького.

Тi ж сотники, до яких приедналися ще три сотнi найближчих сподвижникiв, не гаючись спорядили вози i тихцем виiхали з Чигирина, розпустивши неправдивi слухи, що iдуть на Трахтемирiв. Серед рипу возiв i стукоту копит по мерзлiй землi Чигиринщини Богдан вирушав на Сiч. Вирушав дорогою iсторii, яка вела його i три сотнi найближчих соратникiв майбутнього гетьмана повз Крилiв на Запорiжжя. Стояв морозний грудень 1647 року.




II


Напiвтемрява свiтлицi ховала в собi хатне начиння, зброю, вивiшену на перському килимi, кришталь, керамiку i срiбло на полицях пiд стелею вздовж стiн. Загадковий морок, здавалося, поглинув i всi звуки, мовчазним мереживом постаючи перед присутнiми в кiмнатi. Хоча нi, там, за прозорими блюдцями вiконниць, серед холодного сяйва мiсячноi ночi, чулися кроки, приглушенi голоси, вiддалений гавкiт сторожових собак. Нiчна варта хутора не спала.

Іван, закинувши руки за голову, лежав на м'якiй перинi, що нею була встелена постiль. Мовчки позирав на силует Ганни поряд iз собою. Вона безмовно сидiла, схиливши голову на плече i охопивши колiна витонченими своiми руками. Їi обличчя теж розтануло в мороцi. Іван не бачив, куди спрямовано погляд коханоi, але ясно вiдчував його.

– Ти не спиш? – долетiв до нього нарештi тихий ii голос.

– Нi.

– Я здогадалася.

Іван зiтхнув.

– Знову ти сидиш отак… Вже далеко, мабуть, за пiвнiч, чому не спиш, Ганнусю?

– Я не хочу.

У темрявi, розбиваючи нiчну тишу, ритмiчно та дзвiнко озвався годинник, який висiв у сусiднiй свiтлицi. Іван ще раз зiтхнув i знайшов ii руку.

– Третя година ночi. Ганно, ти не повинна так себе поводити. Це лише вихiд полку в степ, звичне явище.

– Я знаю.

– Але чому ж ти так хвилюешся?

– Я не хвилююсь. Заспокойся, коханий, усе добре. Я лишень не хочу спати. Зараз трiшки посиджу i ляжу бiля тебе. Так, це лише звичайний вихiд у степ, я все розумiю.

Іван пiднявся i обiйняв Ганну, мiцно притиснувши до грудей. Деякий час так i сидiли, боячись поворухнутися.

– Усе буде добре, ти ж знаеш: я не надовго.

І цiеi митi Ганна вперше не стрималася:

– Це вiйна, Іване, страшна вiйна! І ти завтра вранцi вирушаеш на неi. Будемо ж чесними мiж собою. Я багато чого не розумiю з того, що дiеться останнiм часом навколо нас. Але я не настiльки слiпа, щоб не зрозумiти – ти з Хмельницьким. Про нього мовлять багато поганого, хоча я знаю напевне: мiй чоловiк нiзащо в життi не тримав би руку нечесноi людини… І ось настала наша остання нiч перед довгою розлукою… Не сперечайся, Іване, я все вiдчуваю серцем. Я очiкувала на цю мить. Боялася ii. Проте розумiю: найчастiше наше життя протiкае не зовсiм так, як нам було б бажанiше побудувати його. Але я вдячна Боговi за той час, що ми з тобою були поряд, i буду молити його наблизити твое повернення з походу.

Іван вiдчув, як його плече стало мокрим вiд ii слiз.

– Не плач, ясочко, – якомога ласкавiше прошепотiв вiн.

– Я не плачу. Уже не плачу.

Повiльно спливають хвилини. Уже заховався за чорною смужкою дерев на обрii повний диск мiсяця, а край неба на сходi почав повiльно свiтлiти, наливаючи олов'яними кольорами зграi важких хмар, якi наближувались, поглинаючи собою мiзернi крапочки зiрок. Ганна зiтхнула i м'яко вивiльнилась з обiймiв. Нечутним кроком пiдiйшла до вiкна. На тлi близького свiтанку Богун роздивився ii прямий силует, важкi хвилi волосся i добре помiтнi вже ознаки обважнiлого стану крiзь легкi хвилi напiвпрозорого шовку.

– Ось i закiнчуеться нiч. Господи, як швидко, – шепотiла вона. – Пробач менi за те, що я вiдiбрала ii в тебе. Перед такою дорогою козак повинен добре спочити…

Іван не знав що вiдповiсти. Найважче заспокоiти того, хто все розумiе. Найважче казати речi, якi вiдомi наперед.

– Навпаки, Ганно, ти подарувала ii менi, – вiн пiднявся i наблизився до дружини. – Так, це твiй дарунок. Я вiдчував тепло твого тiла, пахощi волосся, чув твiй голос. Хiба це не справжне щастя? Повiр, таких ночей буде ще багато в нашому життi, нескiнченна кiлькiсть, цiлий океан. Однак цю ми запам'ятаемо назавжди.

– Так, любий, запам'ятаемо.

На подвiр'i знову почувся стукiт, кроки, бряжчання ланцюгiв, приглушенi голоси. Хутiр прокидався задовго до сходу сонця – пiвтора десятка козакiв пiд проводом хорунжого мали за кiлька годин бути у Вороновицi, де, об'еднавшись з рештою Вороновицькоi сотнi, вирушати до Брацлава, пiд полковi хоругви. Іван мовчки почав одягатися.

Тиша. Тиша у свiтлицi i буря у двох серцях, що линули одне до одного.

– Пора, – нарештi пролунав голос Богуна.

Ганна затамувала подих i перехрестила чоловiка.

– Бережи тебе, лицарю, Свята дiва Марiя, – тихо промовила вона, коли за Іваном зачинилися дверi свiтлицi.


* * *

У Вороновицю прибули задовго до обiдньоi пори. Коли битий шлях, який робив навколо мiстечка широку петлю, вiдкриваючи очам подорожнiх живописну долину, густо порослу деревами, що вже встигли вбратися в рясну свiжу зелень, сонце ледь виткнулось з-за обрiю. Невеличке сотенне мiстечко, яке визирало з тих самих заростiв серед долини, було надзвичайно людним та метушливим. Вочевидь, загальний збiр полку, наказ про який принiс напередоднi на Богунiв хутiр захеканий, укритий пилом джура, став i для мешканцiв Вороновицi надзвичайною подiею. Усе, що мало йти до вiйська, вирушало, щоб за день-два стати на вигонi перед Брацлавом, де зазвичай проводився збiр Брацлавського полку реестрового Запорiзького вiйська. В очах селян, якi подекуди траплялися назустрiч валцi верхiвцiв пiд час виходу з мiстечка, Іван читав похмуре невдоволення. І чомусь у такi хвилини йому здавалася неймовiрно важкою малиново-чорна оксамитова хоругва, яка гордовито трiпотiла у струменях ранiшнього вiтру над його головою. Придивившись, Іван змiг розрiзнити подiбне почуття й у очах сотника Охрiмця, з яким iхав поряд. Невже й вiн соромиться виходу, подii, яка завжди в минулi часи приносила лише пiднесенi емоцii? Напевне. Недоречними виглядали блакитнi сукна на козаках, недоречною була весела молодецька мелодiя, яка лилася з того боку, де виiздили сотеннi музики. У вухах досi чувся повний зневаги голос лiтнього селянина, якого зустрiли поблизу криницi, коли напували коней перед дорогою:

– А вже вирядилися! А знамена розпустили! Тьху! – i вiн смачно вилаявся в пожовклi вiд тютюну вуса.

– Бачу, чоловiче, не до вподоби тобi наша поява, не дуже жалуеш ти козацтво, – примружився на нього Богун.

– Чому не жалую? – спересерця вiдповiв селянин. – Козак завжди заступником був простому чоловiковi, тiльки якi ж ви козаки?

– Вiдомо якi, – спокiйно знизав плечима Богун. – Чи, може, ти вже своеi Вороновицькоi сотнi не признаеш?

– Вороновицькоi сотнi! – i селянин зi злiстю засмiявся. – І совiстi в тебе стачае таке говорити! Чого витрiщився?! Може, ще шаблею почастуеш?… Ех, люде, люде! Коли б на правдиве дiло йшли, ще й я самопала взяв би, з вами подався б. А так… Жовнiри ви, прихвоснi лядськi, а не козаки. Справжне козацтво тепер навколо Хмеля гуртуеться. На Томакiвцi тепер наше лицарство. А от ти, пане хорунжий, куди прямуеш?

Іван промовчав.

– А, мовчиш? Ну то я скажу! Ви, собачi дiти, iдете до Барабаша та Караiмовича, щоб з ними спiльно Шембергам та Потоцьким чоботи цiлувати. А коли зацiлуете донесхочу, вони вашими руками кровi Хмельницькому i з ним сущим пустять. От такi ви козаки, пане хорунжий!



У Брацлавi стало вiдомо, що полковник Крутiй несподiвано занедужав, тож Брацлавський полк очолив присланий для цiеi цiлi Шембергом шляхтич з Теребовлi. Не гаючись, ранком наступного ж дня вирушили, взявши напрямок на Богуслав, де ще з лютого мiсяця стояв табором коронний гетьман Миколай Потоцький. Уже в дорозi прийшли вiстi, що до гетьмана в Богуславi приеднався Шемберг, маючи пiд своею орудою Переяславський i Бiлоцеркiвський полки. Серед брацлавськоi старшини з'явилися досить достовiрнi чутки, що пiсля з'еднання з рештою реестровцiв Брацлавський полк пересадять на човни з метою сплавитися Днiпром до Запорiжжя. Таку iнформацiю, крiм iншого, доводили розповiдi очевидцiв, якi побували не так давно на Сiчi. Бурлило на Запорiжжi, страшнi заграви прийдешнiх битв поставали на обрii. Що ж дiялося там, у серцi козацьких земель?




III


Подолавши минулого грудня шлях вiд Чигирина до Микитиного Рогу, Богдан Хмельницький став табором на островi Томакiвка, де одразу ж почав будувати укрiплення, одночасно розвернувши роботу по залученню до своiх лав нових бiйцiв. Сумнiвнi, з точки зору влади, люди з'явилися на Сiчi, не на жарт турбуючи рейментарiв польськоi залоги, яка складалася з лояльних до влади черкаських реестровикiв i двох сотень драгунiв. Довгi обози, долаючи снiговi замети i зимову негоду Дикого Поля, потяглися десятками на Томакiвку з волостi. Сотнями почали з'являтися на Днiпровому островi «уходники», «бортники» та «лисичники», якi мешкали по бурдюгах i зимiвниках, що iх було розсiяно чималенькими територiями запорiзьких паланок, численними балками та байраками козацького краю. Одночасно з тими приготуваннями вирушило посольство Хмельницького до ханськоi столицi Бахчисараю – бунтiвний сотник добре розумiв, що без допомоги з-за меж Запорiжжя вiн не зможе подолати коронного вiйська i прирече долю повстання на смертельну небезпеку ще на самому початку. Так, вiн, пересиливши себе, йшов на союз iз бусурманами, яких бив не жалкуючи у великих та малих битвах протягом усього свого життя, захищаючи хрест святий вiд магометанськоi експансii Блискучоi Порти. Йшов на нього тому, що тепер повсталим за волю свого народу як повiтря потрiбна швидка татарська кiннота, поеднавши яку з досвiдченою запорiзькою пiхотою, можна було отримати армiю, здатну протистояти досить сильному супротивнику…

У Богуславi було вiдомо майже все з того, що дiялося на бунтiвному островi, однак така поiнформованiсть не могла заспокоiти коронного гетьмана, скорiше навпаки. З активного листування, що його вiв пан Миколай у той перiод з Мартином Калиновським, який перебував у Вiнницi, з Іеремiею Вишневецьким, коронним канцлером Єжи Оссолiнським i самим Володиславом IV, було помiтно: Потоцький вбачае в таборi, розташованому на Томакiвцi, не просто кiлька сотень озброеноi «ребелii», зовсiм нi! «Тож нехай ваших милостей не заведе в оману iхня мiзерна кiлькiсть, бо це не що iнше, як вершина айсберга. Вирубати слiд упень ту гiдру, позаяк бажають самостiйно панувати в Украiнi, укладати договори з iноземними володарями, а також вчиняти на цих наших землях так, як заманеться лише iхнiй волi та бажанню…»

І Потоцький мав рацiю – iз Сiчi долiтали все бiльш тривожнi вiстi. Тридцятого сiчня 1648 року Хмельницький атакував пiдроздiл черкаського полковника Станiслава Вадовського, який було розташовано в сiчовiй фортецi, а також кiлька комонних пiд'iздiв, що iх чигиринський полковник Кричевський за волею гетьмана послав на допомогу черкасцям. У короткiй сутичцi, пiд час якоi до козакiв Хмельницького приедналася значна частина реестровцiв, а Вадовський утратив убитими тридцять жовнiрiв, третина з котрих були шляхтичами, Вадовський i Кричевський порахували за доцiльне вiдiйти ближче до Крилова, а Богдан-Зиновiй Хмельницький в оточеннi перших трофеiв i своiх найближчих прихильникiв ступив на широкий майдан Микитинорозькоi Сiчi.

Тут, у присутностi кошового отамана Вiйська Запорiзького Низового Федора Лютая, колишнього переяславського сотника i давнього товариша Хмельницького, перед старшиною i козаками виголосив промову, якою навiк полонив серця суворих запорожцiв.

– Чи не бачите, панове-молодцi, наруги езуiтськоi над вiрою святою? – говорив Хмельницький, i очi його палали вогнем ненавистi до поневолювачiв Украiни, – над нашою благочестивою православною вiрою i тими, хто святому вiвтаревi служить? Знущання вельможного сейму над стародавнiми козацькими правами та вольностями? Насильство жовнiрства над населенням украiнських мiст та мiстечок, муки та здирство з боку проклятого Богом жидiвського племенi? До вас, лицарство, несу душу свою i тiло, тому що повстав проти сього i тим викликав невдоволення можновладних. Заховайте мене, старого товариша. Захищайте самих себе – бо й вам загрожуе!

Того ж дня вдарили гармати, загули тулумбаси, скликаючи козакiв на загальну Раду «для дiла великого». І полинула за цим гаслом до Сiчi багатотисячна хвиля лугарiв, степовикiв i гайдамак, якi жили по берегах Днiпра, Бугу, Самари i Конки. Стали на майданi, охопивши хвилями живого моря вкрите килимами пiдвищення, на якому розмiстився Хмельницький, сказали йому, вчорашньому утiкачевi i вигнанцю: «Приймаемо тебе, пане Хмельницький, хлiбом-сiллю i щирим серцем!» Палала заграва на сходi, провiщаючи ранок 19 квiтня 1648 року.

Тридцять тисяч козакiв прийшли на майдан, велетенська, досi небачена сила. Навiть великий сiчовий майдан зробився раптом затiсним, i коли це стало зрозумiлим, Хмельницький вийшов за межi сiчовоi фортецi i тут, на широкому полi над Днiпром, його й було проголошено гетьманом Вiйська Запорiзького Низового i Городового. З очеретiв вiйськовоi скарбницi винесли гетьманськi клейноди, i вiйськовий суддя Омелько Деривухо на чолi кiлькох курiнних отаманiв i значних товаришiв наблизився до Хмельницького пiд гучнi вiтання всього багатотисячного товариства. На вогненно-червоному оксамитi нiс вiн «срiбну з позолотою, особливо майстерно зроблену i чесним каменем прикрашену булаву, срiбну печатку i каламар». Трохи позаду восьмеро козакiв, натужившись, несли великi вiйськовi литаври, якi виблискували новою мiддю, i бунчук iз золоченим верхом на високому древку. А позаду Омелька i козакiв з литаврами, гордовито розкривши свое малинове полотнище променям ранiшнього сонця, пливла шита золотом хоругва, дарована колись запорожцям самим королем Володиславом. У хвостi урочистоi валки котилася запряжена четвiркою коней кантара, на якiй розмiстилися три середнi польовi гармати з достатнiм запасом пороху та ядер. Клейноди було урочисто даровано Богдану Хмельницькому, пiсля чого вiн з найближчими соратниками, серед яких був i Данило Нечай, сiчовою старшиною i значними запорожцями вирушив до церкви Святоi Покрови, яка здiймала своi золотi макiвки поряд з будинками сiчовоi старшини та вiйськовою канцелярiею, де вислухав лiтургiю. По ii закiнченнi знову загули гармати над Микитиним Рогом – п'ятдесят гарматних жерл вивергнули полум'я, славлячи Бога «вся благая строящему». До реву гармат приедналися тисячi мушкетних пострiлiв, утворюючи такий гуркiт, який рознiсся околишнiми степами не менш нiж на тридцять верст. Ожила, ожила Сiч того теплого квiтневого дня! Минулися недобрi часи, коли польський командир наказував запорожцям, радiсть горiла в очах низових братчикiв, передчуття нових битв – одвiчноi козацькоi роботи. Вiд часiв Сагайдачного, напевне, не переживали запорожцi такого небувалого емоцiйного пiднесення. А ще в очах козакiв, якi тiсним колом оточили пiдмостки, що на них знаходився Хмельницький, вiн читав таку гордiсть, таку вiру у власнi сили, що тепер упевнився цiлковито i остаточно – почата ним справа не може вмерти пiд залiзним ударом коронного вiйська. І цiеi митi починаеться вiйна, яка просто зобов'язана винести хоробру козацьку нацiю на вершину власноi багатовiковоi слави…

Сонце вже наближувалося до обрiю, пiдводячи пiдсумок того доленосного для Украiни дня, коли вкотре зарокотали гармати, i всiм присутнiм на майданi козакам, яких, здавалося, все побiльшувало, було оголошено: на волость, для вiйни з ляхами вирушае вiсiм тисяч козакiв. Рештi ж наказуеться розходитися по уходах, зимiвниках i бурдюгах, зберiгаючи готовнiсть виступити за першим же гаслом iз Сiчi. Вслiд за цим почалися традицiйнi для козацькоi фортецi гуляння. З дiжками горiлки, пива i меду, з музиками i мушкетними громами, з пiснями i молодецькими танцями, як то дiялося завжди, коли на Сiчi приймалися важливi рiшення або починалася пiдготовка до походу. Вже у вечiрнiх сутiнках до гетьмана Хмельницького прибув захеканий посланець, який доповiв: у чотирьох верстах вiд Переволочноi зупинився кошем перекопський мурза Тугай-бей, який за наказом хана i домовленiстю з Богданом-Зiновiем прийшов до Микитиного Рогу з трьома тисячами кiнноти на допомогу повсталим козакам. Довiдавшись про це, кошовий отаман Лютай одразу ж вiддав розпорядження спорядити в подарунок татарам десять возiв з хлiбом, м'ясом i вином, доводячи справою – вiйськовий союз одвiчних ворогiв дiе!

А вже ранком двадцять другого квiтня потяглися крiзь розчинену сiчову браму, слiдуючи за гетьманом, який виiздив пiд хоругвою i бунчуком, слiдом за новообраною старшиною украiнського вiйська, комоннi та пiшi сотнi, яким судилося стати осередком майбутньоi переможноi армii, сотень тисяч воякiв, котрi поставлять на колiна пихату Рiч Посполиту. І дарма, що тепер пiд орудою гетьмана були лише чотири полки – Максима Кривоноса, Данила Нечая, Пiвторакожуха i Криси. Вони були повнi вiдваги i готовi кинутися у бiй хоч би й з усiм кварцяним вiйськом. Повстання, яке згодом, розгорiвшись, отримало назву Хмельниччини i статус визвольноi вiйни, починалося.




IV


Миколай Потоцький перебував у станi глибокоi задуми, коли у дверi неголосно постукали, напевне, тому вiдповiв не одразу, лише коли стукiт повторився.

– Зайдiть, – коротко кинув нарештi.

Укритi рiзьбою i кованi мiдною чеканкою дверi розчинилися. На порозi стояв Стефан, двадцятишестирiчний красень у гусарському обладунку, улюблений молодший син коронного гетьмана. Пан Миколай мимоволi замилувався стрункою постаттю сина, його блакитними очима пiд бiлявою чуприною, широкими, затягнутими в хутро леопарда i срiбло кiраси грудьми, молодецьким дзвоном золотих острогiв.

– Бажаю тобi, ясновельможний пане, любий батьку, довгих рокiв життя i яскравоi лицарськоi слави на полях Марсових!

Потоцький у вiдповiдь лише лiниво змахнув рукою:

– Сiдай, Стефане. Я посилав по тебе тому, що маю важливу розмову.

Молодий шляхтич шанобливо схилив голову i сiв на краечок лави.

– Ось, – простягнув Потоцький синовi сувiй жовтуватого паперу зi зламаною сургучевою печаткою. – Перечитай.

Стефан кинув здивований погляд на аркуш, що його тримав у руках старий Потоцький:

– Але чи я можу, адже лист офiцiйний…

– Якщо я даю тобi його, ти, звичайно, можеш його читати. Це вiдповiдь Хмельницького на мiй лист, який йому доставили минулого тижня пани Хмелецький i Кричевський.

Стефан прийняв з рук батька лист i заходився уважно читати його, мимоволi рухаючи губами в такт написаному.

– Ти розумiеш, чому я покликав тебе? – поставив запитання гетьман, коли Стефан закiнчив читати.

– Не зовсiм.

– Не зовсiм… У тому-то й рiч, не зовсiм зрозумiло, що саме мае на увазi сей лотр. Однак, якщо трохи помислити, усе ясно, як бiлий день: вiн усього лише виграе час! Так, саме виграе час! Вiн пише, що був i залишаеться вiрним слугою Речi Посполитоi i одночасно вимагае вiд коронного вiйська залишити запорiзькi землi. Вiн пише, що втiк сюди вiд помсти особистих ворогiв, але одночасно замiряеться на скасування ординацiй i збiльшення козацького реестру. Збiльшення до розмiрiв, якi будуть небезпечними для ойчизни. Мало того, вiн мае нахабнiсть вимагати скасувати з полковництва у реестровому козацькому вiйську всiх призначених мною i покiйним паном Конецпольським полковникiв, взамiн чого хлопство само обере над собою старшину. Exquisitissime![1 - Exquisitissime (лат.) – вiдмiнно.] Але я, чорт забирай, добре пам'ятаю, що з того вийшло десять рокiв тому!.. Ще вiн вимагае видачi Чаплинського, Барабаша та Караiмовича, неймовiрно!

– Але це принизливо! Вiн смiеться з нас! – запально вигукнув Стефан.

– Вiрно, мiй любий сину. Але навiть не його смiх е найгiршим у цiй справi. Головне в тому, що Хмельницький уже не згоден лише на повернення йому триклятого Суботова i прощення минулих грiхiв. Тепер йому потрiбно дещо бiльше, i саме в цьому криеться для нас страшна загроза…

– Але, прошу пана, цю небезпеку я мiг би розiгнати по плавнях за допомогою одних лишень канчукiв! – не стримавшись, зашипiв Стефан.

Миколай сумно посмiхнувся i кiлька хвилин мовчав, щось обдумуючи.

– Якби все було так просто… – мовив вiн по хвилинi роздумiв, пiсля того як пiдiйшов до розчиненого вiкна i з насолодою вдихнув свiже квiтневе повiтря, що його доносив лагiдний, з пахощами зеленi, вiтерець. – На жаль, це не так. Стефане, я боюся, ти не усвiдомлюеш усiеi глибини небезпеки, яка перед нами постала. Вона надзвичайно велика. Крiм назрiлого хлопського бунту в Украiнi, ми стоiмо на крок вiд вiйни з Туреччиною. Вiйни, яка нам зараз зовсiм не потрiбна. Ти, напевне, не чув про документи, якi Хмельницький викрав перед втечею у Барабаша?

– Нiчого визначеного, так, чутки…

– Чутки! Старий п'яничка припустився страшноi помилки! Точнiше буде сказати: однiеi з цiлоi череди помилок, головною з яких була видача тих iродових документiв Барабашевi коронним канцлером i мала печатка Речi Посполитоi, що ii домудрувався поставити там король Володислав.

– Що ж це за листи, батьку?

– Не багато й не мало, це привiлеi, виданi козацькому вiйську на пiдготовку великого морського походу на Туреччину… Похiд, який спровокувала польська корона! Ти уявляеш, якi наслiдки можуть бути, якщо тi документи з'являться на столi в султана?!

– Пся крев!

– Саме так, мiй любий. Хмельницький цiлком може спровокувати велiце[2 - Велiце (заст.) – дуже, вельми, вкрай.] грандiозний дипломатичний скандал, навiть вiйну. Якою, безперечно, не упустить скористатися у власних цiлях. Але разом з тобою цiеi загрози не розумiють, i це вкрай прикро, у Варшавi. Я вже неодноразово писав його величностi i пану коронному канцлеру про необхiднiсть найрiшучiших заходiв як тут, на Поднiпрянщинi, так i на Низу. І серед цих заходiв повинна бути проведена потайна операцiя по знищенню тих вибухових паперiв. Хоча менi доповiдають про велику силу таемноi служби того здрайцi, я за допомогою декого в сеймi мiг би забезпечити iх знищення. Проте бачу лише байдужiсть до речей, над якими можливо i потрiбно замислитися. Крiм того, я маю пiд своею булавою лише шiстнадцять тисяч жовнiрiв, майже половина з яких схизмати, i я дуже сумнiваюся в iхнiй вiдданостi. Це на тлi того, що донесення наших людей з рiзних куточкiв Украiни не промовляють, кричать: триклята Русь ось-ось вибухне!

– Не хочу видатися неввiчливим, батьку, але ти згущуеш фарби. На Томакiвцi присутнi лише три тисячi погано озброеноi ребелii. Я волiв би iменувати iх скорiше ватагою розбiйникiв, анiж яким-не-яким вiйськом. До того ж козаки Барабаша i Караiмовича присягли на вiрнiсть коронi. У нашiй перемозi над Хмельницьким можна не сумнiватися! І якщо батько зболить надати менi таку можливiсть, я з радiстю доведу правильнiсть своiх слiв.

Миколай Потоцький зворушено подивився на сина й лагiдно поклав йому на плече руку.

– Запальний юначе… – сумно вимовив вiн. – Що ж, забiгаючи наперед, скажу тобi: ти отримаеш таку нагоду. Але, разом з тим, я мушу дещо остудити твою пристраснiсть. Тепер iх вже близько шести тисяч, вони досить добре озброенi й мають армату. Це далеко не повнi вiдомостi, позаяк багатьох з моiх людей, висланих для здобуття розвiдувальноi iнформацii, було перехоплено роз'iздами Тугай-бея. До речi – в його кошi теж не менше шести тисяч вершникiв i, я боюсь, вiн виступить супроти нас спiльно iз Хмельницьким.

– Боягузливi кочiвники i вирванцi! – презирливо пхикнув Стефан. – Не маю сумнiву: вони втечуть у своi степи, наляканi одним лише виглядом закутих у броню шляхетних лицарiв.

– Хотiлося б мати хоча б долю твого оптимiзму, юначе… Але, власне, ми з тобою пiдiйшли до теми розмови, заради якоi тебе покликано, Стефане. Ти очолиш авангард коронного вiйська у майбутнiй кампанii i гвалтовно маеш виступити задля того, щоб винищити бунтiвну гiдру до тiеi митi, коли на волостi до iхнiх лав приеднаються десятки тисяч невдоволеного владою хлопства.

Стефан рвучко пiдвiвся з лави i, картинно поклавши руку на рукiв'я палаша, схилив голову в поклонi.

– Дякую за довiру, батьку! – гаряче вимовив вiн.

– Задум мiй такий, – коронний гетьман, не звертаючи уваги на палкий прояв темпераменту Стефана, пiдiйшов до столу i взявся обома руками за спинку дубового крiсла, у якому ранiше сидiв. – Наше вiйсько буде подiлено на три регiменти. Перший i головний залишиться тут, у Богуславi. Вiн складе основнi сили i, перебуваючи пiд моiм приводом, буде очiкувати на прибуття до нас шеститисячного загону князя Іеремii, а також надвiрних хоругв панiв Корецького, Заславського, Чорторийського i Сенявського. Маю надiю, вони з'являться в нашому таборi протягом наступного тижня, вiд сили, двох тижнiв. Другий i третiй регiменти поведеш ти, сину мiй. Жалкую, що немае змоги вiдрядити з тобою твого старшого брата Петра. Його досвiд мiг би дещо врiвноважити твою запальнiсть… Але у всьому е своi позитивнi сторони: колись вiн теж був молодим i недосвiдченим юнаком. Але з часом зумiв довести свою спроможнiсть бути гiдним старовинного роду Потоцьких. Тепер доля даруе таку нагоду тобi, Стефане!.. Отже, ти повинен стати на чолi семи козацьких полкiв i десяти коронних хоругв. Маете вирушити вже назавтра – змiю потрiбно напрудшей придушити, доки вона ще не вислизнула iз своеi нори. Тож Чигиринський, Канiвський, Черкаський i Корсунський полки цiеi митi очiкують команди сiсти на чайки з тим, щоб вирушити до Микитиного Рогу. Цiеi ночi до них приеднаеться Брацлавський полк. Тими полками безпосередньо керуватимуть Барабаш та Караiмович. Вони обидва попередженi, що мають пiдтримувати зв'язок з тобою i виконувати усi твоi команди. Ти ж на чолi хоругв коронного вiйська вирушиш суходолом напрямком на Кодак i далi, до Микитиного Рогу. Окрiм драгунiв, вiдряджаю з тобою пана Шемберга i ще два полки реестрових – Переяславський i Бiлоцеркiвський. Таким маневром ми отримуемо нагоду обложити лотра Хмельницького iз сушi i води, що, маю надiю, повинно принести своi плоди. Якщо ж вiн встигне залишити Запорiжжя, ти, Стефане, затримаеш ребелiю до мого пiдходу. Знай: ти будь-що повинен це зробити. За будь-яку цiну!

Стефан пiдняв на старого гетьмана погляд вологих вiд хвилювання очей.

– Я зроблю все, батьку! Я виконаю твою волю!

Пiддавшись раптовому пориву почуттiв, коронний гетьман стиснув сина в обiймах на одну лиш коротку мить. Коли вiн випростав руки, очi його дивилися твердо та холодно.

– Зроби це, Стефане, i ти вкриеш себе невмирущою славою, а Рiч Посполиту врятуеш вiд страшноi загрози. Загрози, якоi не знала досi наша минувшина!

Кiлька хвилин по тому, як за Стефаном Потоцьким зачинилися дверi, коронний гетьман мовчки стояв, заглиблений у власнi думки, пiсля чого вирушив у куток, туди, де на стiнi висiла посвячена самим Папою iкона святого Миколи. Ставши на одне колiно, вiн звiв перед обличчям зчепленi промiж собою долонi. Довго i старанно вимовляв хрипкi шиплячi латинськi слова молитви «Domine nostre», пiсля чого прошепотiв, переходячи на польську мову:

– Урятуй цього юнака, святий Миколо, оборонець всякого подорожнього. Помилуй його так, як помилував трьох приречених на смерть вiд меча в темницi, i дай сили витримати все, що випаде на його долю. Дай йому мiць та наснагу для боротьби з ворогом. Зроби влучною його зброю i твердим панцир, – i Потоцький тричi перехрестився за католицьким звичаем.




V


Вода за низьким облавком човна тихо дзюркотiла, вiдкликаючись подекуди сплеском невдало покладеного на неi весла. Недалекий, порослий густими чагарниками берег, який уже яскраво зеленiв на тлi жовтих острiвцiв очерету, дзвенiв вiд пташиного спiву, загадково трiскотiв сухими гiлками, якi ставали на перешкодi невидимiй з рiчкового плеса звiринi. Кiлька разiв протягом дня, що минув, Іван помiчав на берегах багаття, невеличкi купи вершникiв та кiлька човнiв з невiдомими рибалками. І хоча в кавалькадi реестрового вiйська, яка складалася майже iз сотнi човнiв, не звертали на них жодноi уваги, всi, кого козаки зустрiчали на своему шляху, швидко i беззвучно розчинялися в берегових заростях. У Івана складалося враження, що про них у цих малолюдних мiсцях добре поiнформованi i стережуться iх, немов вогню.

Раптом вiн вiдчув несильний поштовх у бiк. Повернувши голову, побачив Михайла – наймолодшого з Нечаевих кумiв, котрих пан Данило, як i було домовлено ранiше, прислав до Богуна перед тим як зникнути iз свого хутора пiд Баром i опинитися в таборi Хмельницького на Томакiвцi. Тут же, на байдаку, перебували й вiрнi Нечаевi Филон та Петро, якi отримали суворий наказ слiдкувати, щоб з голови Івана не впало жодноi волосини (i про що Богун, звiсно, й гадки не мав). Дивно, але Іван досi не знав iхнiх прiзвищ, хоча вiд дня його весiлля i вечора, проведеного в розмовах з осередком антипольського заколоту, йому часто доводилося спiлкуватися з ними. Із самим Нечаем, як той прохав, не бачилися жодного разу.

– Бачив, пане хорунжий? – тихо мовив Михайло.

– Ти про що? – не зрозумiв Іван.

– Немов вiд зачумлених розбiгаються.

– Нiчого дивного, – знизав плечима Богун. – Чув щось нове?

– У нас на чайцi все добре. Хiба лишень отой чортяка мене непокоiть, – Михайло ледь помiтно хитнув головою в бiк чайкового отамана, який стояв на носовому чердаку байдака i пiдозрiло поглядав на Богуна i його спiврозмовника.

– Розгон? – схилив голову Іван, зблиснувши очима. – Вiн про щось здогадуеться, здаеться менi, он бачиш, як позирае?

– То, може, ми його… На ножi й за облавку? – мотнув головою Михайло.

– Не треба! – Богун зробив заперечливий жест. – Зарано. Та й не розбiйники ми. Такi питання вирiшуються тiльки на радi. Зберемо раду, тодi й вирiшимо долю лядських прихвоснiв. На рештi човнiв як?

– По рiзному. Коли минулого разу приставали, ми з Петром пройшлися берегом, щоправда, толком i не поговорили нi з ким. Але навiть з того, що чув, висновок сам надходить: на Хмельницького йти збройною рукою майже нiкому не до вподоби. Люди гудуть. Чигиринцi, канiвцi, черкасцi, корсунцi – усi. Щоправда до вiдкритого бунту справа дiйде не скоро, але хтозна. Потрiбно глядiти людей Хмельницького, я мислю, що серед нас не може не бути його посланцiв.

– Потрiбно знати, кого глядiти. У разi помилки маемо ризик передчасно здiйняти бучу, а це призведе до непотрiбних наслiдкiв.

– Мовлять: Филон Джеджалiй людей гуртуе.

– Звiдкiля тобi вiдомо? Михайло знизав плечима:

– Кажу ж: ходив берегом, прислухався. Коло кабиць рiзне мовлять…

– Хто вiн?

– Кропив'янського полку обозний. А от як вiн тут опинився? Його полк не виступав у похiд!

– Чорт! – Богун з досадою сплюнув за облавку. – Невчасно Данило зник, ох невчасно. Тепер я втратив усi зв'язки з ним i з Хмельницьким. Що дiяти? Коли починати? Усе на свiй розсуд. А який, у бiса, розсуд, коли не знаеш нiчого!

– Чому? – навiть образився Михайло. – Про настроi брацлавцiв нам добре вiдомо, а от решта…

– Так, саме решта, – Іван помiтив на собi ще один пiдозрiлий погляд Розгона. – Добре, Михаиле, iди на весла. Не будемо дражнити до пори. Стривай! – вiн притримав Михаила за плече. – Пристанемо на ночiвлю, знайди менi того Джеджалiя. Хто вiн…

– Кажу ж: кропив'янський обозний.

– Добре, от його i знайди.

– Зробимо! – бадьоро змахнув головою Михайло i попростував до своеi лави, минаючи веслярiв i закрiпленi всюди, де тiльки можливо було вiднайти вiльне мiсце, припаси iжi, питноi води i зброi.

Богун запалив люльку i трохи повернув стерно, яким керував, спрямовуючи човен трохи далi вiд берега, на чисту воду, де вiтрила iнших човнiв не спиняли подуву вiтру i вiн дещо допомагав веслярам.

Широкою темно-блакитною стрiчкою розлився Днiпро, вiльно несучи своi води мiж далеких один вiд одного, вкритих сивою iмлою берегiв. Стрiмкi, порослi густим лiсом схили, якi подекуди переходили в бiлястi стiни голих скель, височiли на добру сотню сажнiв над головами приголомшених грандiозним видовищем козакiв. Інодi ж навпаки – гористi береги стрiмко збiгали до низу, перетворюючись на порослi очеретами плавнi та тихi затони для того лиш, аби за кiлька миль знову здiйнятися ще вище, вкритися блакитною ковдрою соснових борiв або темно-сивими кам'янистими осипами й одинокими скелями. На тлi такоi величавоi картини байдаки з пiднятими на щоглах бiлоснiжними вiтрилами дiйсно походили на красунь-чайок. Легкi й прудкi, вони немов на одну лиш коротку мить торкнулися водяноi поверхнi, щоб скоро знову здiйнятися на крило, заквилити i повернути груди назустрiч вiтру. Боротися з ним, одночасно насолоджуючись його свiжим подихом…

За кiлька годин до заходу сонця Богуна вiдiрвав вiд думок чайковий отаман.

– Пане хорунжий! Я волiв би перемовитися з вами кiлькома словами. Чи не були б ви такi люб'язнi перейти до мене на чердак, – гукнув вiн з носового чердака, пильно поглядаючи на Івана.

– Одну хвилину, вашмость, мостивий пане! Лише передам стерно, зачекайте, якщо для вас це не надто важко, – в тон йому вiдповiв Іван, у душi смiючись над такою багатослiвною люб'язнiстю. – Агов, козаче, – гукнув вiн ближньому з веслярiв. – Вiзьми стерно.

Скоро, притримуючись за канати вiтрильноi оснастки, Богун попрямував на нiс човна вузьким ходом, який було намощено над лавами для веслярiв. За кiлька секунд був бiля Розгона.

– Слухаю вашу милiсть, – напустивши в голос показноi серйозностi, мовив Іван.

Розгон кинув швидкий нервовий погляд на передню лаву, на якiй, спиною до них, сидiли козаки, i зробив кiлька крокiв у бiк задертого догори носа чайки, вхопившись за канати, якi пiдтримували щоглу. Іван подумки вилаявся i рушив за ним. «Невже клятий лемко про щось здогадуеться?» – майнула думка.

– Я мушу говорити з вами як зi старшиною i шляхтичем, пане хорунжий, – почав чайковий, притишивши голос.

– Готовий вас вислухати.

– Рiч у тiм, пане Богун, що мене вельми непокоiть настрiй чернi на нашому човнi. Я думаю, ви не могли його не помiтити.

– Але я не розумiю, що ви маете на увазi, – знизав плечима Іван.

– Я маю на увазi висловлювання деяких козакiв на адресу генеральноi старшини i його милостi пана коронного гетьмана. То були надзвичайно рiзкi слова. Крiм того, цi перешiптування, незрозумiлi погляди… Ви помiтили?

– Я не помiтив нiчого, окрiм мiцних козацьких жартiв та звичайних розмов. Можливо, тому, що не надто прислухався.

– У тiм i справа. Декотрi люди тут дозволяють собi вiдкрито симпатизувати Хмельницькому, а це вже, знаете…

– Ви чули звичайнi теревенi.

Розгон уважно подивився в очi Івану.

– На вашому мiсцi я б не був таким недалекоглядним. Подiбнi, як ви зболили висловитися, теревенi замалим що не утримують у собi прямого заклику до бунту, а наш з вами святий обов'язок складаеться в тому, аби душити такi настроi в зародку.

Богун вiдчув, як у ньому зростае огида до цього сухорлявого пiдпанка, невiдомо яким чином обраного на посаду вороновицького осавули. Хоча Богун нечасто зустрiчався з ним ранiше, проте трохи був знайомий i не сподiвався вiд Розгона таких вiдверто пропольських висловлювань. За мить вiн усе ж опанував себе i з пiдкресленою офiцiйнiстю вiдповiв:

– Я обiцяю вам у подальшому бути уважнiшим до таких проявiв неблагонадiйностi. Ви ж, у свою чергу, iнформуйте мене про все, що знаете. Маю надiю, ми здатнi поки що пiдтримувати дисциплiну серед своiх пiдлеглих.

Розгон зiтхнув з видимою полегкiстю i кинув на веслярiв за спиною Івана черговий пiдозрiлий погляд.

– Радий нашою з вами спроможнiстю порозумiтися. Коли пристанемо до берега на ночiвлю, я проiнформую про всi своi пiдозри пана генерального осавула, але поки що, вважаю, не варто акцентувати на собi увагу сiроми.

– Цiлком з вами згоден.

Повернувшись до кормового стерна, Іван навмисне голосно напустився на козака, якого полишав за себе:

– Ти як, скурвий сину, стерно тримаеш?! Чи повилазило?! Не доставало ще передню чайку носом пiдштовхнути! Іди на весла i намагайся виконувати своi обов'язки краще! – а коли той кинув на нього ошелешений погляд, буркнув стиха собi пiд нiс: – Шепни хлопцям, щоб трималися напоготовi. Вiн не повинен залишити байдак, коли ми пристанемо до берега.

Через двi години, коли сонце майже сховалося за береговими скелями на заходi, отаманськi чайки, якi йшли на пiвмилi попереду човнiв Брацлавського полку, круто взяли праворуч i попрямували до похмурого у перших сутiнках затону, на одному з берегiв якого височiла прямовисна скеля; другий, бiльш положистий, був укритий смарагдовим килимом густих степових трав i рiдкими невисокими деревцями. Із сусiдньоi чайки, веслярi якоi налягли i почали обганяти, весело прокричав чиiсь голос:

– Егей, братики! До берега тримай! Кам'яний Затон, тут матимемо перепочинок до ранку, годi мозолi на руках натирати!

Услiд за iншими Богун повернув стерно, i човен, важко схилившись на лiвий облавок, швидко пiшов до берега – веслярi почули швидкий вiдпочинок i запрацювали з темпом не меншим, анiж пiд час морськоi баталii.

Уже поблизу самого берега Іван помiтив, що Розгон ступив ногою на очеретяний кранець, що йшов поверх облавка вздовж усього човна, очiкуючи митi, коли буде можна стрибнути на берег.

– Михаиле! – багатозначно вказав Богун козаковi на чайкового отамана.

– Бачу, пане хорунжий, – козак повернувся до товаришiв. – Петре, Филоне, ловiть мерщiй!

Не встиг безталанний осавул зморгнути оком, як брацлавцi, швидко перестрибуючи лави, наблизилися до нього i оточили з трьох сторiн.

– Кудись намилилися, пане осавуле? – звернувся до нього Михайло.

– Що?! – отетерiло пискнув той, а коли вiдчув на своiх лiктях мiцнi козацькi долонi, щосили смикнувся i спробував добути пiстоля. – Нечувано! Та як ти смiеш, збойця?! Негайно прибери руки!

Тiеi ж митi Петро, який стояв у чайкового за спиною, смикнув його за очкур, та так, що той незграбно буцнувся сiдницями на вологi дошки чердака. Вiльною рукою Петро взяв з рук Розгона пiстолет i стромив його собi в кобур, нашитий на шаровари.

– Я вiзьму це поки що, вашмость, бо, не приведи Господи, ясний пан пораниться… Ось так. Шаблю теж, тут усi своi, навiщо вона вам до волейноi потреби?[3 - Волейна потреба (заст.) – вiйна, генеральна битва.]

Розгон розгубився настiльки, що не мiг вимовити жодного слова, безсило позираючи на козакiв, котрi його оточували. Але ось погляд чайкового отамана натрапив на постать Богуна. Тiеi ж митi очi йому звузилися, а з горлянки почувся схожий на шипiння голос:

– Здрайцю! Ти заодно з ними! Зачекай же, негiдний шибенику, кров'ю заплатиш менi за таку наругу, навiки проклявши сей день i… – голос осавула раптово обiрвався, пiсля того як Михайло досить вiдчутно стусонув його пiд дих гострим носком сап'янового чобота.

– Полемiку залишимо на бiльш зручний час, virtus domine,[4 - Virtus domine (лат.) – вельможний пане.] – констатував Богун. Вiн швидко озирнувся. За тi короткi хвилини, поки увагу козакiв було привернуто до арешту отамана-невдахи, iхнiй човен один залишився на чистому плесi за пiвсотнi сажнiв вiд берега, решта вiйська вже висаджувалась. Голi, у самих лишень сорочках, козаки стрибали в прибережнi хвилi й налягали на скинутi з чайок канати, витягуючи носи човнiв на жовтаву смужку пiщаного берега. Іван ще раз окинув оком козакiв у чайцi. Вiдкритi, чеснi погляди, у багатьох читаеться пiднесення пiсля зухвалого арешту обридлого лядського пiдпанка, якого iм було нав'язано в сотеннi осавули. Набрав у легенi повiтря.

– Молодцi, я маю надiю, усiм зрозумiла суть того, що тут у нас вiдбуваеться? – звернувся вiн до козакiв. – Якщо нi, пояснюю: пан лядський посiпака мав намiр розповiсти Барабашевi про заколот, який ви, сучi сини, вчинили на човнi. Але позаякя особисто ще маю сумнiви щодо того, чи стався той самий заколот, ми мусимо подбати, аби пан осавул залишився з нами в чайцi. Тож зв'яжiть його мiцнiше та стромiть у рот кляпа. І нехай полежить пiд лавою. Михаиле!

– Слухаю, пане хорунжий! – молодий козак навiть не згадував про панiбратську манеру, якою зазвичай спiлкувався з Богуном до виступу в похiд. Тепер у його голосi чулися лише повага й чiтка вiйськова дисциплiна.

– Залишитеся з Филоном у чайцi. Очей iз цього стерва не зводити. Решту, я вважаю, не потрiбно попереджувати про мовчання?

– Розумiемо! – почулися веселi голоси.

– Ображаеш, ваш мость! Не дiти…

– Нехай Боговi дякуе, стерво, що ми його до пекла не доправили.

Коли нарештi причалили до берега, сутiнки вже встигли оповити низину Кам'яного Затону густою темною iмлою. Не очiкуючи, доки козаки витягнуть човен на берег, Іван стрибнув i за мить уже крокував мокрою вiд вечiрньоi роси тирсою. Пiсля смiливого ув'язнення чайкового отамана плани доводилося мiняти, а якщо бути вiдвертим, створювати на лету, адже залишившись без зв'язку з осередком повстання, пiсля того як Богдан Хмельницький мало не потрапив пiд сокиру ката i був змушений минулоi осенi спiшно вирушати на Запорiжжя, Богун мав дiяти на власний страх i розсуд, а його вплив фактично звузився лиш на пiвсотню козакiв, що iх мав пiд власною орудою. Вiн i гадки не мав про подii на Низу, хоча вперто не вiрив чуткам, котрi розпускали у вiйську шпиги Шемберга, а саме: заколотникiв на Томакiвцi жалюгiдна жменька, iх деморалiзовано i скоро спiльними дiями вiрного коронi реестрового вiйська i хоругв драгунii буде розбито, а тих, хто залишиться в живих, пiддано справедливому суду i стратi. Тож вiн вирiшив тепер не очiкувати, доки Михайло знайде Джеджалiя i домовиться з ним про зустрiч, вирушивши на пошуки кропив'янського обозного особисто. Лише тепер Богун повною мiрою осягнув, на яку небезпеку наразив своiх козакiв, у разi якщо про iхнiй вчинок стане вiдомо. Тодi, безперечно, з огляду на особливу небезпечнiсть iхнiх дiй пiд час вiйськового походу, з ними довго панькатися не будуть – постинають голови або розстрiляють у кращому разi. Швидко, без зайвих роздумiв та сентиментiв. Тож, сказавши «А», цiлком логiчним було без заминки сказати «Б», тобто розпочати дiяти на просторi решти полкiв, якi розташувалися великим табором на березi Кам'яного Затону. Але хто вiн такий, щоб дiяти в таких масштабах? З ким знайомий, на кого може покластися? Думка працювала, немов у лихоманцi. Тепер вiн зовсiм не був упевненим у собi так, як кiлька хвилин тому. А що робити, якщо Джеджалiй виявиться посвяченим у справу Хмельницького на тому ж рiвнi, що й вiн сам? Урештi Іван вирiшив: будь що буде! Головне знайти хоч яких-небудь спiльникiв, а потiм вони разом щось надумають. Настрiй у вiйську такий, що хвилюватися бiльше приводiв було в Барабаша з Караiмовичем, анiж у тих, хто мав намiр повстати проти iхньоi влади.

Збираючи докупи розтривоженi, немов вулик бджiл, думки, Богун нарештi зупинився поблизу вiд великого оберемка хмизу, що його роздмухували двое козачат.

– Агов, вояки, – звернувся до молодикiв, – а чи не тут сотня Кропив'янського полку стоiть?

Але новачки не встигли дати будь-якоi вiдповiдi – за спиною в Івана почувся шерех, i за мить густий басовитий голос вiдповiв:

– Бог його знае, чоловiче. Немае часу по полках та сотнях дiлитися, он нiч уже. Як iшли чайками, так i на ночiвлю стаемо. А тобi хiба що?

Іван повернув голову вбiк i побачив середнiх лiт козака в потертому блакитному каптанi i високiй баранячiй шапцi з червоним шликом. Пiдiйшовши до козачат, незнайомець iз сухим стуком кинув на землю чималу в'язанку дров, яку нiс за спиною.

– Менi потрiбен обозний Джеджалiй.

– Хто? – козак чомусь наблизився i прискiпливо обдивився Богуна.

– Обозний Кропив'янського полку на iм'я Джеджалiй.

– А ти хто такий будеш? – вiдповiв невiдомий запитанням на запитання. Іван вiдчув, як втрачае рiвновагу.

– Послухай, друже, а чи не забагато ти на себе береш? Знаеш, де Джеджалiя вiдшукати, – скажи, а не знаеш, навiщо випитуеш речi, якi тебе не стосуються?

– А ти заспокойся, молодцю, – посмiхнувся самими краечками губ козак. – Якщо запитую, ти скажи. Повiр, дарма б тобi мозок не пудрив.

– Богун я, вороновицький хорунжий.

– Це з Брацлавщини?

Іван мужньо зiбрав докупи рештки самовладання:

– Це з Вiнниччини.

Козак, здавалося, не помiчав Іванового роздратування.

– Богун, кажеш… Чув про такого. А як доведеш, що ти – це вiн?

Івановi раптом стало смiшно.

– Слухай, та звiдкiля ти такий допитливий узявся?

– Та то довга байка. А ось ти взявся тут з легкоi руки пана Данила. Та тiльки ось прiзвище того пана я забув. Не пiдкажеш?

І тут Богуна осяяло. Неймовiрно! Якщо вiн не помиляеться, пощастило з першого разу. Напевне, сам Бог послав йому назустрiч цього недовiрливого козака. Вiн широко посмiхнувся:

– Можливо, Нечай?

– Точно, Нечай! – козак посмiхнувся у вiдповiдь i простягнув Богуновi руку. – Пан Данило все хвилювався, що залишив тебе без зв'язку. Думав – як ти там? Та й ми з Филоном нiчого не вiдаемо про вiтри, якi вiють у Вороновицькiй сотнi. Щоправда, тепер це вже не мае великого значення, але… Ну то якi вiтри вiють?

– Такi, як вiд Рiздва на Томакiвцi.

– Он як? Добре, добре… Ну що ж, ходiмо.

І бiльше не вимовивши жодного слова, новий знайомий повiв Івана берегом, який швидко перетворювався на козацький табiр – зводилися намети та навiси, розгоралися багаття, над якими вже висiли велетенськi мiднi казани. На травi сидiли купами козаки, поставивши рушницi та ратища в пiрамiди.

За кiлька хвилин наблизилися до яскравого вогнища, над яким молодики пiд керiвництвом кашовара налагоджували кабицю. Поряд, на великому каменi, сидiли розмовляючи четверо козакiв.

– Филоне, – покликав Іванiв проводир. – Тут до тебе.

Один з тих що сидiли на каменi, пiдняв голову, i Іван побачив звернене на себе чорновусе i смагляве обличчя з уважними карими очима, яке виказувало в собi вихiдця з Молдови або Волощини. Джеджалiй був одягнений у червоний каптан з вiдкинутими за спину рукавами, синi шаровари i жовтi сап'янцi. На головi мав видрову шапку, увiнчану невеликим павичевим пером. З-за шовкового очкура визирали рукiв'я дорогих турецьких пiстолiв, при боцi було почеплено цяцьковану золотом та самоцвiтами шаблю.

Джеджалiй кинув на Івана вивчаючий погляд i вказав рукою на вiльне мiсце навпроти себе.

– Сiдай, пане…

– Іван Богун. Сотенний хорунжий. Вороновицька сотня Брацлавського полку, – коротко вiдрекомендувався Іван.

– Вiтаю, пане Іване. А я маю честь бути обозним Кропив'янського полку. Я слухаю тебе, пане Іване, якi справи привели до мене мостивого пана?

На мить Іван замислився. Усе ж урештi вирiшив нiчого не приховувати. Ім'я Нечая, сказане козаком, який привiв сюди Івана, стало немов гаслом, подаючи сигнал: «Ти серед своiх, Іване!». Напевне тому вiн коротко, але вичерпно розповiв про змову на своiй чайцi, про арешт Розгона, про його намiри донести на них Барабашевi. Не оминув i факт, що той самий Розгон лежить зв'язаним, мало не ковтаючи смердючу воду, яка просочувалася крiзь смоленi дошки iхнього човна.

– А цiкавить мене, пане обозний, ваша думка щодо подальших наших спiльних дiй. Бачу-бо: козаки моi бинаймнiй[5 - Бинамнiй (заст.) – аж нiяк, анi трохи.] не мають бажання битися зi своiми побратимами, котрi свого часу пiшли за Хмельницьким i тепер виступили нам назустрiч. Але ми невпинно просуваемося до митi, коли доведеться пiдiймати нашу зброю проти них.

Джеджалiй посмiхнувся ледь помiтною посмiшкою:

– Інодi можна помiтити, а також вiдчути самим серцем, що за людина сидить навпроти тебе, – повiльно вимовив вiн, i в карих очах обозного загадково виблискували язики полум'я. – Це не завжди вiдбуваеться, але коли вiдчуваеш, воно нiколи не обмане тебе! Ти, пане хорунжий, мужнiй воiн i надiйний товариш. Дасть Бог, i ми ще не раз зустрiнемося, але тепер ти мусиш йти до своiх людей. Нехай вони готують кулiш i вiдпочивають. До ранку не вiдбудеться нiяких подiй, а нам з вами потрiбно набратися сил. Коли ж на ранковiй зорi твоi козаки почують удари литавр, поспiшайте на раду. На нiй ти, мiй добрий знайомий, отримаеш усi вiдповiдi на своi запитання.

Назад Іван прямував у напрочуд доброму настроi. Упевненiсть Джеджалiя розсiяла його власнi тривоги i наповнила впевненiстю: його i його козакiв не зможуть кинути проти Нечая, Кривоноса, Топиги i Омелька Деривухо, якi перебувають десь тут, зовсiм поряд. Так само сидять бiля вогнищ, варять вечерю i готують зброю до битви. До битви, у якiй вiн, Іван Богун, повинен будь-що стати на iхньому боцi.




VI


На ранок, коли прохолодний туман у Кам'яному Затонi ще не встигли випалити променi сонця, над табором, який встиг прокинутися i гудiв, немов бджолиний рiй, почулося басовите рокотання литавр. Низькочастотнi звуки, що iх видобували довбушi з мiдних, обтягнутих мiцними воловими шкурами тулумбасiв, вiдбивалися вiд скель Кам'яного Затону, лякаючи численну звiрину в чагарниках, здiймаючи на крило хмари птаства з очеретiв i плавнiв.

На чималому майданi, який впритул пiдходив до смужки берега з напiввитягнутими з води чайками, зiбралися, мабуть, три чвертi вiйська. Козаки поки що поводилися тихо, впiвголоса перемовлялися, очiкуючи, коли замовкнуть литаври i почнеться рада. Подекуди iз тихого роптания вихоплювалися рiзкi викрики, якi здiймалися над загальним шурхотом натовпу i щось переконливо доводили оточуючим. Богун, який на чолi чотирьох десяткiв козакiв своеi чайки приеднався до натовпу, прислухався до тих голосiв.

– Чи ми бусурмани?! – волав один з них. – Чи хреста святого зреклися?!

– Чому зреклися? – невдоволено вiдповiдали йому.

– А тому, що лише нехрист може спiльно з ворогами вiри своеi здiйняти супроти братiв православних тричi прокляту руку!..

– Не пiдемо на Хмеля, браття! – лунало з iншого боку. – Станемо лишень з ним, плече до плеча, за нашi права козацькi! Лядською кров'ю змиемо образи, що iх нам завдано за довгi роки поганоi кормиги!

– В iм'я Отця, Сина i Духа Святого! – нависало густим басом, перекриваючи гомiн попереднiх промовцiв. – Іже архангели святi смертний бiй ведуть iз силами пекла, пристало й нам, живота не жалкуючи, стати пiд знамена Богдана-Зиновiя i вiдстояти вiру стару православну, храми Божi. Спопелити триклятих католикiв i стерти iз земного лику нечестиву унiю!

Богун, а слiдом за ним i решта козакiв Вороновицькоi сотнi, швидко проштовхалися крiзь натовп i опинилися в кiлькох десятках крокiв вiд дощаного помосту в серединi майдану (при бiльш детальному оглядi помосту, це виявився невеличкий, устелений поверх облавок неструганими дошками човник). Сходинками на нього слугували двi пороховi дiжi рiзних розмiрiв – бiльшу було сперто на човен, менша стояла впритул до неi. На iмпровiзованому помостi, пiд великою, вишитою золотим гаптуванням у формi великого мальтiйського хреста хоругвою, височiли над натовпом кiлька дрiбних козацьких старшин, серед яких Іван признав Джеджалiя, того недовiрливого козака, який познайомив його з кропив'янським обозним, i ще кiлька вiддалено знайомих облич. Нi один iз присутнiх на помостi, окрiм Джеджалiя, не був у чинi старшим вiд сотника. Навколо помосту було розташовано чотири великi полковi тулумбаси, в кожен з яких, напружуючи вузли сталевих м'язiв пiд бронзою шкiри, били четверо здорованiв-довбишiв. Зодягненi були в самi лишень шаровари, чорнi змiюки оселедцiв на iхнiх головах злиплися вiд поту, очi виблискували, а руки продовжували ритмiчно кидати на сиву лискучу поверхню волових шкiр на тулумбасах важкi дубовi довбешки, вiд чого над майданом немов гуркотiв травневий грiм. Гуркiт усе наростав, аж доки нарештi, пiдкорюючись помаху руки Джеджалiя, довбишi забили швидко та дрiбно i за хвилину завмерли, важко вiдсапуючись пiсля своеi напруженоi роботи. Филон Джеджалiй оглянув шеститисячний натовп козакiв i добре поставленим голосом досвiдченого трибуна розпочав свою полум'яну промову:

– Побратими моi дорогi! Товаришi, з якими доводилося не раз дiлити казанок саламахи, жменю тютюну i пуд пилу на сотнях шляхiв, що ними водила нас спiльна доля козацька. Бурхливi хвилi моря били нам в обличчя, загрожуючи поглинути; степовi суховii висушували нашi серця. Гаряча картеч яничарських гармат, хмари татарських стрiл та кулi ландскнехтiв рвали на частини нашi тiла. Але ми витримували все, не стогнали й не просили вiд Бога хлiба легшого, анiж той, що Вiн дав нам, – козацький хлiб. Коли потрiбно було, ми долали багато такого, що пiд силу не кожному смертному. А чи знаете, чому?… Чому, Недригайло?! Чому, Запалiю?! Чому, Чорногора?! – вказав розчервонiлий вiд емоцiй, якi його переповнювали, обозний на кiлькох козакiв з тих, кому пощастило стояти в перших рядах.

– На те ми й е лицарi! – повним металу голосом рубонув той, кого iменували Запалiй.

– Бо козацькою матiр'ю були народженi! – пiдтримав товариша Недригайло.

– Ще й не таке подолаемо, – гудiв велет Чорногора.

– Ваша правда, товаришi моi любi! – струснув головою Джеджалiй. – Усi ми козаки, лицарi i воiни, тож не нам глядiти iншого хлiба. Але е ще щось, окрiм лицарськоi звитяги, що веде нас у бiй, допомагае долати труднощi i втому, а деколи й пекучий бiль вiд ран. І то е впевненiсть: сприймаемо все задля свiтлоi й справедливоi цiлi! Саме так, адже не може бути справа захисту кордонiв Батькiвщини чимось, що не вкладаеться в рамки понять святого i справедливого подвигу. І походи до бусурманських берегiв, де в муках конають хрещенi люди, то е справедлива справа. І рейди на Крим, на Волощину i Молдову… Завжди i всюди козацтво стояло за нашi спiльнi iнтереси, тобто iнтереси украiнськоi нацii. Але були й iншi походи. Не буду критися – за них менi теж не соромно подивитися в очi товаришам, синам своiм або навiть Царевi Небесному. І хоч у тих битвах здiймав я свiй меч не супроти бусурманського племенi, а супроти християн, не дивлячись на такi обставини, я завжди буду вiдносити iх до битв справедливих. Бо хоч i вважають тi люди, про яких мовлю я, себе християнами, проте не е вони нам братнiм народом, а е лиш хмарою чорною. Хмарою, що несе в собi нашiй православнiй батькiвщинi загрозу незмiренно бiльшу, анiж орди кримських Гераiв, або навiть бюлюки турецького iмператора! І це не голi слова! Чи пам'ятаете наругу проклятого Богом Самуiла Лаща над невинними селянами Лисянки пiсля повстання Острянина? Кого сотнями сей пес католицький вiшав та на палi садив? Бунтiвникiв? Зась! Селян-трударiв, якi своiм потом землю поливають, добуваючи хлiба насущного. А крига Маслового Ставу? Мало не прогорiла вiд нашого сорому пiвсаженна крига! А шаблi та канчуки за кожне слово правди, що його за останнi роки будь-який украiнець мав необережнiсть вимовити у присутностi польського пана?! Чи правду я мовлю?

У вiдповiдь в козацьких рядах почав наростати загрозливий гомiн. Так, вони добре пам'ятали i страшнi вiхи, посадженi польськими жовнiрами по шляхах – палi i шибеницi зi страченими пiсля подiй десятирiчноi давнини. Пам'ятали й присипану тонким прошарком снiгу кригу Маслового Ставу, нацiленi iм у груди жерла гармат i повнi зневаги посмiшки бундючних гусарських товаришiв, якi здiймались, комоннi, над ними, примусово зiгнаними з коней, похмурими i простоволосими пiд крижаним подихом морозного вiтру. Не стерли десять лiт, якi пройшли з тiеi чорноi днини, з пам'ятi слiз. Слiз, що душили iх, вкритих бойовими рубцями воiнiв, коли впала пораненим птахом на кригу вiйськова хоругва. Та хоругва, яку iз славою нiс з-пiд Хотина генеральний хорунжий легендарного Петра Сагайдачного. Лягла вона тодi пiд ноги вельможному польському панству, згiдно з присудом польського короля-езуiта i польського сейму…

– Чи не забули жидiвських оренд на православнi храми?! – продовжував линути голос Джеджалiя над стривоженим натовпом, немов дзвiн сполоху.

– Не забули, батьку! – почулися крики.

– Усе пам'ятаемо!

– І Кумейки, i Старицю, i Боровицю!!!

– Проклятоi ординацii не забулись-мо!

– Наруги…

Джеджалiй здiйняв руки над натовпом, прохаючи тишi.

– А якщо так, подумайте, браття, – продовжив вiн за хвилину. – Куди ж нас ведуть тепер нашi старшини? Я нагадаю! А всi ми, оце чесне товариство, йдемо до колиски козацтва, милого серцю Запорiжжя, щоб збройною рукою зупинити братiв наших. Тих, котрi здiйняли над Сiччю гасло до повернення потоптаноi ворогами слави дiдiв наших, батькiв наших! Гасло до здобуття волi золотоi та захисту православноi вiри. Йдемо дружно, полками та сотнями, плече до плеча. Йдемо, щоби купно зi щеням Потоцького i його жовнiрством обагрити руки кров'ю власних братiв. Ідемо, немов шiсть тисяч проклятих Каiнiв!

Цiеi митi десь далеко за спинами в козакiв засурмила сурма i вдарили кiлька пострiлiв, додаючи неспокою в без того розбурхане море козацьких оселедцiв. «Напевне, борониться Барабаш та його посiпаки», – майнула в головi Івана думка. З полегшенням, але не без легкого сорому Богун вiдчув, що вiн належав до цiеi митi до тих небагатьох у барабашевому вiйську, хто був погано поiнформованим про подii, якi тепер розгорталися в нього перед очима. Про вiрнiсть такоi думки кричуще говорили вчорашнi натяки Джеджалiя i сьогоднiшнiй одностайний настрiй козакiв у всiх без винятку полках. Але тiнь сорому за власну некомпетентнiсть майнула i розтанула, тож Іван, пiддаючись загальному настрою, крикнув одним з перших:

– Геть Барабаша!!! Геть собаку Караiмовича!!!

Ще мить, i його голос потонув у вибуху крикiв i бахканнi рушничних пострiлiв – бiлi фонтани порохового диму здiйнялися над головами присутнiх, а ще вище них злетiли вгору тисячi шапок. Джеджалiй терпляче очiкував, доки натовп не виплесне першоi хвилi емоцiй. Лише через десять хвилин, коли крики поступово перейшли в низьке гудiння, вiн змiг продовжити:

– Браття моi! Лише десять рокiв пройшло вiд пори, коли нам було заборонено самоврядування, раду i гетьмана. Але ж цьому звичаю багато сотень рокiв! Чому ж так швидко нашi генеральнi старшини забули його? Чи, може, вони поглухли, якщо не чули гуркоту литавр? Так нi! А ми iхнiм милостям листа написали до того ж, у ньому запросили на раду, де ж вони? Чи звичаю козацького не поважають? Адже рада, лише вона одна е найголовнiшим органом командування Вiйськом Запорiзьким. Рада, а не накази псявiри Потоцького! А жаль, що немае iх перед нами, от кому б годилось поставити запитання: супроти кого ведете нас, ясновельможнi?! Та iх катма!.. Що ж, у такому випадку доведеться без присутностi iх милостей вирiшувати власну долю!

Раптом перед натовпом з'явився швидкий сухорлявий козак у розхристанiй вишиванцi, червоних шароварах i мащених дьогтем ялових чоботах. Чорний оселедець звисав йому нижче плеча, вуса – немов двi гадюки, у лiвому вусi велика золота серга, правиця стискувала пiстолет. Кiлька старшин, з тих, що стояли поряд з Джеджалiем, зробили спробу затулити собою того, кого обрали собi за отамана, однак Филон обома руками розсунув iх на два боки i палаючими очима поглянув на козака. Той рвучко плигнув на дiжу бiля помосту i повернувся до натовпу.

– До Хмеля!!! – страшним, зiрваним у битвах голосом, що швидше походив на рипiння iржавого залiза, заревiв вiн. – Смерть ляхам! Усi до батька Хмеля!

І натовп вкiнець ошаленiв. Сотнi, тисячi голосiв несамовито волали, гримiли, перекочувалися оглушливим гуркотом буремного моря. А в тому гуркотi десятикратно повторювалося оте панiвне:

– До Хмеля!

Мить, i хвиля вже ринула до помосту, на якому стояв Джеджалiй з побратимами, пiдхопила його i понесла крiзь людське море. І здавалося, що це помiж штормових валiв пливе швидка чайка, над облавками якоi височiли кiлька кремезних, немов точених на тлi свiтанкових променiв сонця постатей у червоних каптанах. Іван, як i решта козакiв, шаленiв вiд п'янкого напливу свiдомостi власних сил. Поруч бачив Михайла, трохи попереду Петра i Филона. Йому здавалося, усе, що вiдбувалося до цiеi митi, навiк шугонуло в безодню. І безсила туга пiсля поразки пiд Кумейками, нiмi сльози пiсля вiстей, отриманих зi Старицi, усе кануло у вiчнiсть. Тепер невiдома, але надзвичайно сильна рука тримала долю Украiни, виводила ii боротьбу за свободу на новий, невiдомий дотепер рiвень. Здiймала знамено справжнiх воiнiв, якi не пiдкорилися плину часу i залiзному кулаку Речi Посполитоi. Немов уразливий людський органiзм, те вiйсько багато разiв падало, ламалося i спливало кров'ю, але пiднiмалося знову, загоiвши рани, зростивши поламанi кiстки, i могутня рука була знову спроможна стиснути пальцi на рукiв'i меча. Меча вiри i правди, святоi зброi боротьби за право носити назву стародавнього i мудрого народу украiнського…

Десь попереду гулко вдарила гармата, потiм ще одна. Іван, опам'ятавшись немов вiд запаморочення, побачив, як козака, який стояв поряд з ним, щось вдарило в груди i той зник у хмарцi багряноi куряви. «Ядро з фальконета, – майнула думка, – невеличкого фальконета, з тих, що укрiпленi на носi кожноi чайки!» Вiн рвонув з пiхов шаблю i кинувся до берега Днiпра, туди, де, вишикувавшись у рiвнi ряди, стояли байдаки.

– Вперед, козаки! Вони стрiляють з гармат, поспiшiмо! – почув вiн власний крик i поринув у давно забуту ейфорiю бойовища.

На березi, охопивши невеличкою пiдковою дiлянку у два десятки сажнiв, стояли вишикуванi у два ряди жовнiри особистоi сторожi генеральних осавулiв Барабаша i Караiмовича. Закутi в потемнiлi вiд рiчковоi вологи лати, округлi iспанськi шоломи-морiони, з аркебузами напереваги, нереально виглядали вони, твердо стоячи, однi проти цiлого людського моря. Перша шеренга, завчено ставши на одне колiно, зi зброею напереваги, друга, пiдставивши пiд стволи аркебузiв металевi сiшки. З високих, задертих догори носiв чайок, що iх було витягнуто на берег, нацiлились у атакуючих козакiв кiлька дрiбних морських гарматок. У руках у гармашiв, зодягнених, як i iх товаришi по зброi, в лати i шоломи, тлiли, окурюючись бiлими хмаринками, запаленi гноти. На однiй з чайок Іван побачив вишитий золотом каптан пiдстаркуватого Барабаша. Той вимахував руками i щосили кричав щось, але його годi було почути – здавалося, що всi шiсть тисяч реестровцiв, якi кiлька хвилин тому слухали Филона Джеджалiя, единою лавою кинулися до ненависного iм генерального осавула. Мить, i грiм залпу вибухнув Богуновi прямо в обличчя. Щось обпекло бiк, i ось вiн уже змахнув шаблею над головою ландскнехта з блiдим обличчям, сивуватою еспаньйолкою та величезними вiд жаху очима. Гарячу кров на обличчi вiдчув одночасно з неприемним звучанням шабельного леза, яке бувае зазвичай, коли криця перерубуе кiстки. Розвернувшись, рубонув жовнiра, котрий тягнув, вiдкинувши аркебуза, з пiхов шпагу. Краем ока ще встиг побачити, як той, вхопившись руками за шию, рiзко вiдвернувся вiд нього, зробив два кроки i впав. Шолом iз широкими вiдлогами вiдкотився вiд нього на крок уперед, а руде волосся найманця швидкою хвилею розповзлося по витоптанiй зеленi трави. Поряд, устигнувши здiйснити усього один залп, снопами валилися iншi жовнiри. Осатанiлi вiд вигляду кровi козаки подекуди не вдовольнялися одним лише смертельним ударом, i продовжували рубати навiть тих, хто вже перестав подавати будь-якi ознаки життя. Скоро ця смертельна хвиля досягла чайок, i на однiй з них важко здiйнялися в повiтря, на десятку ратищ кожне, тiла Івана Барабаша та Ілляша Караiмовича. Помайорiвши якусь мить страшними прапорами, вони, одне за одним, шубовснули в темну воду Кам'яного Затону, супроводжуванi брудною лайкою та прокльонами. Так закiнчили своi життя двое нерiшучих, а тому й пропольськи налаштованих лiдерiв реестрового козацтва. Навiки залишили по собi пам'ять як про людей, що iх убили власнi пiдлеглi, розгнiванi зрадою, невдалою полiтикою i потуранням ворогам своеi батькiвщини. Господня кара нависла й над багатьма подiбними iм…

Уже за годину козацька рада обрала наказним отаманом Филона Джеджалiя i ухвалила рухатися на з'еднання iз Хмельницьким.

Богун сидiв на однiй з лав своеi чайки i терпляче очiкував, доки Михайло обробить його рану i перев'яже ii. Поряд лежала закривавлена сорочка, пола каптана Богуна теж була вкрита темно-рудими плямами.

– Та тихiше, iдоле! Пече немов каленим залiзом! – здригнувшись, мовив Іван до молодого козака, коли той особливо дошкульно зачепив досить велику рану, яка вже почала вкриватися запеченою кров'ю.

– То нiчого, – бадьоро вiдповiв Михайло. – От якби на два пальцi праворуч, тодi…

– Що тодi? – кинув на нього нетерплячий погляд Богун.

– Тодi б пан чайковий отаман не гримав би на мене, а терпляче очiкував би поки я закiнчу… Терпи, кому кажу!

– А я що по-твоему роблю?!

– От i славно, пане хорунжий…

Михайло ретельно промив краi Івановоi рани оковитою, в якiй перед тим розчинив пiвзаряда пороху, приклав шмат чистого полотна з якоюсь зеленкуватою маззю i щiльно перев'язав довгим полотняним ременем.

– Ну, здаеться все. У сорочцi народився, пане Іване! Ще б трохи, i… одне слово – натовкли б тобi груди олив'яними сливами. Я то бачив, як тебе отим ударило. Думав, усе, вiдкозакувався наш Богун!

Іван криво посмiхнувся:

– Най спробують довбнею добити! – вiн обережно натяг каптан на поранений бiк. – А що, багато братчикiв у цiй оказii полягло?

– Бог не без милостi, козак не без удачi, – знизав плечима Михайло. – Але дванадцятеро полягли, як у степу трава. Кiлькох поранено – чув про це, коли за твоiм дорученням до Джеджалiя бiгав. Пан отаман звелiв усiх на крутому березi Днiпра поховати, нехай дивляться на веселу Днiпрову хвилю… А поряд нiмцiв, якi iх i пострiляли. І навiщо нам з отим стервом баритися?

– Вони не стерво, Михаиле.

– Пхе! – насупився Михайло. – А хто ж бо? Та вони ж у нас стрiляли, тобi он мало ребра не потрощили, братчикiв побили. Якби на те моя воля, скинув би слiдом за Барабашем!

Іван, скривившись вiд болю, що його завдав необережний рух, дiстав з пiхов шаблю. Оглянувши закривавлене лезо, заходився витирати його просоченою гусячим жиром ганчiркою.

– Ти на вiйнi був? – запитав згодом у Михайла.

– Доси нi.

– Коли ти, Михаиле, хоч кiлька разiв заглянеш в обличчя смертi, коли вiдчуеш на собi ii холодне дихання, ти або зламаешся i зрозумiеш, що класти власне життя на шальку терезiв – це не твое, або це затягне тебе i почне п'янити не гiрше, нiж жбан оковитоi. І ось саме тодi ти зрозумiеш: воiн воiна повинен поважати, навiть коли вони знаходяться в нацiлених одна на одну батавах… Тi люди смiливо пiдняли зброю проти багатотисячного табору. Тому що це було iх роботою. Вони знали, яка доля на них очiкуе, але нi один не вiдступив. Хiба такi люди не достойнi слави i почестей?

Михайло помiтно знiтився пiсля таких слiв хорунжого i нiчого не вiдповiв. Богун ще кiлька хвилин витирав з блискучого полiрованого леза плями запеченоi кровi, пiсля чого стромив шаблю назад у пiхви. Погляд його несподiвано впав на зiшкулене пiд лавою тiло за кiлька крокiв вiд нього. Розгон! За останнiми подiями Богун зовсiм забув про свого безталанного осавула.

– Михаиле! – гукнув вiн.

– А хiба що?

– Подивись лишень, бранець наш ще живий? Лежить он без руху.

Михайло швидко перескочив через кiлька лав i схилився над Розгоном. Коли пiдвiв голову, на обличчi його сяяла посмiшка:

– Та вiн спить! Хропе, немов кабан у соломi!

– Пiдiйми його, – i собi посмiхнувся Іван.

Михайло несильно штурхнув лежачого ногою.

– Пiдiймайтеся, вашмость! Годi спати, так i суд Божий проспите.

Розгон гарячково пiдхопився, ударившись головою до лави. Дико зиркнув навколо i нарештi спинив погляд на постатi Богуна.

– Негайно накажiть мене розв'язати! – нервово скрикнув вiн.

Богун знизав плечима.

– Розв'яжи, – кинув Михайлу.

Короткий замах ятагана, i мотузки впали на дно чайки. Похмурий Розгон сiв на лаву, не в силi стояти на затерплих ногах.

– Що ще? – заглянув йому в очi Богун.

– Глузуеш? – сплюнув за облавок Розгон. – Марно глузуеш. Вiдпусти мене негайно.

– А хто тебе, осавуле, тримае?

– Клянуся Богом, ти вiдповiси за все! Дарма посмiхаешся, лотре!

Раптом Івана осяяла здогадка.

– Слухай, Розгоне, ти що – нi пострiлiв не чув, анi литавр?

– Нехай це тебе не хвилюе! Коли я доберуся до його милостi пана Караiмовича, тодi ти почуеш, як на твоiй шиi рипить, затягуючись, зашморг!

– Здоровий сон, дай Бог кожному такий. Їй-бо, чоловiче, ти багато проспав, – помахав головою середнiх лiт козак, якого в сотнi кликали Тетеркою. Вiн i ще кiлька козакiв Вороновицькоi сотнi до цiеi хвилини палили люльки i, не встряючи в розмову, сидiли на чердаку човна. – Ти, Розгоне, нещасний чоловiк. Як тепер лизатимеш панськi чоботи, розуму не прикладу.

Розгон, здавалося, нiчого не почув.

– Вiдпусти мене, банита клятий! – знову зашипiв вiн.

– Ти вiльний, – спокiйно промовив Богун.

Усе ще недовiрливо позираючи на оточуючих його козакiв, Розгон перелiз через облавок, сiв на очеретяний кранець, що ним було обшито верх чайки, i незграбно скочив на вогкий прибережний пiсок. За хвилину вiн швидко чимчикував берегом, вiдшукуючи очима отаманську чайку. З-пiд пiл розхристаного каптана раз по раз виглядали його худi i довгi, немов у лелеки, ноги, а рука притримувала при боцi неiснуючу шаблю. Здивовано вiн поглядав навкруги i бачив веселi, усмiхненi обличчя, якi ще зовсiм недавно були похмурими i злими. Вiдшукував бiло-червоний штандарт Барабаша i не бачив його. Серед наметiв, що iх уже почали складати, видивлявся великий, з бiлоi парусини, з двома ландскнехтами обабiч вiдлоги. Але не було ландскнехтiв, не було й намету. Через десять хвилин лють, яка кипiла в ньому на хамську сiрому i бунтiвного Богуна, перетворилася на здивування, а ще через десять хвилин у грудях з'явилося передчуття незрозумiлих змiн, вiд чого спиною, чомусь, пробiгав холодок страху. Нарештi ноги вивели Розгона до кручi над Днiпром, де вже закiнчувався iмпровiзований табiр. Тут, на вкритому молодою зеленню схилi, кiльканадцять голих до пояса козакiв, вимахуючи лопатами i заступами, рили досить велику яму. Поряд, викладенi рiвними рядами, лежали вкритi почорнiлою кров'ю тiла порубаних жовнiрiв з охорони наказних отаманiв. Уже без лат i шоломiв, але при шпагах, у ботфортах, своiх коротких шароварах i оксамитових камзолах. Уражений несподiваною думкою, Розгон сiв на землю i отетерiло поглядав, як козаки дiловито зносили трупи в яму, потiм засипали iх жовтуватою, з домiшками глини, землею. Опам'ятався лише, коли, вишикувавшись у ряд перед свiжою могилою, козаки здiйняли в небо мушкети. Один з них, очевидно, старшина, змахнув шаблею, i повiтря розiрвав залп, разом з яким у небо злетiв розпачливий крик колишнього осавула Вороновицькоi сотнi Брацлавського полку. Добру хвилину над вкритими iмлою берегами Борисфену i темною водою Кам'яного Затону неслося оте хрипке, повне страху i розпачу «А-а-а!». Чайки одна за одною почали вiдчалювати вiд берега. Тепер у жоднiй з них не було мiсця для того, хто вважав себе дисциплiнованим служником Речi Посполитоi i захисником святоi католицькоi церкви.




Роздiл II





І


Грiзне п'ятнадцятитисячне вiйсько Стефана Потоцького ще позавчора залишило за спиною Крилов i тепер повiльно, опоясавши себе багаточисельними пiд'iздами i дозорами, узгоджуючи свою швидкiсть руху зi швидкiстю незграбних обозiв, прямувало просторами Дикого Поля до Кодацького порога на Днiпрi, де пiд прикриттям мурiв фортецi було вирiшено з'еднатися з полками пiд проводом Барабаша з тим, щоб купно продовжувати похiд до Томакiвки i Микитиного Рогу, з води i сушi блокувавши бунтiвного Хмельницького.

Стугонiла земля пiд важким поступом закованих у залiзо коней гусарii. По шiсть у ряд, подiленi на хоругви в чотири-п'ять сотень вершникiв, виiздили гусарськi товаришi, виблискуючи у променях по-весiнньому ласкавого сонця кованим золотою ниткою залiзом панцирiв, сегментованими крицевими наплiчниками i шоломами-мiсюрками з високим верхом i кiльчастими вiдлогами, якi захищали шию. Закутi в залiзо рукавиць руки велично пiдтримували прикрашенi золотими або срiбними бляхами вуздечки. Красенi-конi гнули лебединi своi шиi та закусували вудила, хропли i били копитом землю пiд час зупинок, тодi, коли доводилося очiкувати, доки пiдтягнуться обози з панським майном. За гусарськими хоругвами, як i першi, оповившись оксамитом та шовками штандартiв, прапорiв i значкiв, страусовим пухом султанiв, залiзною ходою прямували роти «чорних дияволiв». Така назва, що перейшла до Польщi з батькiвщини рейтарiв – Нiмеччини вслiд за ними самими, цiлком i повнiстю характеризувала другу за значенням кiнноту Речi Посполитоi. Чорнi лакованi лати, чорний оксамит камзолiв i сап'ян чобiт. Воронi, з вогненними очима, конi й чорнi округлi шоломи-бургiньйоти на головах вершникiв. Серед цiеi скупоi i похмуроi гами кольорiв рiзнилися хiба що блискучi стволи бандолетiв,[6 - Бандолет – короткий карабiн, який нагадував великий пiстолет i використовувався у кавалерii, зокрема рейтарами.] хижi леза сокир та золотi галуни на рондиках коней.

У Стефана, який iхав на чолi вiйська пiд великим гербовим штандартом роду Потоцьких, груди здавлювала хвиля захвату i гордощiв за власний статус рейментаря усiх цих пишних хоругв i рот. У такi хвилини вiн на чолi чималоi свити гнав коня чвалом вбiк вiд напрямку руху похiдних колон i завмирав, милуючись картиною могутньоi величi власного вiйська. У вуха били бравурнi ноти вiйськового маршу, що iх старанно видували з мiдi труб та рiжкiв музики, серце наповнювалось вiдчуттям власноi значущостi, п'янким розумiнням сили й непереможностi. У пам'ятi спливали давно прочитанi рядки Овiдiя, Тацита й Светонiя Транквiла. І ось уже не двадцятишестирiчниф молодший син i надiя коронного гетьмана на чолi вiйська, нi! Вiн Гай Юлiй Цезар, який серед лiсiв Галлii веде своi непереможнi легiони до стiн Герговii, щоб покарати на горло бунтiвного Верцингеторiкса. Вiн Сципiон Африканський, якому волею долi призначено закiнчити шлях варвара Ганнiбала спекотними долинами Кампанii i схилами Альп. Вiн Септимiй Вар, що за наказом божественного Октавiана Августа даруе свiтло цивiлiзацii варварам холодноi Германii… Утiм, останнiй приклад невдалий – Септимiй Вар утратив у хащах Тевтобурзького лiсу три легiони i сам загинув, не змивши ганьби найдошкульнiшоi поразки вiйська за всю iсторiю iмперського Риму. Але така дрiбниця не спроможна засмутити Стефана. І ось вiн, зажмуривши очi, бачить, як вiн сам, сидячи в сiдлi бойового коня, на високому пагорбi швидким рухом вихоплюе з пiхов короткий меч-гладiус i спрямовуе його блискуче лезо вперед, туди, де перед темною стiною соснового лiсу чорним накипом збилися натовпи бородатих, одягнених у лахмiття та звiринi шкури варварiв. І вслiд за цим його рухом могутнiй ритмiчний гуркiт охоплюе все навколо – то зрушили з мiсця закутi в залiзо лорiк легiонери. Пiдкованими калiгами ударили вогку землю, здiйняли над головами лiси пiлумiв, вдарили ними до обтягнутих червоною шкiрою скутумiв[7 - Лорiка, калiги, пiаум, скутум (лат.) – вiдповiдно: панцир; солдатськi чоботи; дротик з чотиригранним древком; щит.] i стiною пiшли до неминучоi перемоги. У повiтрi з моторошним шипiнням загули болiди, що iх зметнули до небес велетенськi катапульти, а в уявi Стефана чомусь каркаючий голос урочисто продекламував: «Senatus populus que Romano![8 - Senatus populus que Romano! (лат.) – Іменем сенату та Римського народу!]»

І от уже Стефан, смiючись вiд ейфорii, яка охопила його пiсля таких видiнь, летить знову на чоло вiйська, вимагае вина, здiймае келих i п'е старе угорське разом з найближчими товаришами. Старий венгржин, у свою чергу, ще бiльше розпалюе молодого Потоцького, i вiн вiдчувае себе по-справжньому щасливим. О, так! Це сам пан Єзус послав йому бунтiвника Хмельницького. Недаремно перед вiд'iздом батько шепнув йому: «Іди, i нехай iсторiя напише тобi славу!»

Переночувавши в урочищi Княжi Байраки, Стефан повiв свое вiйсько далi й у вiвторок другого травня вийшов до рiчки Жовтi Води. Нашвидку оглянувши мiсцевiсть, вiн без довгих роздумiв вiддав наказ переправлятися на ii протилежний, лiвий берег. І хоча нiчого не вiщувало небезпеки, першими на переправу пiшли тi, кого менш за iнших цiнував пан рейментар – Переяславський та Бiлоцеркiвський полки реестрового козацтва. Гусарiю та рейтарiв до часу було залишено у двох похiдних колонах, промiж якi повiльно втягувався обоз i драгуни ар'ергарду.

Стефан розглядав у далекозору трубу як першi три сотнi Переяславського полку, долаючи болотистий берег, заглибилися в неглибоку, але досить широку пiсля весiнньоi повенi рiчку, коли почув стукiт копит за спиною i нерiшуче покашлювання людини, яка намагалася привернути до себе увагу. Ще деякий час вiн спостерiгав за тим, як конi реестровикiв iдуть до грудей зануренi у брудну воду, як метушливi козаки в синiх жупанах швидко розхоплюють на плечi мiшки з возiв, аби не дати iм попсуватися вiд води, як вони до пояса у водi переходять Жовтi Води вслiд за комонними, одразу скидаючи там у вози свое добро i похапцем викручуючи шаровари та поли жупанiв.

Нарештi Потоцький вiдiрвався вiд окуляра i поглянув на прибулих. Перед ним стояли переяславський полковник Адам Душинський i сеймовий комiсар козацького вiйська Яцек Шемберг.

– Слово гонору, панове, сi блакитнi мухи рухаються надто повiльно, а нам ще вкрай потрiбно встигнути переправити обоз шляхетного панства i вiйсько. Пане Шемберг, не могли б ви, гм… пiдiгнати iх, чи що?

Шемберг, сорокатрирiчний шляхтич, який провiв на королiвськiй службi от уже чверть сторiччя, блиснув на Стефана поглядом сталевих, з червоними прожилками, очей з-пiд густих сивуватих брiв i обурено заворушив схожими на жмут соломи вусами:

– Але ми, проше пана, мусимо розвантажувати вози, iнакше значна частина припасу й провiанту буде зiпсована. У цьому i е основна затримка.

Потоцький зiтхнув:

– То е кепсько, панове, дуже кепсько!

– Ми тут, ваша милiсть, саме з питання переправи, – зиркнувши з-пiд лоба промовив Душинський.

– Прошу?

– Особисто я дотримуюся думки про недоцiльнiсть переправи, – похмурий вираз обличчя Душинського виразно промовляв, що вiн цiлком упевнений у сенсовi своiх слiв.

– Гм… Цiкаво! А що саме наштовхнуло вас на таку думку? – звився Потоцький.

Полковник приречено зiтхнув i ще раз прокашлявся.

– Головним чином те, – усе ж уперто продовжив вiн гнути свое, – що на протилежному боцi немае навiть кiлькох миль рiвноi i вiльноi вiд рослинностi мiсцини для облаштування табору, самi лишень озера та болiтця.

– Але, прошу вибачення, який табiр? – запротестував Потоцький. – Хiба ми тут для того, щоб подiбно до кротiв вкопуватись у землю? Нi, полковнику! Попереду ще кiлька годин ясного сонячного дня, тож я маю на метi подолати близько десяти миль до того, як ми будемо змушенi зупинитися на ночiвлю. Пан Душинський, очевидно, бачив недобрий сон, або його налякала якась мара, коли вiн радить поводити себе, мов запорiзька наволоч, закопуючись у землю без жодноi на те необхiдностi.

Душинський густо почервонiв i заграв жовнами, уп'явшись поглядом у саркастичну посмiшку Потоцького, але промовчав. Йому на допомогу прийшов Шемберг:

– Пане Стефане, його милiсть мае рацiю. Недоцiльно робити таких ризикованих маневрiв, як переправа, знаходячись на ворожiй територii, якщо не проведено грунтовну розвiдку на мiсцевостi. А бiльш ворожоi територii, анiж тут, годi пошукати, ми наближаемося до самого серця Запорiжжя!

– Але пан забувае про Кодак, – скривив губи Стефан, – пiд час найменшого руху ребелii його комендант, поважний пан Гродзицький, зобов'язаний повiдомити мене!

– І все ж таки я наполягаю на проведеннi розвiдки на тому боцi Жовтих Вод, – уперто схилив голову Шемберг, якого Миколай Потоцький конфiденцiйно вповноважив опiкати Стефана, оберiгаючи його вiд юнацькоi запальностi й необдуманих рiшень.

Кiлька хвилин Стефан мовчав. Його неприемно вразили сумнiви пiдлеглих у доцiльностi його, командуючого, рiшень. Але в душi вiн не мiг не погодитись iз Шембергом i Душинським – серед цих триклятих болiт можна втратити вiйсько не менш швидко, анiж утратив його Септимiй Вар у Тевтобурзькому лiсi. Урештi Стефан вирiшив змiнити тон iз саркастичного на пiдкреслено шанобливий:

– Вельмишановна шляхта мае знати, що я нiколи не пропускав повз вуха добру пораду мудрих людей, тож i вашi зауваження вважаю якщо не слушними, то принаймнi гiдними уваги. Отже, пане Душинський, не вiдмовте в люб'язностi взяти iз собою необхiдну кiлькiсть переяславцiв i здiйснити розвiдку на кiлька миль углиб лiвобережжя Жовтих Вод. На щастя, вашi козаки першими почали переправу, тож готовi вирушити негайно, як тiльки завантажать на вози своi дорогоцiннi пожитки. Ми ж з панами Шембергом, Чарнецьким та Сапегою, у свою чергу, помислимо, як нам забезпечити себе вiд несподiваного нападу.

– Слухаю, – коротко кинув Душинський i повернув коня. Потоцький деякий час супроводжував його поглядом, мимоволi замiшувавшись неймовiрно чiткою i вишуканою риссю полковникового коня.

– Гей, жовнiре! – крикнув нарештi вiн крiзь зуби до найближчого герольда з почту. Той шанобливо наблизився i схилив голову. – Вiдшукай панiв Сапегу i Чарнецького. Передай iм, що я волiв би порадитись, нехай негайно iдуть сюди.

За годину, встигнувши переправити на лiвий берег Переяславський та Бiлоцеркiвський полки, а також близько пiвтори тисячi драгунiв, переправу вирiшили припинити до повернення пiд'iзду Душинського, а ще через годину спiтнiлий i вкритий з нiг до голови бризками тванюки посланець, iз стегна якого стирчала довжезна татарська стрiла, з'явився перед Потоцьким i, мляво рухаючи потрiсканими губами, повiдомив, що загiн його милостi пана полковника на вiдстанi половини милi вiд рiчки Саксаганi наскочив на великий татарський чамбул i пiд час швидкоi сутички був розбитий. Рештки роз'iзду з важко пораненим паном полковником, вiдбиваючи атаки татар, оборонною рукою прямують сюди, пiд прикриття основних сил. Лише закiнчивши доповiдь, посланець захитався в сiдлi й неодмiнно гепнувся б на землю, якби його не пiдхопили одразу кiлька жовнiрiв. Пополотнiлий Потоцький одним рухом зiскочив на землю i зiгнувся над пораненим.

– Скiльки маемо часу? Молю тебе, лицарю, не мовчи!

Але козак не вiдповiв жодного слова. Його блiде восковою блiдiстю обличчя не виказувало майже нiяких ознак життя, а груди ледь-ледь здiймалися.

Десь за рiкою, з боку, де чорнiв укритий густим лiсом пiвострiв, утворений руслами Жовтих Вод i Інгульця, почулися далекi рушничнi пострiли.

– Ось вам i вiдповiдь, пане старосто, – почув Потоцький над головою зловiсний голос Шемберга. Стефан рвучко випростався i пiднiс до очей далекозору трубу.

За двi англiйськi милi, майже не розбiрливi з такоi вiдстанi, летiли чвалом кiлькадесят вершникiв у синiх жупанах. За ними, зайнявши мало не половину обрiю, мчали татари. Опустивши трубу нижче, Стефан похолов: драгуни та реестровi козаки на протилежному березi розсiдлували коней, розпалювали багаття та готувалися до обiду.




II


Мутна вiд недавньоi повенi рiчка Жовтi Води являла собою притоку Малого Інгулу, або Інгульця, утворюючи у своему верхiв'i два русла – безпосередньо рiчку Жовту i ту, що протiкала схiднiше та носила живописну назву Очеретяна Балка. Крутi схили ii берегiв були укритi густими заростями шипшини i ялiвцю, здалеку схожi на м'яку, свiтло-зелену перину. А нижче, майже на три чвертi перетинаючи русло, перешiптувався високий, не менше сажня заввишки, очерет. Завдяки саме тому очерету балка й отримала свою назву. Промiж Жовтою Водою i Очеретяною Балкою тридцятисаженною горою здiймався пiвострiв, що його бачив молодий Потоцький, коли розширеними вiд жаху очима спостерiгав за кiлькатисячною татарською ордою, котра гнала залишки його нещасливого роз'iзду. Старий темний лiс, що вкривав гору, був продовженням знаменитого в землях вольностей запорожцiв Чорного лiсу i мав назву «суперник Чорного». Вiн i зiграв зi Стефаном Потоцьким злий жарт – приховав пiд своiми крислатими дубами не тiльки орду Перекопського мурзи Тугай-бея, але й заманив невiдомо за чим до себе необачного Душинського. І навiть це було не найстрашнiшим для польського полководця, хоча вiн до часу й не здогадувався про пасаж, прихований на пiвостровi – саме там зупинилося все козацьке вiйсько. Надто вже звабливим мiсцем для талановитого стратега, що ним безперечно був Хмельницький, видалася ця мiсцина над Жовтими Водами – досяжне лише з пiвночi, зате зi сходу, заходу i пiвдня воно являло собою самим Богом утворену фортецю. Крiм того козацький гетьман вiдчував: Потоцький не може оминути Жовтих Вод, iдучи на з'еднання з полками, котрi йшли Днiпром. Тож тепер Тугай-бей отримав нарештi нагоду пiдтвердити справою свiй вiйськовий союз iз Хмельницьким i зробив це не гаючись…

Бiй за рiчкою кипiв жорстокий. Старий служака Яцек Шемберг надто довгий час провiв у коронному вiйську, щоб пiддатися панiцi вiд несподiваного ворожого нападу, тож дiяв чiтко, намагаючись урятувати те, що можливо було врятувати пiсля помилки, вчиненоi Потоцьким. Вiн, не гаючись жодноi хвилини, рушив до жовнiрiв, якi перебували на протилежному березi. Швидким чвалом минув береговий схил i кинувся конем у бруднi хвилi Жовтоi у супроводi одного лише хорунжого, котрий нiс гербовий штандарт пана сеймового комiсара, гордовито здiймаючи його на довгому ратищi. Скоро там засурмили сурми, пiднялися вгору значки, i почалася швидка пiдготовка до оборонного бою. Драгуни, виконуючи накази Шемберга, спiшилися i, нагнавши коней у тил, поеднали зусилля з козаками Переяславського i Бiлоцеркiвського полкiв, щоб стягнути з небагаточисельних возiв, якi встигли переправитися, хоч який-небудь захист вiд ворожих вершникiв.

– Не боятися ворожих лав, сучi дiти! – громоголосно повчав заклопотаних пiдлеглих Шемберг, виiжджаючи перед ними верхи, з оголеним мечем у руцi. – Стояти твердо, пiки вперед, бiльше крику. Татарський кiнь мае два страхи – остроги вершника i вашi списи. І нiхто не примусить мене думати, що острогiв вiн боiться бiльше! Вiн припиняе чвал вiд одного вигляду блискучоi крицi, а коли вона смертельною стiною виникае перед його очима, вiн ладен краще повернути. Тож стояти, стояти, i Бог даруе нам перемогу!

І постала та сама смертельна стiна, про яку говорив Шемберг, перед купами татарських вершникiв. Потрiбно вiддати належне його вiйськовому досвiду – на все було потрачено не бiльше п'яти хвилин. Ще через хвилину першi татарськi бахмати вдарили копитами в загорожу з возiв. Посипалися стрiли, заторохкотiли пострiли мушкетiв та самопалiв, кинули у стрiй за возами своi олив'янi вiтання. І хоча польськi пiдроздiли почали нести втрати, вони були незрiвнянно меншими, анiж жертви, яких було б не оминути, коли б, приносячи в жертву Марсу сотнi й сотнi козацьких та жовнiрських життiв татари вдарили б у спину полкам пiд час зворотноi переправи. А шалений бiг кiнноти дiйсно було спинено лiсом списiв, перед яким ворожi конi ставали дибки i налякано повертали назад, подекуди втрачаючи вершникiв.

Перша злива стрiл, як i злагодженi залпи з польського вагенбургу, швидко вщухла – на тонкому периметрi, що складався всього лиш з одного ряду возiв, закипiв шалений шабельний бiй. Татари плигали на вози прямо iз сiдел i накидались на полякiв цiлими сотнями, попередньо зробивши для себе проходи в строю пiкiнерiв за допомогою арканiв – велика перевага кримчакiв була очевидною. Зi страшними криками кидалися татари iз шаблями у руках через такi проходи на ворога, тодi як iншi намагалися розiрвати табiр, вiдкочуючи важкi вози. Якщо це вдавалося, тягли свою здобич у тил, а новi вершники безстрашно кидалися у прорив, вимахуючи шаблями, боздуганами або й просто замашними киями. Короткими розмiреними ударами, здiйнявшись у стременах, рубали вони чубатi козацькi голови, або, накинувши на котрогось з полякiв аркан, витягали нещасного з батави i тягли, поганяючи коней, укритим глиняними купинами берегом. Реестровцi трималися мужньо. Там, де стрiй було не порушено, вони билися, немов леви, широкими замахами встромляючи списи у груди татарським коням, здiймали у височiнь на ратищах косооких вершникiв; збивали татар iз сiдел влучними пострiлами. Але чисельна перевага зробила свое – усе бiльше синiх жупанiв вкривали стоптану траву перед живою стiнкою каре, що в нього за допомогою надлюдських зусиль перешикував полки Шемберг. Усе настирливiше насiдали татари. Немов степовi сiроманцi, вiдчували вони власну силу над жменькою польського воiнства, тож втрачали страх i найменшу розсудливiсть. Із гиком кидалися в гущавину ворога, рубалися запекло, люто i нещадно. Не пройшло й чвертi години вiд початку битви, коли рейментарям польського вiйська за рiкою стало як бiлий день зрозумiлим: за умови ближнього бою, коли немае можливостi використати мушкети, гакiвницi i тi кiлька фальконетiв, якi були в розпорядженнi в Шемберга, вiйська на лiвому березi приреченi на поразку. Вводити ж у бiй новi сили надто небезпечно – поляки не мали жодного уявлення про резерви ворога i цим самим дали б йому можливiсть диктувати на полi бою своi умови. Взамiн у Потоцького не було жодного козиря.

Тим часом в окуляри нюрнберзьких оптичних приладiв була помiтною зовсiм невтiшна картина – драгуни i реестровцi перемiшались з атакуючими лавами татар на добрий десяток крокiв углиб каре, яке ще якимось дивом трималося купи. Багато хто iз жовнiрiв, вiдкинувши зламанi ратища i порубанi шаблi, боронився голоблями возiв, камiнням, а подекуди голими руками. До вух Стефана долiтав схожий на страшний стогiн звук – моторошне волання помираючих, переможне татарське «Аллах екбер!», крики болю i гнiву, з якими змiшувався трiск зброi i стукiт тисяч копит.

– На рани боскi! – у Потоцького перехопило горлянку, тож вiн мусiв прокашлятись. Дикуватим поглядом поглянув вiн на Чарнецького, який, граючи жовнами, уп'явся очима в протилежний берег, Сапегу, ще кiлькох значних шляхтичiв, що нетерпляче витанцьовували в сiдлах, стискаючи правицями рукiв'я шабель. – Ми мусимо надати iм допомогу!

Сапега раптом повним ненавистi поглядом подивився на Стефана.

– Пане Потоцький! Я закликаю вас: зробивши одну помилку, не поспiшайте робити iншу! Ми не мусимо дати втягти себе в битву саме зараз.

– Але чому?!

– А ви не здогадуетесь, пане рейментар?

Потоцький кинув на Сапегу погляд звужених очей.

– Пан мае на увазi, що я повинен залишити в зубах у ворога майже три тисячi вiйська?! Нечувано!

– Заспокойтеся, Стефане, ви ж не хлоп'я! – не втримався Сапега. – Вам не здаеться, що вони саме того й очiкують? Погляньте на ту гору промiж Очеретяною та Жовтою. Чи не гарна позицiя для атаки на нас пiд час переправи? Я не здивуюся, якщо Хмельницький спрогнозував вашу поведiнку i вже тримае козакiв у батавах, очiкуючи на нашу недалекогляднiсть.

– Але ми не можемо…

– Можемо! Не забувайте: там Шемберг. Я гадаю, вiн спроможний дати собi раду. Все, що вiд них потрiбно, це впорядковано вiдступити на правий берег, пiд захист наших гармат.

Стефан, не знайшовши за потрiбне вiдповiдати, приклав до ока далекоглядну трубу i засопiв. На протилежному боцi нiчого не змiнилося – жорстокий бiй вихоплював десятками зi строю як драгунiв i козакiв, так i татар. Попереду, як i ранiше, гордовито майорiв штандарт Шемберга, а вiд лiсу на обрii поспiшали все новi татарськi чамбули. Потоцький прискiпливо роздивлявся iх, але з полегшенням зрозумiв, що промiж них нiде не помiтно червоних запорiзьких каптанiв. Схоже, все ж Хмельницького поряд не було.

– Але, проше, чому ж вони не вiдходять? – бубонiв собi пiд нiс Стефан. – Пан Єзус освенцоний, вони мають вiдiйти!

– Боюсь, пане гетьманич, Яцек захопився битвою, – лiниво кинув у вiдповiдь Чарнецький. – Гаряча голова! Але вiн завжди полюбляв, щоб його було зверху попри все.

Потоцький у черговий раз вiдiрвав вiд очей трубу.

– Боюсь, пан мае рацiю! – вiн повернувся i махнув рукою до офiцерiв, якi, сидячи в сiдлах позаду, очiкували розпоряджень рейментаря. – Панове Штофгольд, Маер i Вiльховський! – голосно покликав вiн.

Тiеi ж митi до нього наблизились на гарячих конях трое молодецьких рейтарських ротмiстрiв.

– Панове, – швидко заговорив Потоцький, немов боявся, що його переб'ють, – негайно берiть своi роти i переправляйтесь на допомогу Шембергу.

Вiльховський приклав до грудей руку i схилив голову в поштивому поклонi, нiмцi обмежилися коротким нахилом голови. Через кiлька хвилин тисяча чорних дияволiв з наскоку подолала Жовту i вдарила у фланг ординцям. Стефан бачив iх, страшних у шаленому чвалi, бачив хмарки бiлого диму вiд пострiлiв рейтарських бандолетiв, блискавки iхнiх хижо загострених сокир… Але коли вiн за хвилину повернувся до них поглядом, лави чорних вершникiв були з трьох бокiв обкладенi купами татар i, зберiгаючи рiвняння, вiдходили до рiчки.

– О матко боска! – майже схлипнув Стефан i здiйняв вгору руку. – Поноровський, Сапранович, Гофман!

До рейментаря наблизилися ще трое ротмiстрiв.

– Заклинаю вас, Стефане, не робiть цього! – Сапега пiдскочив впритул до Потоцького. – Ви ще будете мати вiкторiю, але не сьогоднi, це нерозсудливо!

– Дякую за пораду, – холодно кинув крiзь зуби Стефан i повернувся до рейтарiв.

– Панове ротмiстри…

– Vivat! – дружно гаркнули всi трое.

– Панове ротмiстри, ви повиннi нарештi зламати це абсурдне становище. Уперед, i нехай вам допоможе святий Франциск!

Ще три роти важкоi кавалерii здiйняли з рiчкового дна клуби жовтуватого намулу, i бiй закипiв з новою силою. Залiзний кулак рейтарiв обiйшов каре Шемберга з лiвого флангу i вдарив у фланг татарам, швидко заглиблюючись у натовпи iррегулярноi ординськоi кiнноти Тугай-бея паралельно фронту козакiв Шемберга. Однак, вступивши в бiй, вони зав'язли в ньому не менш швидко, нiж попереднi три роти – рейтари розрядили пiстолi й почали рукопашний бiй. Стефан не вiрив власним очам – полохливi татари смiливо приймали бiй, не лякаючись майже двох тисяч важко озброеноi кiнноти i трьох тисяч вiдбiрноi пiхоти! Звичайно, можна було пояснити iхню смiливiсть кiлькiстю, яка вже сягала семи тисяч вершникiв за приблизними пiдрахунками, але… Молодий Потоцький не звик до такоi поведiнки степовикiв, беручи до уваги свою недовгу вiйськову кар'еру. Зазвичай тi дiяли за рахунок швидкостi й несподiванки, не встряючи в ломову битву. Тож тепер вiн був розгублений i, аби не виказати цього присутнiм, продовжував дiловито роздивлятися поле бою в далекозору трубу.

Нарештi, пiсля того як спливли вкрай напруженi чверть часу пiсля вступу в бiй останнiх трьох рот, на превелику радiсть Стефана, сурмач Шемберга голосно та чiтко тричi заграв гасло до вiдступу. Каре, яке удари рейтарiв усе ж змогли вивести iз скрутного становища, впорядкованими лавами рухнулося в бiк рiчки.

– Сурмач! Гармашам гармати до бою! – голос Стефана задзвенiв радiсними нотками навiть бiльше, нiж цього вимагав його статус. І тiеi ж митi сурмач чiтко вiддав належне гасло, здiйнявши над болотистими берегами Жовтих Вод чисте срiбло звукiв, що губилися за рiчкою в гуркотi бойовища. І хоча гармашi i без того гасла давно стояли напоготовi бiля мортир iз запаленими гнотами, артилерiя не знадобилася того дня – татари раптово припинили натиск i кинулися в бiк, протилежний напрямку руху вiдступаючих полкiв Шемберга. За собою тягли кiлька десяткiв возiв з вiйськового обозу Душинського i драгунських хоругв. Ще деякий час орду намагалися переслiдувати смiливцi з рейтарських рот, але скоро i iх було покликано пiд знамена своiх ротмiстрiв. Бiй припинився так само раптово, як i почався. Стефан Потоцький, набундючившись, особисто зустрiчав пошарпанi ворогом сотнi переяславцiв i бiлоцеркiвцiв на правому березi.

– Слава захисникам отчизни i пана круля! – пафосно вигукував вiн. – Правдиво мовлю, як Бога кохам: ви не посоромили лицарськоi честi!

У вiдповiдь лунало мляве «слава» i «нех жие!», проте, якби Стефан пильнiше придивився до людей у синiх жупанах, в iхнiх похмурих поглядах вiн мiг би побачити зловiснi вогники – передвiсники власного краху. Але Потоцький не схотiв придивитися, не почув навiть за спиною ненависне: «сам би спробував татарського частування, собака лядський!» i голосне шикання сотника, що послiдувало за такими словами. Його погляд уже блукав помiж лав рейтарii, якi обганяли пiхоту на переправi з обох флангiв, окочуючи реестровцiв цiлими струменями брудних бризок з-пiд кiнських копит.

За десять крокiв вiд рейментаря застигли, поглядаючи на нього, Чарнецький i Сапега. Благодушно поглядали на жовнiрiв, якi поверталися з несподiваного бою i салютували у вiдповiдь на вiтання шляхти.

– Що скажете? – невизначено запитав Сапега, продовжуючи здiймати меч у вiйськовому вiтаннi.

– Могло б бути гiрше, – знизав плечима Чарнецький, прикладаючи у вiдповiдь на крики жовнiрiв правицю, стиснену в кулак, до блискучого панцира на грудях.

– Зажене вiн ще нас до чортiв на роги! – буркнув Сапега.

– Ви несправедливi до нього, ваша милiсть. Вiн, звичайно, не такий, як покiйний пан Станiслав, поступаеться й власному батьковi, але… – Чарнецький невизначено похитав головою.

– Вiн багато в чому поступаеться, хiба лишень хворобливою самовпевненiстю не обдiлений… От заради якоi високоi цiлi ми втратили добрих чотири сотнi вiйська?

– Якщо рахувати з пораненими, я мислю, можна смiливо подвоювати цю цифру.

– Тим бiльше!

Чарнецький повернувся до спiврозмовника i посмiхнувся посмiшкою однодумця:

– Усе ж вiддайте йому належне – усе, що вiн накоiв, зумiв виправити. На превелике його i наше щастя, спiльно з татарами не вчинили засiдки й запорожцi. Цiлком ймовiрно в такому разi було б залишитися без Переяславського i Бiлоцеркiвського полкiв.

– Але якщо вiн i надалi буде нехтувати нашими з вами порадами, це нам дорого обiйдеться, слово гонору!

У цей час Стефан позирав на темну, порослу лiсом гору на обрii. Вона немов прикувала до себе його погляд. Сивiючи у далинi, вона приховувала в собi щось, вiд чого в серцi Потоцького защемiло i примусило його душу затрiпотiти вiд незрозумiлого, але млосно-неприемного вiдчуття. Тiеi хвилини Стефан не вiдчував себе консулом, котрий стоiть на чолi залiзних легiонiв. Вiн вiдчував лише одне почуття, у якому нiзащо б не зiзнався найближчiй людинi, ба навiть собi. Тим вiдчуттям був страх.




III


Вiдчаливши вiд Кам'яного Затону, чайки реестрових полкiв, на чолi яких тепер стояв Филон Джеджалiй, рушили вниз по Днiпру. На метi походу була Сiч, вiд якоi iх вiддiлювали всього три денних переходи. Однак здолати той шлях полкам не довелося. Надвечiр першого ж дня походу реестрове вiйсько наздогнала комонна депутацiя з Микитиного Рогу, примусивши Джеджалiя зробити вимушену зупинку. Коли ж новообраний отаман пробiг очима лист, що подав йому, ступивши на чердак отаманськоi чайки, сивочубий запорiзький посол, обличчя його враз прояснилось. У листi, пiдписаному Богданом-Зиновiем Хмельницьким, вказувалося: у разi, якщо Господь дарував можливiсть здiйснити те, що було замислено, залишатись усiм полкам у Кам'яному Затонi, очiкуючи на пiдроздiли татар Тугай-бея. Перекопський мурза пообiцяв надати козакам коней i вози, а також супроводити iх до табору запорiзького гетьмана. Подii почали розкручуватися все швидше. Лист свiдчив: Богдан вийшов з Микитиного Рогу, тобто нарештi здiйняв давно очiкуване гасло. Гасло, що його змовники не могли дочекатися протягом кiлькох останнiх рокiв. Джеджалiй одразу ж вiддав наказ не зупинятися на ночiвлю i з першими променями сонця наступного, другого травня вдруге пристав до берегiв Кам'яного Затону, на яких подекуди ще здiймалися дими вiд не зовсiм згаслих багать. Того ж дня до улоговини над Днiпром, наповнивши скелi гуркотом копит кiлькох тисяч коней, прибули татари, присланi Хмельницьким. Джеджалiй вислухав погану украiнську мову ватажка татар, якогось Караiм-салтана, i дав у полки наказ розвантажувати чайки. Вiд татарина вiн дiзнався, що вiд табору гетьмана iх вiддiляе якихось шiстдесят верст, тобто один день форсованого маршу. Зоглядаючись на те, що Хмельницький прохав «поспiшитися i якомога швидше поеднати сили, щоб спiльно, тримаючи в серцi надiю на Бога, вдарити на ляхiв…», одразу ж по обiдi Джеджалiй вирушив на чолi своiх полкiв до Жовтих Вод. Козаки прудко погнали швидконогих степових бахматiв жовтою, укритою пилом стрiчкою Микитинського шляху. Не вiдставав вiд них i невеличкий обоз, складений iз сотнi возiв i татарських гарб. Вояки Караiм-салтана трималися на пострiл з луку позаду козацького ар'ергарду, не поспiшаючи починати бiльш близькi стосунки зi своiми одвiчними ворогами.

Іван Богун, сидячи в сiдлi, iхав поряд iз сотником Охрiмцем i задумливо оглядав укритi буйною рослиннiстю околицi Микитинського шляху. Одноманiтнi взимку та влiтку степовi пейзажi немов переродилися цiеi ясноi травневоi днини, спiваючи веснi гiмни пробудження зеленими смарагдами свiжоi тирси, червоними гранатами, жовтими бурштинами i блакитними сапфiрами весняних квiтiв, переливистим спiвом. Грався з козацькими хоругвами i прапорцями на верхiв'ях ратищ ласкавий, сповнений пахощiв вiтерець. Веселi переливи жайворонка у блакитнiй безоднi неба немов акомпанували безмовнiй мелодii кольорiв, доповнюючи фееричну симфонiю дзвiнким срiблом, надавали iй об'ему та реальностi. Кудись вдалечiнь летiв табунець стрiмких сайгакiв, а дещо поодаль здiймалась на крило важка неповоротка дрохва. Серед трав попри саму стрiчку шляху шурхотiли оливковi блискавки ящiрок та вужiв, деколи на мить показувала свое темне лискуче тiло гадюка. Іван милувався буянням степового життя. На повнi легенi вдихав терпке тепле повiтря i не мiг ним надихатися. З насолодою пiдставляв обличчя вiтру, i перед його внутрiшнiм зором поставали картини з проведеноi на Сiчi юностi.

Ось вони з Нечаем сидять поряд з казаном, повним киплячих духмяних ракiв, i слухають лiнивi розсуди Макогона та швидке торохкотiння Зорi про родючiсть землi Запорiзького краю. Ось стоять ошелешенi серед сiчового майдану, а ось виходять у степ з косарями, ступаючи босими ногами в прохолоду ранкових рос. У вухах майже реально почулись пострiли гармат, якi скликали запорожцiв на раду, а з ними басовитi перекоти вiйськових литавр. Соколець, сонячнi береги Анатолii, Павлюк… Здаеться, все це було лише вчора, але скiльки ж рокiв минуло вiд тiеi пори? Батькiвський хутiр, його смерть, Ганна… Миле серцю обличчя в розчинених воротах хутора, гордовито пiднята голiвка та безмежно великий сум у очах, якi вiн так любив цiлувати. Але i тепер Іван не вiдчував вiдстанi, що постала перед ними, роздiливши коханих. Вона буде чекати на нього, вона неодмiнно буде чекати на нього… Яке ж воно коротке, життя! Оглядаючись назад, чомусь не вiдчуваеш рокiв, якi пропливли повз тебе швидкою течiею. Усе концентруеться, вмiщуючись у короткi, але яскравi спогади. Саме вони наповнюють життя, надають сенс минулому. Саме вони примушують воскреснути тих, хто пiшов, та роблять молодими i дужими немiчних старцiв. І ще кохання!.. Я теж очiкуватиму на зустрiч iз тобою, Ганно! Палко, неспокiйно, рахуючи днi. Бо чим ми е без кохання? Я буду пригадувати тепло твого тiла i свiжий аромат твоеi шкiри. Мелодiйну музику твого голосу i п'янкий смак схожих на грона доспiлоi калини вуст. Бо чим ми залишимося без спогадiв? Лише пилинками, що iх нестримно гонить неспокiйний степовий вiтер.

І, немов угадавши настрiй Богуна, козаки затягли пiсню. Довгу, як степ i сумовиту, як доля. Суворi низькi голоси сповнювали простори спiвом, у якому чулась безмежнiсть, не менша вiд безмежностi Дикого Поля. Безмежнiсть людських почуттiв, пристрастей, суму й радостi одночасно. Вони iхали назустрiч долi, тож вiддавшись цiлком до ii рук, спiвали про свою покiрнiсть Божiй волi та готовнiсть сприйняти все, що буде подаровано iм провидiнням.

– Що засумував, Іване? – почув несподiвано для себе поряд голос Охрiмця.

– Це не сум, Тарасе, – похитав головою вiн.

– А що? Чи, може, пiсня жалобить?! Гей, соколики! – вигукнув сотник гучним голосом. – А що затягли, мов на поминках! К бiсу сум! Чи чуеш, бандуристе?!

– Чую, батьку! – долетiв голос чубатого бандуриста.

– Про Сагайдака вшквар, про Дорошенка! Так ушквар, щоб чули бурлаки – славного ми племенi-роду. Є нам про що згадати, кого славити. Ушквар, щоб не сумували молодцi, а несли свое життя кирпатiй з посмiшкою та приказкою!

Мить – i залунало над рядами Вороновицькоi сотнi, а скоро й поширилось над Брацлавським полком, над чигиринцями, черкасцями, корсунцями та канiвцями:

Попiд, попiд гаем
Та й женцi жнуть,
Попiд, попiд гаем
Та й женцi жнуть!
А попiд горою
Яром – долиною
Козаки йдуть!
Гей! Широкою
Козаки йдуть…

– Добре, дiтки, от тепер любо-дорого! – гримiв Охрiмець. А що, Богуне, розверни нашу славну хоругву, негоже ii в чохлi нам тримати!

І от уже трiпоче над Івановою з червоним верхом i срiбною китицею шапкою малинове полотнище. Важкими хвилями оксамиту полум'янiе, вловивши на собi подих свiжого степового вiтру. А розкотистi козацькi голоси виводять, аж хмари курiпок виринають з молодоi зеленi обабiч шляху:

Попе-попереду Дорошенко,
Попе-попереду Дорошенко!
Веде свое вiйсько,
Вiйсько Запорiзьке хорошенько!

– Го-го-го! – шаленiе Охрiмець. – А де ж ти, батьку, досi був?! Застоялись-мо, зачекалися! Дiло буде, Богуне, справжня робота. Вiдчуваеш, хорунжий?! Тож слава Хмелю, слава!

Настрiй сотника, немов полум'я сухому хмизу, передаеться Івановi. І десь у минулому, а радше у глибинах пам'ятi зник коханий образ, залишивши вiдчуття волi й насолоди козацьким життям. Слава й воля або мед п'е, або кайдани тре! Цiеi митi Іван немов побачив себе стороннiм поглядом: верхи на гнiдому бахматi, чия грива мало не торкаеться землi, з довгим держалом шитоi золотом хоругви, сяюче щастям обличчя, вкрите тижневою щетиною, очi смiються, за плечима чорним опалом вiдсвiчуе сталь мушкетного ствола; на грудях, перекреслюючи блакитне сукно жупана, висить перев'язь з «дванадцятьма апостолами»,[9 - «Дванадцять апостолiв» – так жартiвливо iменували в европейських армiях епохи ренесансу солдатську перев'язь з прикрiпленими до неi дванадцятьма дерев'яними цилiндриками, у кожному з яких знаходився вимiряний заряд пороху, що було потрiбно для бiльш швидкого перезаряджання зброi пiд час битви.] нижче червоний шовк очкура i рукiв'я турецьких пiстолiв.

– Вiдчуваю, Тарасе! – кричить вiн до Охрiмця, а в небо над ними злiтають новi, одчайдушно веселi рядки:

А по-, а позаду
Сагайдачний,
А по-, а позаду
Сагайдачний!
Що промiняв жiнку
На тютюн та люльку,
Необачний!
Гей, долиною, гей,
Сагайдачний!

І разом iз цiею одчайдушно-веселою пiснею прийшло до Івана вiдчуття сили i непереможностi початоi ними справи. Десятки рокiв усвiдомлене холодним розумом та палким серцем, тепер воно перетворилося у щось реальне, таке, що простягни лишень руку, i вiдчуеш його – гаряче, повне надiй i сподiвань…




IV


На ранок четвертого травня становище вiйськ Стефана Потоцького помiтно погiршилося: Хмельницький вирiшив полишити свiй тимчасовий табiр у лiсi, тож, у супроводi гуркоту литавр i спiву сурем, пiдвiв своi полки впритул до польських, форсувавши Жовту i опинившись всього за двi з половиною версти вiд передових укрiплень Потоцького, який напередоднi дещо вiдступив вiд рiчки. Усе ж комунiкацiй з покинутим табором на горi козацький гетьман не полишив, ретельно охороняючи iх вiд ймовiрних пiд'iздiв противника. Надто вигiдним у стратегiчному планi майбутньоi битви був плацдарм на вкритiй лiсом горi. Шляхетне панство, яке наглядало за жовнiрами пiд час земляних робiт по укрiпленню табору, могло на власнi очi бачити тих, кого ще кiлька тижнiв тому похвалялося розiгнати самими лишень канчуками. Але зараз у мостивих панiв було надто багато клопоту i важливих справ, щоб згадувати про тi оптимiстичнi обiцянки. Та й вкритi лiсом балки й болотистi низини Жовтих Вод пiдходили для таких цiлей незрiвнянно менше, анiж обшитi дубом i драпованi сукном бенкетнi зали, де можна було бундючно пiдкрутити вуса i вдарити острогою до мармурових плит пiдлоги, оповiдаючи тендiтнiй панночцi iз сяючими вiд захоплення очима про свое молодецьке лицарське життя, безкiнечну вiдвагу, зрiвняну лише з вiдвагою Гектора та Ахiллеса.

З табору Хмельницького пильно наглядали за будiвництвом польських укрiплень. Не забували й про змiцнення власних позицiй – перед виставленими у три ряди i засипаними землею возами запорожцi копали рiв, влаштовували шанцi, артилерiйськi позицii. Сам Богдан-Зиновiй стояв на пiдвищеннi, поблизу обкладеноi мiшками з пiском нотшлянги. Поклавши правицю на рукiв'я цяцькованоi золотом турецькоi шаблi, уважно слiдкував за тим, що дiялось у польському станi, де схожi на мурах копирсалися пiхотинцi й козаки, жовтувато-сивими ланцюжками тяглися пасма свiжовикопаноi землi. Це був мiцноi статури п'ятдесятитрирiчний чоловiк, дещо вищого за середнiй зросту, з широкими плечима, дужими жилавими руками i невеликим, як для його лiт, черевцем. На засмаглому обличчi застиг задумливий вираз, карi, вкритi сiточкою зморшок навкруг них, очi дивилися з ледь помiтною втомою. По-шляхетному високе чоло перерiзали двi глибокi зморшки. Круто вигнутi смолистi брови, прямий нiс i довгi, з тонкими пасмами сивини, вуса, пiд якими розташувалися тонкi, мiцно стисненi губи i вольове пiдборiддя. Весь образ гетьмана свiдчив про його внутрiшню силу i рiшучiсть людини, яка спроможна повести за собою. На Хмельницькому був одягнений iз червоного сукна каптан, укритий майстерним золотим та срiбним шиттям, видрова шапка з пером на дiамантовiй застiбцi, широкi червонi шаровари i жовтi сап'яновi чоботи. Наряд доповнювали золотi остроги i вкритi золотом пiхви шаблi, видiляючи його на тлi сiрих свитин, бiлих вишиванок або, у кращому випадку, вигорiлого червоного сукна каптанiв, що в них були зодягненi бiльшiсть козакiв, або темних кирей кiлькох старшин, якi знаходились поруч. З них хiба що Данило Нечай, котрий завжди полюбляв гарний одяг, мiг посперечатися в цьому з гетьманом. Проте Хмельницький не надавав таким дрiб'язкам жодноi уваги. Вiн ще хвилину постояв, розглядаючи ворожий табiр, потiм повернувся до своiх старшин.

– Пройдемося, панове полковники, – звернувся вiн до них глибоким i чистим голосом, який однаково мiг належати як талановитому спiваку, так i доброму промовцю. – Наглянемо за будiвництвом табору, а заодно й погомонiти б не завадило. Геть намети такоi ясноi днини!

І гетьман покрокував гребенем валу, минаючи оббитi iз середини неструганим деревом шанцi, захищенi масивними дерев'яними щитами позицii гармат та шмигiвниць, дiжi з водою, пiрамiдки ядер, хитро влаштованi в землi сховища для пороху. Полковники, вiдставши на крок, прослiдували за гетьманом. Деякий час Хмельницький мовчав, оком дбайливого господаря оглядаючи укрiплення, якi проминали. Через кiлька хвилин, нарештi, звернувся до Кривоноса:

– Я думаю, Максиме, мортири потрiбно знести з валу, заглибивши iх крокiв на п'ять углиб табору. Можеш навiть за возами поставити. Навiщо вони стирчать зверху, немов банi церковнi? Посадиш на валу одного гармаша, нехай вiн вогонь коригуе. Решта ж обслуги буде пiд захистом, вiрно кажу?

– Вiрне дiло, зробимо, батьку, – струснув чубом Кривонiс.

– Та води б бiльше в шанцi та ще по мiшку сухарiв на кожен десяток козацтва не завадить.

– Сьогоднi ж виконаемо, – озвався кремезний Пiвторакожуха. – Та тiльки марно це, батьку. Хiба ж ми тут облогу витримувати маемо?

Богдан кинув на Пiвторакожуха швидкий погляд.

– Нi, Федоре, облоги не буде. А воду та сухарi постав! Тут моя справа думати, а твоя виконувати.

– Слухаю! – виструнчився Пiвторакожуха.

Хмельницький з хвилину йшов мовчки, потiм зупинився i почав, приклавши до чола долоню, розглядати щось в обозi Потоцького.

– Нечаю, тут, здаеться, твоi соколи оборону триматимуть?

– Моi, батьку, – виступив наперед Нечай.

– Ну то поставиш звiдси по сто крокiв праворуч i лiворуч ще по ряду возiв, та мiцнiше iх ланцюгами скрути один до одного. А перед фосами якiрцiв[10 - Якiрцi – невеличкi вiстря з гартованоi крицi, призначенi для пошкодження кiнських копит пiд час захисту вiд комонних атак. Були схожими на ногу птаха й влаштованi так, що пiд час розкидання завжди спрямовували ся догори одним з гострих кiнцiв.] насiеш. Та не бiйся передати кутi меду!

– Не пожалiемо, ваша ясновельможнiсть! – з посмiшкою вiдповiв Нечай.

– Ет! А вiн смiеться! – i собi посмiхнувся Хмельницький. – Ти он той ярочок бачиш? – вказав вiн Нечаю на промитий дощовими водами рубець на зеленому полi перед табором. – І лiворуч вiд нього ще один. Їх гусарiя не подолае, злякаеться коням ноги потрощити. От вони, бусурмани, якраз помiж цих двох ярочкiв сюди й вирушать. Тут найважчий удар гусарii потрiбно очiкувати. Вози у Пiвторакожуха вiзьмеш, йому не потрiбнi.

– Чому не потрiбнi? – стрiпнувся Пiвторакожуха.

– Облоги ж не буде. Полковник промовчав.

– Добре. Жартую. Даси десятка два.

– Стiльки дам.

– А в тебе як iз возами, Михаиле? – повернувся Хмельницький до невисокого огрядного полковника Криси.

– Два десятки дам.

– Вирiшено. Чув, Нечаю? Ну то посилай козакiв по вози та до роботи. Ще «кобил» дерев'яних нагостри та перед валом вкопай погустiше.

Нечай, Пiвторакожуха та Криса подалися виконувати розпорядження гетьмана, тож бiля нього залишився лише Кривонiс.

– Як мiркуеш, Максиме, подужаемо? – тихо запитав у старого товариша гетьман, дивлячись у вкриту бiлими хмарками далечiнь неба над польським табором.

– Мусимо! – коротко рубонув Кривонiс. – Вiд Джеджалiя не було новин?

– Були.

– Хорошi?

– Так. Годину тому джура повернувся, якого я з татарами посилав. Скоро очiкую побачити Филона у своему обозi.

– Тодi, напевне, подужаемо, – Кривонiс почав припалювати люльку. – А без них скрутно б прийшлося.

Хмельницький трохи помовчав. Через хвилину подивився на Кривоноса.

– Твоя правда. Однак i на Сiчi боки вiдлежувати було вже неможливо. Якби обложили там… сам знаеш.

– Ну то слава Богу, що все склалося, як чекалося, – зiтхнув Кривонiс.

– Вiд Потоцького теж бiжать, – продовжив Хмельницький. – Учора прийшли тридцять реестровцiв Переяславського полку на чолi iз сотником. Голови поопускали, стоять… Мовлять: решта переяславцiв та бiлоцеркiвцiв теж перебiжить. А з ними й дехто з драгунiв. Ще мовили, татарський напад добряче ляхам досадив. А особливо, коли вiд татарського бранця взнали, що з Тугай-беем п'ятнадцять тисяч вершникiв i незабаром прибудуть з Криму ще сорок тисяч… Молодий Потоцький немов стiна пополотнiв!

– Чи правду мовлять?

– Правду. Що б я за гетьман над вами був, якби у ворожому таборi своiх вух не мав? Моi люди те ж саме мало не слово в слово доносять.

– І про сорок тисяч татар?

– І про них.

– Значна сила.

– Значна. І маемо використати ii найбiльш ефективно. Починати сальву потрiбно не пiзнiше, анiж завтра – не можемо дати ляхам докупи зiбратися. Вiд вiрних людей iз Черкас мав я вчора листа. Пишуть: старий Потоцький об'еднав своi хоругви з вiйськом Калиновського, пiсля чого на чолi семи тисяч важкоi кiнноти форсував Тясмин i став, очiкуючи надвiрнi вiйська магнатiв, котрi мають приеднатися. Напередоднi до них пiдiйшов Заславський з тисячею ландскнехтiв, i Сенявський – ще тисяча. Тож маемо дев'ять тисяч добре озброених i вивчених ворогiв. Якщо вони поеднаються зi Стефаном, нам уже не зарадить Господь Бог, не те що Тугай-беевi татари.

– Ну, об'еднатися ми iм не дозволимо. А от щодо Тугай-бея, не зрадить?

– Бiс його, чорта голомозого, знае. Вiрою своею клянеться слова дотриматись. Крiм того, у нього теж вибiр невеликий, мае прямий наказ Іслам-Герая. А ще у Криму два роки неврожай, а тут здобич, i не з маленьких. Думаю, якщо Тугай-бей хотiв би зараз забратися, йому б це дорогого коштувало.

Кривонiс ще раз зiтхнув.

– І все ж бiльшу надiю на Джеджалiя покладаю. Немае iх довго…

– Будуть, Максиме, будуть! – струснув головою Хмельницький i покрокував геть.




V


Полки Джеджалiя пiдiйшли до козацького табору на Жовтих Водах за годину до сутiнкiв того самого четвертого травня. Звернувши з Микитинського шляху, п'ять полкiв, на якi так розраховував Стефан Потоцький, пройшли, тримаючи рiвняння в лавах зовсiм поряд вiд передових укрiплень польського табору, дружно вдарили з мушкетiв у повiтря, пiсля чого повiльно втягайся в середнi ворота козацького обозу. І ще довго за валами лунали радiснi вiтання, гуркiт салютiв i музики. Стан польських рейментарiв пiсля такоi подii найточнiше було б назвати шоковим. Серед могильноi тишi спостерiгали вони, як вороже вiйсько, яке й дотепер переважало польську армiю за кiлькiстю, поповнювалося за рахунок пiхоти, котру Потоцький так очiкував для укрiплення власних позицiй. О, тепер для Стефана вони не були «синiми мухами», вiд яких вiн роздратовано вiдводив погляд, милуючись блискучими рядами крилатоi гусарii i закованими у броню ротами «чорних дияволiв». Тепер це були шiсть тисяч чудових пiхотинцiв. Дисциплiнованих, хоробрих i невибагливих воякiв, бойовi якостi яких знали й поважали далеко за межами Речi Посполитоi. І цi шiсть тисяч тiльки що продефiлювали перед очима свого безталанного командира i поповнили ворожi ряди, роблячи i без того безрадiсне становище авангарду коронного вiйська зовсiм критичним.

Одразу ж пiсля того, як було передано коня у руки джурам-татарчатам, Іван розшукав Джеджалiя, вiд якого довiдався, що Хмельницький вирiшив не розтягувати фронт, а розташувати новоприбуле вiйсько поряд з полками Кривоноса, Пiвторакожуха, Нечая та Криси, поповнюючи iх у числi iншого i арматою. Нашвидку вiддавши вiдповiднi розпорядження старшинi, Джеджалiй поспiшив на доповiдь до гетьмана. Богун вирiшив дiяти не гаючись.

– Пане полковнику, – пiдступив вiн до Джеджалiя.

– Слухаю, хорунжий, – зупинився на мить той.

– Зi мною сорок козакiв з Вороновицi, дозволь пристати з ними до полку Нечая.

Полковник замислився.

– Не час тепер з полку в полк бiгати. Ти що, з Охрiмцем не в ладах?

– Це не так. Охрiмець про все знае i не утримуе…

– Тодi в чому ж справа?

Іван знизав плечима, не знаючи, як краще почати, та на допомогу йому несподiвано прийшов сам Охрiмець, який взявся невiдомо-звiдки:

– Я, Филоне, кращого хорунжого анiж пан Іван, навiть уявити собi не можу. Проте скiльки ж йому пiдi мною ходити? Люди його за ним хоч у вогонь, хоч у воду, а з Нечаем вiн мало не змалечку побратим. Вiдпусти козака.

– Добро, – коротко змахнув рукою Джеджалiй i пiшов, ледь помiтний у сутiнках, туди, де, освiтлений яскравим полум'ям вогнищ i смолоскипiв, бiлiв намет гетьмана.

– Дякую, Тарасе, – простягнув Богун руку сотнику.

– Ти цього достойний, Богуне, – потиснув Охрiмець простягнуту руку. Іван на мить вiдчув суху мiцну долоню. – Знаю тебе не один рiк i бачу, що ти спроможний на бiльше, нiж на те, аби нести сотенну хоругву. Дехто може заперечити, мовляв, не час просуватися вгору кар'ерними сходами тодi, коли на кону доля Батькiвщини. Але то нiсенiтницi. Якщо людина спроможна повести за собою, мае свiтлу голову, хоробре серце i вмiлу руку, вона повинна зростати. Так i тiльки так вона буде спроможна приносити найбiльшу користь Украiнi. Тепер саме вдалий час. Одне слово, щасти тобi, Богуне. Не маю сумнiвiв – пiд рукою пана Данила ти досягнеш того, чого вартий.

– Але я зовсiм не те мав на увазi! – розгублено мовив Іван. – Не власнi амбiцii штовхають мене на такий крок.

– Тодi що? – посмiхнувся Охрiмець.

– Зi мною Даниловi куми Михайло, Петро та Филон. Нарештi вiн перший розповiв менi про нашу змову й про батька Хмельницького. Поряд з ним я бився пiд Кумейками, поряд сидiв на гребках пiд час морського походу, мiряв милi промерзлих буджацьких степiв. От чому я хотiв би до Нечая, i iнших причин тут немае.

– Щасти тобi, Іване, – повторив ще раз Охрiмець i почав розкурювати люльку.

Через чверть години Богун на чолi козакiв, якi обрали його своiм чайковим отаманом, простував до тiеi частини запорiзького табору, де було розвернуто довiрений Нечаевi полк. Козаки, вишикувавшись в колону по двое, мовчки слiдували за своiм отаманом, несучи на плечах мушкети i ратища списiв, при поясi кожен мав шаблю, за поясом пара пiстолiв. Позаду торохкотiли три запряженi лошаками татарських гарби, у якi ще в Кам'яному Затонi перевантажили припас iз покинутоi чайки, не забувши навiть вiтрило, скриню i кiлька порожнiх дiж (сухорлявий Тетерка рiшуче вiдмовився iх залишити, мотивуючи: «У походi знадобиться!»).

Намет полковника Нечая стояв серед десятка менших наметiв та навiсiв, крокiв за сто вiд укрiплень передньоi лiнii. Бiля парусиновоi вiдлоги, з-пiд якоi вибивалися променi жовтуватого свiтла, стояли на вартi два чубатих запорожця, у заломлених на потилицю шапках, в одягнутих поверх вишиваних сорочок кiльчастих панцирах. Невеличке Богунове вiйсько розсiлося круг кiлькох багать поблизу, а Іван попрямував до намету. Вартовi пильно оглянули його, але пропустили без слiв.

Посеред досить великого шатра, завiшаного перськими килимами, стояв похiдний розсувний стiл, на котрому, серед купи паперiв, кiлькох срiбних кубкiв i полумискiв, стояв великий бронзовий шандал, у якому яскраво горiли вiсiм воскових свiчок. Ще два дещо менших канделябри, на три свiчки кожний, свiтили, один на великiй, кованiй залiзом скринi, яка, очевидно, правила за лаву i похiдне лiжко одночасно, другий прямо на почорнiлiй воловiй шкурi однiеi з трьох мiдних полкових литавр, звалених недбало в кутку. Нечай, iз закинутим за вухо оселедцем, у розстебненому каптанi i м'яких турецьких чарухах[11 - Чарухи (тур.) – постоли, домашнi туфлi.] замiсть чобiт, схилився над столом, читаючи якогось листа зi зламаною сургучевою печаткою.

– Тут нiчого нового! – кинув вiн до козака, який стояв поряд. – Вони нам байки розповiдають та дурня з нас клеять. Тож вiзьми, Федоре, iз собою ще двох хлопчакiв помiцнiше. Та тягни те падло до вогню, та вiзьми залiза розжареного, полоскотати мостивих панiв!

Козак вишкiрився рiдкозубим ротом на знак згоди i вийшов з шатра, тiльки тодi Нечай помiтив Івана. Якусь мить стояв, немов не вiрячи власним очам, потiм кинувся до побратима i вхопив того в обiйми.

– Іване! Друже мiй дорогий! Та чи тебе я бачу?! – вiн випростав руки i вiдкинув назад голову, роздивляючись Богуна. – А я вже всi очi видивився… Так i думав: з Филоном ти. Ну як ти? Розповiдай!

– Як завжди добре. Прийшов ось до тебе, пане полковнику, до реестру проситися.

– Отакоi! Та чи ти не в реестрi?!

– Ну, – Богун полiз в кишеню за люлькою i скоро витяг, намацавши ii i срiбну тютюнницю. – Я у ляхiв у реестрi. А ти свiй мати повинен… Одне слово… Бери тютюн, пригощайся. Одне слово, тут зi мною чотири десятки соколiв, якi мрiють воювати у твоему полку. Пiсля того, як панiв Барабаша та Караiмовича до пекла доправили, ми анi генеральноi, анi полковоi старшини не маемо, окрiм Джеджалiя. У тебе, я знаю, багато людей з Бару, моi теж звiдтiля або з Вороновицi. До кого ж нам йти, як не до землякiв?

– І добре зробили, що прийшли, люди дуже потрiбнi! А в нас тут все поспiхом, все бiгом… Чорт забирай, нiчого не встигаю!.. Ось, познайомлю тебе з моiм полковим осавулом. Мирон Кривуля, – Нечай вказав на замотану з нiг до голови у плащ постать, котру Богун одразу й не помiтив, – осавул знаходився у затiнку.

– Радий познайомитися, – простягнув руку Богун.

– Здоровий будь, пане Іване, – потиснув простягнуту руку Кривуля. – Та ми вже знайомi!

Іван придивився до обличчя осавула пильнiше. Перед ним стояв, посмiхаючись самими лиш очима, той самий козак, якого вiн зустрiв у Кам'яному Затонi i який провiв його до Джеджалiя. Тiльки тепер на ньому була не проста селянська одежа, а дорогий кармазин, а замiсть в'язанки хмизу – цяцькована камiнням i золотою чеканкою шабля.

– Радий знову зустрiтися! – схилив голову Кривуля.

– Взаемно, – стримано вiдповiв Іван.

– Ну що ж, ось i зустрiлися, привiталися… Ти вже не гнiвись, Іване, але одразу ж до справ тебе прикличу, кожна хвилина дорога, – втрутився до розмови Нечай.

– Цiлком у розпорядженнi пана, – церемонно вiдказав Богун.

– Тодi до справ! Є тут у мене одна задумка, спробуемо здiйснити. Тож дуже навiть добре, що ти прийшов саме тепер. У мене кожен мушкет на рахунку, а тут… – Нечай схилився над столом, махнувши рукою Івану, щоб той приеднувався. – Ось тут ми змалювали схему лядського обозу. Зi слiв наших пластунiв та iхнiх полонених.

Богун слiдом за побратимом придивився до великого аркуша паперу, на якому досить вдало було помiчено розташування ворожого обозу, а також яри, пагорби i складки мiсцевостi на полi майбутнього бою.

– Так, – пояснював Нечай. – Вiдстань вiд них до нас трохи бiльше двох верст. Табiр мають добре укрiплений для круговоi оборони. Вiн, власне, являе собою подовжене коло, з пiвдня на пiвнiч двiстi тридцять сажнiв, зi сходу на захiд дещо бiльше – близько трьохсот. Тут, – Нечай тицьнув пальцем в мапу, – на пiвднi, у валу залишено ворота, ще однi, меншi, за сотню крокiв вiд перших з боку рiчки. Те ж бачимо з протилежноi сторони. Перед основним окопом чотири ряди передових шанцiв у виглядi дуги, вiдкритим боком спрямованоi до нас… артилерiя, гакiвницi, тощо. Отже, окопалися ляхи славно. Але ми тут покумекали i маемо бажання уночi навiдатися до них у гостi. Передня лiнiя шанцiв надто вже висунута вперед, тож добра сотня козакiв з малою арматою могла б без великих перешкод укрiпитися там i деякий час обстрiлювати решту шанцiв i навiть основний окоп.

– Добра думка, – розглянувши мапу, погодився Богун. – Тiльки гусарська хоругва виб'е звiдтам цих смiливцiв пiсля першого ж зробленого ними залпу.

– Виб'е! Як тiльки сонце зiйде, обов'язково виб'е, – погодився Нечай. – Але нiчого там до обiду сидiти. Кровi лядськоi пустимо, по шанцях пошуруемо, мо', здобич яка. А як будемо вiдходити, засиплемо iх к бiсу! То ти як? – подивився Нечай на Івана.

– Що я? – не зрозумiв Богун.

– Поведеш сотню? – очi Данила дивилися цiлком серйозно, без будь-якого натяку на жарт.

– Я вже казав: у мене сорок козакiв. Даси своiх на допомогу, поведу.

– От i славно! Пане осавуле, – звернувся Нечай до Кривулi. – Маемо сотника для новоприбулих. Закiнчимо з нiчною вилазкою – вводь чоловiка у справи.

– Слухаю, – кивнув головою осавул.

Ще з пiвгодини вони втрьох обговорювали деталi майбутньоi операцii, пiсля чого Богун рiшуче пiднявся.

– Добре, – мовив вiн твердо. – Пiду до козакiв, почнемо готуватися негайно. Скiльки у мене мае бути людей окрiм тих, що мав дотепер?

Нечай запитливо подивився на Кривулю.

– Ранком було сто сiмдесят три чоловiка. Тепер, можливо, бiльше. Я бачив ще двi валки прибули, селяни, мiщани…

– Вiйсько не дуже, Іване, – узяв Івана за плече Данило. – Але ти мусиш разом зi своiми реестровцями скласти ядро цiеi сотнi. Розумiеш, тепер ще не так помiтно, але дуже скоро з волостi ринуть до нас тисячi й тисячi посполитих. Ти це мусиш знати, сам працював. Тож маемо першочерговою цiллю зробити iх не розрiзненими ватагами бунтiвного хлопства, а добре пiдготовленим, озброеним i дисциплiнованим вiйськом. Про це день i нiч твердить гетьман, i у цьому наша перемога. Тож ваш нiчний вихiд, окрiм цiлей, про якi ми говорили, мае на метi трохи обстрiляти новачкiв, дати понюхати iм пороху. Зробиш?

– Зроблю.

– Ну, не барись, до пiвночi маете вийти.

Вiдлога намету рiзко вiдлетiла вбiк i Іван побачив козака, якого перед початком iхньоi розмови Нечай вiдрядив на допит якихось невiдомих бранцiв.

– Що там? – наблизився до нього Нечай.

– Нiчого нового, пане полковнику, – знизав плечима той. – Мовлять: до Крилова iх з листами вiдряджено. Що в листах – не вiдають, на словах нiчого передавати не велено.

– Добре питали?

– Куди вже добрiше…

– Ну то на шибеницю ясних панiв! Менi й без них вiдомо, куди вони йшли i за чим. Щеня Потоцький батечка на допомогу кличе.




VI


Пiд стрiчку ворожих шанцiв, майже не помiтних у темрявi, пiдповзли, коли тонкий серпик молодика готовий був сховатися за темною смужкою обрiю. Чорне мов смола небо, щiльно посилане алмазами зiрок, надiйно приховувало пiд своею ковдрою двiстi п'ятдесят одягнених у забруднений темний одяг людей, якi скрадаючись просувалися до передових укрiплень ворожого табору. Бiльшiсть зi смiливцiв була озброена косами, дерев'яними колами, або, у кращому випадку, застарiлими гнотовими самопалами. За три десятки крокiв вiд передовоi охорони, почувши з темряви крик пугача, всi завмерли.

До Богуна пiдповз Михайло Нечипоренко (ще напередоднi Іван нарештi взнав прiзвища кумiв Данила Нечая, з якими тепер був разом практично увесь час. Прiзвище Филона було Мiщук, а Петра кликали Зiнченком).

– Наче тихо, – прошепотiв Михайло. – Тобто нас не помiтили. Але в шанцях хтось е. Голоси чути, брязкiт.

– Звiсна рiч, – витер Богун рукавом спiтнiле чоло. – Посидимо тут трохи, може, поснуть.

І, вiдкинувшись на спину, Іван завмер в очiкуваннi.

Дзвiнка тиша навколо, лише загавкае час вiд часу в польському таборi собака, за ним ще кiлька, пiсля чого знову все замовкае. Час пливе повiльно. Нарештi Іван зрозумiв, що вiн ось уже кiлька десяткiв хвилин не чуе з шанцiв жодного звуку. Пора. Вiн повiльно оголив шаблю.

– Ну, з Богом! Давай, Михаиле, гасло! – прошепотiв Богун.

Михайло лише змахнув чубом, пiднiс до рота складенi долонi i пронизливо завив по-вовчи. Тiеi ж митi, як i було домовлено, всi Богуновi пластуни пiднялися в повний зрiст i мерщiй кинулися в шанцi, звiдки незабаром почулися приглушенi крики, трiск дерева i дзвiн крицi.

Іван, першим iз сотнi, скочив у окопи i, роздивившись довкола очима, якi вже добре звикли до темряви, швидко запрацював шаблею. Двое жовнiрiв, якi навiть не встигли осягнути, що з ними вiдбуваеться, впали, обливаючись кров'ю, щоб нiколи вже не пiднятися. Третiй, який стояв трохи далi i встиг вихопити з-за пояса пiстолет, втратив його разом з рукою. Обхопивши другою рукою закривавлену куксу, вiн враз осiв на землю i тонко заверещав. Ще один короткий замах, i крик припинився. Богун ще раз оглянувся – на вiдстанi кiлькох десяткiв крокiв праворуч i лiворуч вiд нього швидкоплинний бiй вже припинився, козаки займали нову позицiю, викидаючи з шанцiв побитих жовнiрiв.

– Лягай! – на повний голос скомандував вiн. – Усiм залягти!

За мить рух у шанцях завмер i дуже вчасно – ляхи нарештi зрозумiли, що вiдбулося в них пiд носом, i зчинили цiлу бурю мушкетного вогню. Козаки, ховаючись за трупами жовнiрiв, порiзаних щойно, жваво вiдповiли, i темнота ночi освiтилася сотнями сполохiв вiд вогню вогнепальноi зброi. Скоро до мушкетiв i самопалiв з козацького боку до обстрiлу приеднались кiлька мортирок. Не дивлячись на крихiтнi розмiри, вони промовляли на диво ефективно, засипаючи другу i третю лiнiю шанцiв десятками дутих стрiлен. Завдяки iм мушкетний вогонь полякiв значно послабшав, пiсля чого Богун не гаючись наказав зводити перед шанцями новий окоп з боку польського табору. Козаки працювали швидко та завзято i вже за пiвгодини переробили укрiплення для бою в потрiбному напрямку, з флангiв виставили сторожу i почали вести пiдкопи пiд основний периметр табору Потоцького. Вiдчувши, що вiйськове щастя цiеi ночi посмiхаеться йому, Богун замислив пiдвести пiд польський табiр кiлька мiнних ходiв, щоб, заклавши в них потужнi пороховi заряди, здiйняти в повiтря добрячий шмат ворожого окопу. Проте, хоча задум i був у цiлому непоганим, але його здiйснення натрапило на несподiвану перешкоду – ходи швидко наповнювались пiдземними водами, тож Іван був змушений вiдкликати землекопiв. З новою силою зосередились на рушничнiй дуелi.

Захоплений битвою, Богун не одразу помiтив, як небо на сходi почало сiрiти, передвiщаючи новий день. Сонце, зробивши коло, поверталось з-за обрiю з чужих невiдомих краiв. Несло тепло своiх променiв запорiзьким степам. Помiтно посвiтлiшало. Тепер стрiльцi бачили цiлi, тож почали перестрiлюватися ще з бiльшим азартом. Ще через годину, коли небо на сходi стало яскраво-червоним, немов пролита кров, Богун, нарештi, дав наказ вiдходити до свого табору. Козаки, ховаючись немов ящiрки у тирсу, у пасма передранкового туману, швидко, але без панiки вiдiйшли. Не забули зруйнувати i шанцi. Уже в таборi Богун пiдрахував здобич. Їi склали двадцять три мушкети, три десятки пiстолiв, п'ятдесят шабель i двi гакiвницi. Вiддавши наказ розподiлити зброю мiж новоприбулими, Іван поспiшив до Нечая. Застав того в наметi.

– А, Іване, добре, що ти вже е, зараз поснiдаемо.

Богун стомлено опустився на похiдне лiжко в кутку. Лише тепер вiн вiдчув страшну втому – швидкий сорокамильний марш i нiч без сну остаточно вимотали його, тепер натруджене тiло вимагало вiдпочинку. Нечай одразу ж помiтив його стан.

– Ти потерпи ще трiшечки. Пiсля снiданку маю намiр познайомити тебе з гетьманом. Вiн уже запитував, хто це уночi ляхам веремiю крутив. А пiсля вже вiдпочинеш. Сьогоднi, щоправда, будемо воювати. Але, я мислю, деякий час зможемо обiйтися й без тебе.

Пiсля нехитрого снiданку, який складався з гречаноi саламахи, цибулi й копченого сала, вирушили до Хмельницького. Дорогою Нечай переповiдав останнi новини:

– Цiеi ночi перебiгли ще триста козакiв вiд Душинського i Бруханського,[12 - Олександр Бруханський пiд час означених подiй займав посаду полковника Бiлоцеркiвського полку реестрового козацтва, на яку був призначений польською владою.] з ними кiлькадесят драгунiв Чарнецького. Так що мостивi пани скоро самi залишаться свiй табiр боронити. Уночi не надто гаряче було?

– Та нi, – знизав плечима Іван. – Вони на нас не очiкували.

– Багатьох втратив?

– Шiстьох. Усi з новачкiв. Одинадцять поранених, але майже всi на ногах, лише двое важкi.

– Могло б бути й гiрше.

– Навряд.

– Перебiжчики всi як один твердять, що Потоцький до Тугай-бея послiв шле, домовитися хоче. Розумiе, собака, що без них, чортiв нехрещених, ми слабкi доки. От i мае на метi татар якщо не на свiй бiк перетягти, то хоч принаймнi вiд нас вiдхилити.

– А Тугай-бей що?

– Досi про все гетьману розповiдав, мовляв, я вiд вас таемниць не маю. Але хто в ньому до кiнця може бути впевненим? Хмельницькому у вiчнiй дружбi клянеться, та ти сам здогадуешся, що то за дружба…Тут друга бiда. Потрiбно скорiше ляха ламати. З волостi чутки докочуються, що короннi гетьмани мають от-от сюди вирушити. Якщо вони поеднаються, велика кров нас чекае. Тож сьогоднi й почнемо ламати… Ну ось ми й прийшли. Зачекай.

Вони спинилися поблизу намету, розбитого в самому центрi табору. Вiд решти шатрiв вiн вiдрiзнявся хiба що бiльшими розмiрами i кiлькiстю рiзного роду козацькоi старшини, козакiв та джур, якi щохвилини заходили й виходили крiзь пiдняту догори вiдлогу. Крiм того, поблизу гетьманського намету розташувалися кiлька гармат, з тих, якi ще не встигли розташуватися на окопi, вози з порохом, селiтрою та свинцем. Заклопотанi козаки бiля вогнища вiдливали кулi, трохи поодалiк вiд вогню стояв ручний млинок для пороху.

– Я доповiм i покличу тебе, – пiдморгнув Івановi Нечай.

– Давай, зачекаю, – Богун одразу ж полiз за люлькою.

Хвилини через три пiсля того, як зник у наметi, Данило знову виринув на вулицю.

– Ходiмо, очiкуе.

Іван мовчки пройшов за Нечаем.

Першим, що кинулось в очi, була надзвичайно проста обстановка в гетьманському наметi. Умеблювання складалося лише з похiдного лiжка, стола i кiлькох лав. Над лiжком невеличкий килимок. На ньому лук, сагайдак зi стрiлами, палаш, два пiстолi. На окремому ослiнчику в кутку срiбна гетьманська булава. Сам гетьман сидiв на лавi, поклавши руки на стiл, i диктував писарю, який розташувався навпроти. Той ретельно записував усе надиктоване, час вiд часу обмокуючи гусяче перо до срiбного каламаря з чорнилом. Хмельницький, не дивлячись на ранню годину, був у чоботях, зашпиленому на всi гудзики каптанi, на головi мав шапку. Кинувши на Богуна уважний погляд, вказав на вiльну лаву.

– Зачекайте трохи, панове-молодцi, – мовив чистим густим басом i повернувся до писаря. – Записав? Добре, пиши далi: тож цим засвiдчую свою безмежну вiдданiсть його королiвськiй милостi, повагу до iдеалiв шляхетного лицарства. Але чи може серце мое не обливатися кров'ю, коли бачу страшну наругу над собою, вiрним слугою вашоi милостi? Чи можу залишатися деiнде, як не на Запорiжжi, у таборi озброених однодумцiв, коли вороги моi взяли собi за цiль зжити мене зо свiту, не цураючись нi пiдлоi зради, анi безсоромноi брехнi чи збройноi сили? Коли вони безсоромно начхали на королiвськi привiлеi, сплюндрувавши дiдизну мою, Суботiв, а мене, всупереч волi пана короля, хотiли пiддати смертi без суду, не дивлячись на шляхетне походження вiрного слуги королiвськоi милостi? Але заприсягаюся всiм, що е дорогим моему серцю, всiм, що е святим для мене, твердим словом лицаря i шляхтича: едино маю на метi, вiддавшись долею в руку Господню, мати захист вiд ворогiв моiх, а також захистити тверде слово його милостi вiд свавiльства магнатiв, якi лютими гаспидами отруюють чисте тiло Речi Посполитоi, ii золоту волю i справедливi закони. Dolor[13 - Dolor (лат.) – бiль.] душi моеi примушуе мене здiймати зброю лише тому, що patientia[14 - Patientia (лат.) – терпiння.] вичерпано. Навiки вiрний слуга його королiвськоi милостi, гетьман Вiйська його королiвськоi милостi Запорiзького, Богдан-Зиновiй Хмельницький. Дано п'ятого травня року Божого 1648-го у таборi на Жовтих Водах.

Ще деякий час у тишi, яка зацарювала в наметi, чулось рипiння пера по паперу. Нарештi писар зiтхнув i пiдняв голову. Швидко перебiг очима написане, посипав тальком зi срiбного рiжка i передав лист Хмельницькому. Гетьман швидко поставив внизу аркуша свiй розмашистий пiдпис, звернув його в сувiй, i притиснув до сургучу, завбачливо пiднесеного писарем, свою гербову печатку.

– Можеш вiдсилати, – сказав Хмельницький писарю. Той схилив голову i тихцем вийшов з намету.

– Такi ось справи, панове, – звернувся нарештi Хмельницький до козакiв. – Однiею рукою мусимо шаблю тримати, другою листи про вiдданiсть королевi писати. Навiть якщо для пана Володислава вони ламаного гроша не вартi, все одно мусимо. Адже головне для нашоi справи – виграти час… Ну то що в тебе, пане Даниле?

– Іван Богун, батьку. Твiй новий сотник, колишнiй сотенний хорунжий у полковника Крутiя. З нами от уже другий рiк, а нещодавно допомагав Джеджалiю в Кам'яному Затонi.

Хмельницький пiднявся з-за столу i зробив крок назустрiч Івану, Богун пiднявся теж. Щиро потиснув простягнуту гетьманом руку.

– Чував про тебе, чоловiче. А тепер ось Бог дав нагоду побачитися. Ти, мовлять, цiеi ночi ляхам спати не давав? – Хмельницький доброзичливо посмiхнувся.

– Я, батьку, маю такий грiх, – посмiхнувся у вiдповiдь Богун.

– То не грiх, – Хмельницький повернувся до столу. – Ну, присядьмо. Хоч як часу не обмаль, хотiв би з тобою, пане сотнику, кiлькома словами перемовитися.

– Слухаю, ваша ясновельможнiсть, – Іван сiв на лаву, виклавши пiхви з шаблею на колiна.

– Дивно, що ранiше Бог не дав нагоди з тобою зустрiтися, – задумливо мовив Хмельницький. – Тут наш пан Данило багато хорошого про тебе оповiдав, а йому маю вiру, як самому собi. Каже вiн, що маеш ти, Богуне, палке серце i готовий покласти життя за Украiну?

– На мить не завагаюсь! – твердо вiдповiв Богун.

– Добре! А ще мовить, не любиш ти ляхiв з часiв Павлюка-Бута?

– Ранiше, батьку, значно ранiше.

– Дозволь же запитати в тебе: чому?

Богун звiв на Хмельницького погляд палаючих очей:

– Коли до доброго господаря на подвiр'я вдираються розбишаки, ламають дверi, виводять зi стайнi коня, а з хлiва дiйну корову, таких людей неможливо назвати сусiдами, то е розбишаки! Коли з храму Божого знiмають дзвони, а його вiддають пiд корчму нечестивому жиду, це е не що iнше, як святотатство, замислене слугами сатани! Коли стогiн i плач здiймаються над нивами, котрi вже не належать хлiборобу, рiками, де риба е власнiстю магната, лiсами, де дичина його ж таки, а в гаях уже не вiльно козаку коня попасти, тодi не може бути в серцi нiчого, окрiм ненавистi, а думки жадають лише помсти! А що я бачу навколо, батьку? Стогне Украiна, благае захисту. Ось i вiдповiдь на твое запитання!

– Добра вiдповiдь, пане сотнику! – вдарив долонею по столу Хмельницький. – Ох, добра! Доволi вони над нами познущалися! Доволi кров'ю козацькою майдани у Львовi, Краковi та Варшавi поливали, головами зацного рицарства стiни своiх цитаделей увiнчували. Слухай лишень! – i вiн, пiдхопившись, вiдшукав серед купи книг у кутку намету великий фолiант у темних пергаментних палiтурках. Розкривши його за допомогою однiеi з численних закладок, почав гаряче читати. – «Гетьман, обозний генеральний Сурмило, полковники: Недригайло, Боюн, Риндич були колесованi, i iм, переламавши щохвилинно руки i ноги, тягнули з них по колесу жили, доки вони не сконали. Полковники Гайдарiвський, Бутрим, Запалiй; обознi Кизим i Сучевський пробитi залiзними шпицями наскрiзь i пiднятi живими на стовпи. Осавули полковi Постилич, Гарун, Сутига, Подобай, Харкевич, Чудак i Чурай; сотники Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович i Ворожбит прибитi цвяхами до дошок, облитих смолою i спаленi повiльним вогнем. Хорунжi Могилянський, Загреба, Скребило, Охтирка, Потурай, Бурлiй i Загнибiда роздертi сталевими кiгтями, схожими на ведмежу лапу. Старшини Ментяй, Дунаевський, Скубрiй, Глянський, Завезун, Косир, Гуртовий, Тумар i Тугай четвертованi. Жони та дiти страждальцiв оних, побачивши страту, наповнювали повiтря галасом своiм i риданням, але скоро замовкли. Жонам сiм, вiдрiзавши груди, перерубали iх всiх до ноги, а сосцями iхнiми били чоловiкiв, якi ще живими перебували, по обличчях iх; дiтей, що залишилися без матерiв i повзали мiж iх трупiв, пересмажили всiх на очах батькiв iх на залiзних решiтках, пiд коiми пiдкидували вугiлля i роздували шапками та мiтлами…»[15 - Саме так в «Історii Русiв» описуеться страта гетьмана Острянинi i його старшини пiсля поразки очолюваного ними повстання. Цiлком ймовiрним на думку автора е бiльш ранне джерело, з якого взято такий детальний опис злодiйства польськоi влади над повсталими козаками.]

Хмельницький спересерця пожбурив книгу на стiл.

– Ось такi реестри Ярема Вишневецький складае, аби потiм почитати на дозвiллi. Усiх! Усiх iх знав, за столом, як от з вами, сидiв! Вiрно ти мовиш, лицарю – розбишаки! А я вiд себе додам: кровопивцi i загарбники. Тож мусимо з вами сили i навiть життя не шкодувати, а погань цю з Украiни викинути!

Кiлька хвилин Хмельницький мовчав. Коли звернувся до Богуна знову, в голосi його вже не було металу, який дзвенiв щойно:

– Люди в тебе надiйнi, дарма що пороху мало нюхали, зате лядську неволю на власнiй шкiрi вiдчули, якщо не побоялися до нас крiзь Дике Поле, Кодак i лядськi чати кинутися. Нiкого не злякалися. Даси iм вiдчути, що добра голова над ними, у вогонь i воду за тобою пiдуть. Зi зброею як?

– Рушниць немае майже в половини. З шаблями краще, але… Декотрi з киями, з косами.

– Таке в нас поки що вiйсько, – зiтхнув Богдан. – Але то пусте, буде краще! Армата буде, припас вiйськовий, китайку на онучi останнiй сiромаха отримае. Треба лишень молодому Потоцькому хвоста присмажити. От цим зараз i будемо займатися. А поки що, – гетьман повернувся до Нечая, який нечутно стовбичив поряд, – поглянь, чим побратиму допомогти зможеш. Вiд мене особисто, Богуне, отримаеш два десятки самопалiв, усе, що тепер можу.

– Дякую, батьку.

– Дiлом подякуеш. Усе, – Хмельницький встав, даючи зрозумiти, що аудiенцiю закiнчено.

На вулицi Івана наздогнав гетьманський джура.

– Його ясновельможнiсть наказали… Куди рушницi?

– До мене в обоз тягнiть, – вiдповiв за Івана Нечай. – Ми собi розберемося.

Доки друзi крокували крiзь табiр, козаки вже закiнчували снiданок, застiбали жупани, брали зброю i йшли до окопу, очiкуючи на своiх бойових мiсцях гасла до початку битви. Вiд табору Потоцького вiтерець доносив спiв сурем, крики команд, дзвiн залiза.




Роздiл III





І


Пишнi польськi хоругви почали вистроюватись перед шанцями, у яких вночi погосподарював Богун, коли сонце пiднялося вже досить високо над обрiем i почало припiкати зовсiм по-лiтньому. Здавалось, навiть само денне свiтило було здивоване разючою картиною, що вiдкрилася йому на зазвичай безлюдних просторах степу. Весело позирало воно на полки, якi готувалися до жорстокоi борнi.

Один за одним регiменти Чарнецького, Войниловича, Шемберга i Потоцького зайняли широкий, вкритий степовою травою i низькорослими кущами ожини та верболозу берег Жовтоi. До них приедналися залишки полкiв Душинського i Бруханського. Шляхта гарячiла коней, високо здiймаючи знамена та значки з родовими гербами. Їi ряди виблискували в сонячних променях дорогими лицарськими обладунками роботи вiденських, нюрнберзьких майстрiв, навiть зброярiв далекого iспанського Толедо. Яскраво полум'янiли тi ряди багрянцем дорогих шат, рiзнобарвними султанами на шоломах, укритими золотим шиттям кiнськими рондиками. І здавалося сонцю, що не в бiй iдуть гоноровi пани, а зiбралися тут задля бучного параду. Але бачило свiтило непомiтнi з козацького окопу натовпи озброеноi челядi польських панiв, i тому воно, на вiдмiну вiд необстрiляних новобранцiв козацького вiйська, не вважало, що вся армiя Стефана Потоцького виглядае, як першi його шеренги. Польськi сурмачi нi на мить не замовкали, за iх допомогою полки, хоругви, роти i сотнi виконували складнi еволюцii, демонструючи виправку i залiзну дисциплiну, готували до битви зброю. До атаки залишалися лiченi хвилини.

Дещо простiше виглядали вiйська гетьмана Хмельницького. Тут, у лавах, якi вишикувалися навпроти коронного вiйська, було значно менше блискучих панцирiв, пiдбитих дорогим хутром багряних плащiв, золотих галунiв, срiбних блях та медальйонiв на конях, султанiв на шоломах i мiсюрках вершникiв. Проте, якщо придивитися уважнiше, пiд зовнiшньою простотою козацьких нарядiв ховалися воронованi кiльчастi панцирi, потемнiлi вiд часу i десяткiв бойовищ, але не менш надiйнi вiд того, лати i шоломи. Дужi козацькi руки верхiвцiв з комонних сотень звично стискали вкритi змiйками рiзнобарвних вiзерункiв ратища довгих списiв, рукiв'я кривих турецьких шабель i хижих бойових молоткiв-келепiв. Пiхотнi батави наiжачилися мушкетними стволами, стрiлами лукiв i куш.[16 - Куша (заст.) – арбалет.] Перед першою шеренгою пiхотинцiв, з промiжками у десять крокiв, вишикувалися зарядженi шротом шмигiвницi.

Хмельницький, у супроводi Кривоноса, Нечая, Джеджалiя i Криси, iхав верхи, пустивши коня кроком, перед лавами своеi армii i досвiдченим оком помiчав тi самi незначнi деталi, якi виказували приховану силу козацького воiнства. І жодного сумнiву, жодного вагання не мав гетьман, нi на мить не здалося йому, що його вiйсько слабкiше за армаду Потоцького. Цi люди не поступляться в хоробростi бундючному жовнiрству, навiть лицарським традицiям шляхти. А що стосуеться вiйськових хитрощiв, витривалостi та самопожертви, тут iм не може бути рiвних. Вдивляючись уважним поглядом в суворi обличчя запорожцiв, реестровикiв i покозаченого поспiльства, вiн не бачив в iхнiх очах страху або вагань, була там лише безмiрна вiдвага, любов до батькiвщини i ненависть до тих, хто все життя пригноблював iх волелюбнi буйнi характери, а тепер стояв, вишикувавшись навпроти, збройною рукою сподiваючись стерти iх усiх з лона рiдноi землi.

– Скажи iм слово, батьку, – почув Хмельницький голос Кривоноса. – Вони очiкують на нього. З ним вони згоднi йти до перемоги або смертi!

– Так, – захриплим вiд хвилювання голосом мовив Богдан. – До перемоги або смертi!

І розлiгся над щiльними козацькими рядами його змiцнiлий враз голос. Понiс у серце кожному все те, що роками накипало в душi у гетьмана. Про що мрiяв, мандруючи вкритими пилом або баговинням шляхами воеводств Великопольщi i сидячи бiля багаття серед безкiнечних просторiв Дикого Поля. Що вiдчував i не мiг висловити пiд час прийомiв у королiвському палацi або у вiтальнi коронного гетьмана. Чим марив, залишаючись без дiла серед садiв, нив та пасiк рiдного Суботова, i про що мрiяв, коли зустрiчав перших однодумцiв у занесених снiгами куренях на Томакiвцi. Про рiдну землю говорив Хмельницький, про волю й щасливе життя господаря своеi власноi землi, якого вона завжди була спроможна обдарувати i обдаровувала щедро плодами його чесноi працi. Про святу вiру предкiв козацькоi нацii, велику i могутню у своiй безмiрнiй добротi, любовi до ближнього та примиреннi перед будь-якими випробуваннями, якi посилае Всевишнiй. Про козацьку вольницю, що з давнiх-давен захищае украiнську землю i православну вiру, не жалкуючи кровi i самого життя задля iдеалiв, близьких серцю кожного украiнця. І жаданою вологою серед спекотноi пустелi падали Богдановi слова у свiдомiсть справжнiх патрiотiв, готових скласти непокiрнi голови радше, анiж скоритися гнобителям, стати невiльниками на своiй рiднiй землi, забути вiру предкiв, прийнявши з рук езуiтiв ненависний православному серцю римський обряд. Слiпучими самоцвiтами сповнювали душi тих, хто вважав себе вiльним козаком, тi слова. Запалювали праведний гнiв до iноземцiв, якi зазiхнули на свята святих кожного козака – обирання власноi старшини вiльними голосами при арматi, бути вiльним подiбно до степового вiтру, незалежним вiд рiшень чужого йому сейму, коли мав козак бажання погуляти Чорним морем або степами Буджаку чи кримськими улусами.

Громом здiйнялися крики вiтання гетьману, над густими козацькими рядами злетiли в повiтря тисячi шапок. А за мить вже полетiли в бiй комоннi сотнi, твердим кроком пiшли назустрiч ворогу рiвнi батави. Вдарились грудьми з гусарськими хоругвами та рейтарськими ротами, вивiльнивши до небес нечувану хвилю праведного гнiву. А з флангу вже вдарили татари Тугай-бея, зiм'яли блискучi гусарськi ряди, використовуючи раптовiсть та свою чисельну перевагу, втягнули iх у запеклий шабельний бiй, щоб за мить вiдринути i вдарити в iншому мiсцi, спочатку засипавши ворога хмарами гострих стрiл…

До пiзнього вечора тяглися запеклi боi на Жовтих Водах кривавого дня п'ятого травня 1648 року. Левами кидалися крилатi гусари на козацькi сотнi, не жалкуючи життя, билися рейтари, драгуни, панцерники i ландскнехти. Часом пороховий дим застилав поле бою так щiльно, що годi було й роздивитися якiсь окремi деталi серед безумства битви. Польськi гармашi не шкодували нi куль, нi пороху, нi картечi, щосили намагаючись допомогти атакуючим хоругвам артилерiйським вогнем. Інодi цiлими десятками виривали з козацьких батав бiйцiв, заливаючи яскравим багрянцем великi плями на смарагдовому килимi молодоi трави. Швидко i професiйно караколювали голландськi мушкетери, злагодженими залпами поливаючи ворожi батави, дружно, плече до плеча зустрiчали козацькi сотнi i татарськi чамбули озброенi довгими пiками французькi кондотьери i нiмецькi ландскнехти. Але Марс не був прихильним до польського лицарства i солдат удачi. Ще смiливiшими були козаки, ще хоробрiшими i сильнiшими. Без жодних вагань кидалися чубатi, з перекошеними вiд злостi обличчями i налитими кров'ю очима запорожцi в саму гущавину важко озброеноi кiнноти. Зi страшним криком зiштовхувались у рукопашнiй з бундючними панами. Злими собачками гавкали, захлинаючись гарячою картеччю, фальконети i гакiвницi. Трiск шмигiвниць вiддавався моторошним виттям серед ворожих лав. І хоча багатьох славних лицарiв-запорожцiв забрав до себе Господь, а ще бiльше скалiченими занесено було до табору, де в польовому шпиталi кiлька старих сiчових знахарiв прикладали максимум зусиль, щоб зменшити страждання поранених, вередлива фортуна посмiхнулася гетьману Хмельницькому. Важка кавалерiя Потоцького нiчого не змогла вдiяти з противником, як не покладав на неi своiх надiй Стефан. Значно порiдiлi хоругви польського лицарства втратили свiй блиск та пишнiсть, коли з останнiми променями вечiрнього сонця понурим походом втягувалися у ворота окопу. Пiхотинцi понесли ще бiльшi втрати: iнодi за командирами сотень стомлено крокували декiлька десяткiв жовнiрiв у проломлених, залитих кров'ю латах. І той страх, який поселився в серцi Стефана кiлька днiв тому, тепер знову стиснув йому груди. Холоднi пальцi тупим невиразним болем упнулися в груди Потоцькому, коли вiн бачив те, що залишилося вiд його вiйська, цих напiвмерцiв, якi проходили повз нього, немов жалобна процесiя. Не дивлячись на молодий вiк, Стефан мав достатньо вiйськового досвiду, щоб зрозумiти: пiсля сьогоднiшнього бою i величезних втрат, котрi вiн за собою потягнув, не могло бути й мови про наступ на ворожий табiр. Єдине, що залишалося, це прикласти щонайбiльше зусиль для оборони власного обозу i чекати. Очiкувати батька, Вишневецького, решту вельможного панства, перед яким вiн ще тiльки тиждень тому мрiяв похизуватися блискучою перемогою. Або… Або ще один крок. Той самий, на який Стефан не погодився б нiзащо ще ранком. Але тепер, сидячи посеред розкиданих ковдр, одягу i обладункiв, на похiдному лiжку в кутку шатра, схожий на загнаного мисливцями звiра в темному лiгвi, Стефан вже не бачив себе на чолi залiзних легiонiв Сципiона Африканського. У великому венецiйському дзеркалi вiдображувалось виснажене обличчя розгубленого молодого чоловiка. З рiдкими поки ще вусиками, скуйовдженим русявим волоссям i надзвичайно стомленими очима. Не прикликуючи челядь, Потоцький розшнурував на боцi шкiрянi паски, вивiльнився вiд панциру i пожбурив його геть, приеднавши до шолома i наплiчникiв, якi було розкидано по пiдлозi. Потiм повiльно стягнув iз шиi червону шовкову хустку i, поклавши ii на долонi, опустив обличчя в ii невагомi хвилi, безсило вперши лiктi у стегна. Так не поворухнувшись просидiв не менше чвертi години. Не чув навiть, як зашурхотiла вiдлога шатра, коли один з гайдукiв ступив було усередину, але, побачивши стан свого господаря, прожогом кинувся назад. Коли Стефан нарештi пiдняв голову, в очах його, окрiм втоми, читалася якась дивна туга. Приглушеним голосом гукнув челядинцiв, якi виструнчилися перед ним за мить. Наказав покликати ротмiстра Чарнецького. Очiкувати довелося недовго. Чарнецький, у пишному вбраннi, що його, очевидно, встиг вже помiняти пiсля бою, переступив порiг за хвилину.

– Сiдайте, шановний тезко, – вказав йому Потоцький на широку, обшиту коричневим сап'яном лаву. – Я маю до вас цiлком конфiденцiйну розмову.

– Цiлком до послуг вашоi милостi! – мотнув головою Чарнецький i сiв на вказане мiсце.

Кiлька хвилин, немов не наважуючись розпочати розмову i сказати те, що повинен був сказати, Потоцький розглядав свое вiдображення в дзеркалi. Нарештi зiтхнув i поглянув на Чарнецького:

– Пане ротмiстре, не буду приховувати: я розбитий, знесилений i я… я…Чорт забирай, як соромно! Я не сподiвався на такий нещасливий вигин долi! Кляте хлопство покинуло нас, це катастрофа!

– Прошу помiтити: вони не лише покинули наш стан, вони досить активно протистояли нам пiд час битви, – Чарнецький, на вiдмiну вiд Стефана, був спокiйним та врiвноваженим. – Але смiю вас завiрити: це ще не катастрофа. Ми знаходимося в добре захищеному таборi, крiм того ми, стонадцять кiп дзяблiв, лицарi! Нам звично дивитися в очi смертi. А ля гер, ком а ля гер, як кажуть французи.

– То так, проше пана, – поспiшив згодитися Потоцький, – поля Марса для нас не новина! Але… Розумiете, я хочу бути зрозумiлим… Щоб ви зрозумiли мене…

– Я розумiю вас, мостивий пане, – Чарнецький схилив голову i в очах його зблиснули насмiшкуватi вогники, яких, утiм, схвильований Стефан не мiг помiтити. – Ви сподiвалися на… гм, на дещо iнший перебiг подiй. Вам наш похiд здавався чимось на кшталт повного пригод променаду. Що ж, настала пора бути вiдвертими i визнати: ви помилилися. Ми опинились серед диких степiв, якi завжди були негостинними до нас. Якщо не сказати бiльше. Крiм того, ми тепер у меншостi, тому що ваш батечко, достойний Signum stupidiatis,[17 - Signum stupidiatis (лат.) – вiдзнака за дурiсть] не виявив бажання прислухатись до порад людей, якi нiколи не порадять поганого. Co modo[18 - Co modo (лат.) – таким чином.] наш регiмент складався бiльшою мiрою з вовкiв, яких, як вiдомо, скiльки не годуй… Результат не примусив на себе довго очiкувати. Крiм того, я змушений засмутити вас ще бiльше. Не далi як чверть години тому я отримав приватного листа. У ньому, промiж iншим, повiдомляеться про прихiд на допомогу Хмельницькому сорокатисячноi орди на чолi з самим ханом, Іслам-Гераем.

– Неймовiрно! – Потоцький скочив на рiвнi i закрокував по шатру. Приголомшлива новина примусила його пустити повз вуха навiть глузливi слова на адресу власного батька.

– Але, не дивлячись нi на що, це схоже на правду. Данi пiдтверджуються i поведiнкою коронного гетьмана.

– Прошу?

– Мене повiдомляють, що його ясновельможнiсть, не дочекавшись надвiрних вiйськ вiдомих нам мостивих панiв, вирушив було з п'ятьма тисячами жовнiрiв на допомогу нам. Але, очевидно побоюючись новоi Цецори, спочатку зупинився поблизу Тясмина, пiсля чого повернувся за мури Черкас. Мiй добрий товариш полковник Коряцький, якому i належить вище означений лист, намагаеться пiдбадьорити нас тим, що його ясновельможнiсть пан Миколай надiслав листа до вiзиря Османськоi iмперii Ахмеда-пашi, у якому висвiтлив останнi подii у вигiдному для нас свiтлi. Мовляв, згiдно договору з Високою Портою, Рiч Посполита заборонила козакам розбiйницький похiд на Чорне море. А тi лотри, у вiдповiдь на дотримання нами угод, об'едналися з татарами i загрожують Польщi громадянською вiйною. Тут ставка на те, що султан пам'ятае нашi недавнi домовини з Венецiею та Папським престолом щодо вiйни з Туреччиною, точнiше, iхнi негативнi наслiдки. А оскiльки руки падишаха зв'язанi вiчними негараздами в територiальних суперечках з Персiею, вiн намагатиметься не псувати стосункiв з Варшавою i натисне на Іслам-Герая… Це, звичайно, за умови, якщо до рук султана ще не попали викраденi Хмельницьким у Барабаша королiвськi грамоти.

Потоцький кинув на спiврозмовника швидкий погляд.

– Пан обiзнаний з тим, що дiеться навколо нас, краще, нiж я!

– Дякую.

– Але, пшепрашам, то не е комплiмент!

– Що ж тодi?

– Це… Це неподобство! Моi пiдлеглi дiють украй погано. До цiеi митi я не мав у своему розпорядженнi нi послiв його ясновельможностi, мого коханого батька, а нi «язика» з табору триклятого банiти!

– Не треба хвилюватися, мiй друже. Дякувати Боговi, ми все ж маемо потрiбнi вiдомостi. А вам я повинен сказати: тепер не час гратися у великого полководця. Час рятувати вiйсько.

Потоцький вiд несподiванки застиг на мiсцi, немов на голову йому вилили вiдро крижаноi води. Неймовiрно! Але як може читати його думки цей сорокарiчний ротмiстр?! І Стефану раптом стало до болю соромно за своi хлоп'ячi мрii, за невдалу переправу через Жовту, за суперечку iз Сапегою. Вiн сiв, майже упав у крiсло i затулив обличчя долонями. Коли пiдвiв голову, очi його дивилися на Чарнецького, наче в побитого цуценяти.

– Я згоден з вами, пане Чарнецький, – з важким зiтханням вимовив вiн. – Власне, й про це я хотiв… порадитися.

Чарнецький пiдбадьорливо махнув головою.

– Радий що ми з вами змогли порозумiтися. Що ж, яких заходiв ви плануете вжити? Маю надiю, ви розумiете – в ситуацii, яка склалася, було б цiлковитим безумством намагатися вiдiйти на з'еднання iз силами його ясновельможностi коронного гетьмана?

– Так, я усвiдомлюю.

– Тож…

– Тож прохав би вас розпочати переговори з Тугай-беем.

У виразi обличчя Чарнецького годi було й помiтити лукавство чи будь-що, окрiм праведного обурення.

– Але, прошу пана, це приниження слави нашого шляхетного лицарства, позаяк кожний, хто вважае себе шляхтичем, звик дiяти супроти ординцiв своiм мечем, а не за допомогою полiтичних реверансiв!

Потоцький пополотнiв ще бiльше.

– Що ж нам робити? Невже краще домовини з Хмельницьким?

– О, нi! В жодному разi! Це являло б собою ще бiльше приниження. Крiм того, з такоi справи годi сподiватися приварку. Хмельницький тепер – дикий тур з налитими кров'ю очима, котрi бачать червоне навiть там, де його немае.

– Молю вас, пане Чарнецький, пiдкажiть вихiд, i я ваш боржник довiку! – палко вигукнув Стефан.

Чарнецький обвiв поглядом розкiшнi нутрощi шатра. Перськi килими на стiнах i на долiвцi, вишуканi меблi у надмiрнiй кiлькостi, цiлий оберемок шовковоi бiлизни на постелi, золотi канделябри у виглядi маленьких амурiв, якi натягували тятиви своiх крихiтних лукiв; розкiшнi пахощi парфумiв та ароматичних свiчок. Так, цей шмаркач iхав не на вiйну, а на веселу, повну пригод прогулянку. У своi двадцять шiсть вiн отримав призначення командувати регiментом коронного вiйська, тодi як сам Чарнецький, котрий присвятив королiвськiй службi бiльше нiж двадцять рокiв, всього лише ротмiстр у його вiйську, гiрше, поручник при особi ясновельможного рейментаря. Тьху! Звичайно, бути сином польного, а потiм i коронного гетьмана, то е велике щастя. Але не всi ж стусани на голову ротмiстра Чарнецького! Так, вiн прекрасно розумiе: единий вихiд для них зараз, – це можливiсть домовитись з татарами i за будь-яку цiну втримати iх вiд сприяння Хмельницькому. У такому разi вони ще мають шанс скористатися перевагою над козаками в кiннотi й зламати хребта здрайцю. Правда, невiдомо, що принесуть тi самi переговори. Тож нехай iнiцiатива непопулярних серед шляхетних кiл домовин з кочiвниками, а якщо вони, цi самi домовини, вийдуть з-пiд контролю, то i цей факт, нехай все буде пов'язано з iменем Стефана Потоцького. Про що ротмiстр його королiвськоi милостi Чарнецький i розповiсть при нагодi вельможному панству, доповнивши розповiдь саме такими подробицями, на якi заслуговуе цей нездара, котрий уявив себе Гаем Юлiем Цезарем.

– Вихiд ви назвали самi, – нарештi озвався Чарнецький голосом, у якому бринiли нотки щироi дружби. – Звичайно, вихiд не найкращий для хороброго лицаря, але… Нi, мовчiть, мовчiть! – замахав вiн руками, побачивши, що Потоцький мало не захлинувся вiд образи. – Все розумiю, все! Виключно pro bono publico.[19 - Pro bono publico (лат.) – задля загального блага.] Пан Єзус вiдвернув вiд нас свое обличчя, i то едине пояснення усiх наших бiд.

– Так! – гаряче закивав головою Стефан. – Мое серце i моi дiяння – все заради загального блага! Тож… Ми спробуемо домовитися з Тугай-беем?

– Вимушенi! Ви вимушенi на це злою насмiшкою долi, бачить Бог!

– На Бога, пане ротмiстре, допоможiть менi в цiй справi, адже всiм вiдомий ваш дипломатичний талант!

Чарнецький встав.

– Не переймайтеся. Почну займатися цим негайно.

– О! Ви не уявляете, наскiльки я вдячний вам за це! Тепер я ваш боржник!

– Ну що ви. Мiй гонор не дозволить менi наживати дивiденди на… гм, на такiй справi. Хiба що якiсь дрiбницi. Так, аби дати пану привiд не почувати себе боржником… Тепер про справу. Менi потрiбнi помiчники. Краще зi всiх, ким ми маемо можливiсть розпорядитися, тут пiдiйдуть, на мою думку, пани Войнилович i Бруханський. Крiм того, знадобляться грошi, ну i, звичайно, обiцянки. Обiцянки про ще бiльшi грошi. І для початку пiднесемо в дар псявiрi кiлька негiвських огирiв i багату зброю. Татари цiнують надзвичайно як перше, так i друге.

Потоцький розвiв руками:

– Можу лише сказати, що я не помилився, викликавши вас для обговорення такоi делiкатноi для нас справи.

– Дякую, шановний тезко, – схилив голову Чарнецький. – А тепер дозволю собi пiти, щоб зайнятися задуманим.

– Так! Не смiю затримувати вас навiть на мить.

Коли вiдлога намету заховала за собою постать ротмiстра Чарнецького, Стефан з полегшенням зiтхнув. Як добре, що е на кого покластися у важку мить, що е люди, якi зрозумiють i пiдтримають, коли вiн, Стефан, потребуе того найбiльше. Настрiй помiтно полiпшився, i Потоцький, гукнувши челядь, наказав накривати на стiл, а сам, очiкуючи на вечерю, налив собi чималенький кубок угорського i звалився з ним у постiль.




II


Сотня Богуна, ще не повнiстю сформована i погано озброена, опинилася пiд час битви на дiльницi, яка витримала на собi чи не найважчi удари гусарii, але вистояла, у чому була велика заслуга новопризначеного сотника. З безмiрною хоробрiстю, забувши про безсонну нiч i втому, кидався Іван у гущу ворога. Примруживши очi, схрещував свою шаблю з ворожими, власним прикладом спонукав козакiв i вчорашнiх селян до бою. Поряд з ними плiч-о-плiч зустрiчав лавину ворожоi кiнноти, а за хвилину вже повертав лафет шмигiвницi, щоб шквалом картечi допомогти необстрiляним новачкам витримати нищiвний удар гусарських списiв. Його турецький панцир i гостроверхий шолом виблискували у променях сонця, немов обладунки казкового лицаря, а вкрите ворожою кров'ю шабельне лезо раз по разу ставило крапку в життi котрогось iз шляхетного панства. О, тисячу разiв був правий Омелько Чорний, коли ще в далекому дитинствi Богуна побачив у хлопця неабиякий хист до фехтування. Швидка, як кидок змii, разюча, немов блискавка, i несподiвана, як удар долi, його шабля примушувала розширюватись вiд страху очi бувалих рубак з польського лицарства. Його пiстолi не хибили, а могутнiй голос наповнював хоробрiстю серця козакiв. Разючiй енергii Богуна дивувалися навiть Кривонiс та Хмельницький, вiд чиеi уваги не заховалася мужня поведiнка нового сотника.

Навiть коли нiчна темрява припинила кровопролиття, а в шатрi Потоцького саме вiдбувалася розмова польського рейментаря з ротмiстром Чарнецьким, Богун був з головою заглиблений у сотеннi справи. Сидячи просто бiля вогнища, вiн, пiдклавши пiд аркуш паперу шматок дошки, складав реестр козакiв своеi сотнi. Один за одним пiдходили козаки до вогнища, називали своi прiзвища, вiдповiдали на кiлька запитань i займали своi мiсця серед возiв, вогнищ, навiсiв i виставлених у пiрамiди ратищ та мушкетiв.

– Хто такий будеш, козаче? – запитував у чергового козака Іван.

– Данилом кличуть, Пилипенко…

– Звiдкiля родом?

– З Черкас.

– Козак?

– Нi, ваш мость, з поспiльства.

– До нас що привело?

– Несила на пана й жида спину гнути. Так клятi сала за шкiру залили, що хоч головою до стiни…

– Не треба головою до стiни. Краще ляхам голови розчерепити… Самопал е?

– Та де там! Але бачить Бог, вiд мого кола сьогоднi славно трiщали шляхетнi кiстки! – Пилипенко багатозначно зважив у руцi чималенького грубо обтесаного кола.

Іван посмiхнувся:

– А ти, чоловiче, силою, бачу, не обдiлений. Тут i кiнськi кiстки затрiщать!

– А таки трiщали, – шморгнув носом Пилипенко пiд гучний регiт оточуючих.

– Ну от що, козаче, самопала доки не дам, але бачив я в нинiшнiх трофеях замашну бастарду. Якраз пiд твою руку. Михаиле!

– Тут я! – Нечипоренко тiеi ж митi подав Богуну старовинний меч з важким довгим лезом.

– Тримай, козаче!

– Та селянин я…

– А я кажу – козак!

Пилипенко прийняв з рук сотника зброю, зважив ii у руцi й дiловито промовив:

– Трохи залегкий, але файна цяцька. Навкруги знову засмiялися.

– Хто там наступний? – повернувся до козакiв Богун.

За годину до реестру було внесено всiх. Порахувавши, Іван знайшов у списках двiстi п'ятдесят два прiзвища. Вiн дбайливо склав папери i гукнув Михайла. Той швидко з'явився з темряви i сiв поряд.

– Люди не голоднi? – запитав його Богун голосом, у якому чулася втома.

– Усiх нагодували.

– То добре. З припасами Нечай допомiг?

– Вiн. Казани дав, пшона, сала. Усе як у людей. Та й голодранцi нашi не всi з порожнiми руками. Ти б попоiв, пане сотнику!

Іван голосно позiхнув, затуливши долонею рота.

– Давай, що там у тебе…

Нечипоренко пiдвiвся i зник у темрявi. За хвилину повернувся з невеличким казанком тетерi, шматком паляницi i величезною цибулиною в руках.

Богун лише цiеi митi вiдчув голод. Без зайвих церемонiй вiн пiдсунув до себе казанок i почав пiзню вечерю. Час вiд часу поглядав на Михайла, який сидiв поруч, задумливо дивлячись на вогонь.

– З Данилом розмовляв? – запитав у нього Богун.

– Розмовляв. Бачилися, як до табору входили.

– До себе не кликав?

– Кликав.

– А ти що ж?

– Нiчого. Я попрохав його, щоб з тобою залишитися.

– Справа твоя, але ж кум…

– Пан сотник не задоволений мною? – похмуро зиркнув на Богуна Нечипоренко.

– З чого ти взяв? – здивувався Богун.

– Чому ж вiдсилаеш до Данила?

Богун вiдповiв не одразу. Ретельно вишкрябав ложкою казанок, запив джерельною водою з баклаги i дiстав люльку.

– Я тебе, Михаиле, не вiдсилаю, – озвався нарештi. – Хочу лишень, щоб ти знав: я радий, що в мене е такий добрий помiчник. Кращого осавула у сотню годi й шукати. Але дивно, у тебе що, з Данилом ворожнеча?

– Що ти! Данило добрий козак i хороший кум, але справа не в ньому.

– У кому ж?

– Дозволь, пане сотнику, не вiдповiдати на твое запитання, – зиркнув на Івана Нечипоренко.

– Як знаеш. То що, коли вже так, будеш менi за осавула? Михайло звiвся на ноги, зняв з голови шапку i вклонився Богуновi до землi.

– Дякую за честь, пане сотнику, – мовив поштиво.

– От i славно, – зрадiв Іван. – Трохи справ на тебе перекину. Хоча що там перекладати, – Богун згадав, що Нечипоренко ще вiд Кам'яного Затону прийняв на себе господарськi справи загону, який одноголосно обрав його, Івана, своiм отаманом. – Бо ж негоже сотнику реестри складати!

До вогнища пiдiйшов озброений мушкетом козак.

– Пане сотнику, до вас якийсь чоловiк, – неголосно доповiв вiн.

– Хто ще?

Козак знизав плечима:

– Не вiдаю. Мовить: сотника Богуна хочу бачити, i крапка.

– Пустiть, – коротко наказав Іван.

За хвилину перед Богуном стояв лiтнiй чолов'яга в потертiй свитинi, сивих полотняних шароварах i баранячого хутра шапцi. При боцi шабля, за спиною невелика, полотняна ж таки торба. У поглядi його сумовитих очей Богуну привидiлось щось знайоме.

– Чолом тобi, пане сотнику, – вклонився прибулий, звертаючись до Івана голосом, у якому теж вiдчувалися знайомi нотки.

– Здоровий будь, козаче, – поважно вимовив Богун, – оповiдай, що привело тебе до мене такоi пiзньоi пори?

Козак якусь мить розглядав Івана, потiм полегшено зiтхнув.

– Таки знайшов. Адже я нi iменi твого не знав, анi прiзвища. Не пам'ятаеш?

Іван у свою чергу вивчав вкрите зморшками обличчя незнайомця, його виразнi очi i довгасте пiдборiддя з тонкими вустами. Де ж вiн мiг бачити цього чолов'ягу? І раптом, немов перед очима, постав шинок на околицях Бару, наповнений ароматами спекотного поля вiтерець, запобiгливий служка в шинку, який пiсля кiлькох чарок оковитоi, пiднесених Нечаем, оповiв свою сумну iсторiю… Невже вiн?

– Іван. Іван Коваль, – сказав Богун упевнено.

– Точно! Признав, вашмость. А я на це й не сподiвався.

– Це було нескладно, чоловiче. Ну, оповiдай, що до мене привело?

Коваль лише знизав плечима:

– Прийми в сотню.

Іван випустив кiльце тютюнового диму i подивився в очi Ковалевi.

– У сотню, кажеш… Чому не прийняти? А що ж твiй шинкар?

Коваль раптом спохмурнiв.

– А що шинкар? Я свiй борг вiддав увесь, до решти… То приймеш? – у голосi прибулого чувся такий бiль i погано прихована злiсть, що Богуну на мить стало не по собi.

– Вiзьму, козаче. Та ти не гарячкуй, я шинкаря не в насмiшку тобi пригадав. А Одарка твоя як, видужала?

– Немае Одарки. Вiддала Боговi душу. Вiд тiеi пори, коли ми з тобою, ясний пане, бачилися, всього кiлька тижнiв i прожила.

Коваль, вимовивши тi слова, якось одразу перемiнився. На обличчi заграли жовна, в очах блиснув лихий вогник, а рука пiдсвiдомо стиснула рукiв'я шаблi.

– Велика колотнеча тодi зчинилася, коли ти, пане сотнику, дiвку з палацу вивiз. День i нiч гетьманськi пси землю рили. І нарили таки… Бачило якесь стерво вас у Мойсаха, тож молодий Конецпольський того ж дня у нас у шинку був. Примчав iз двома гайдуками, Мойсаха за пейси на подвiр'я витяг… Жид тодi на мене пальцем i показав, мовляв з вами шептався, пiдбивав на щось. У-у, собаче плем'я! – Коваль до половини оголив шаблю, а потiм з рiзким стуком вкинув ii назад. – А далi… Далi мене в пiдземелля. Три тижнi товкли немов старе цебро. Кожного дня товкли, випитували хто ви та що. А я й не знав… Але навiть якби знав, не сказав би! Така мене тодi злiсть взяла пекельна! Не вiд болю вив я, коли Олександровi посiпаки менi чобiтьми ребра рахували, нi! Вiд того, вашмость, що не мiг я йому, упиревi, в груди вчепитися, голими руками вирвати його чорне серце!..

А за три тижнi випустили. Не знаю, яка муха Конецпольського вкусила, тiльки звелiв вiн мене вiдпустити, дав кожуха i десять злотих. Десять клятих злотих! Людина, яка вiдiбрала життя моiх дiтей, кинула менi, немов кiстку собацi, десять блискучих холодних монет. О, я в горлянку готовий був йому застромити тi грошi й неодмiнно зробив би це, коли б мав бодай хоч найменший шанс продертися крiзь натовп його пахолкiв. Здоровi вiдгодованi гайдуки проти мене одного, у якому пiсля гетьманськоi гостинностi душа ледь-ледь тiла трималася…

А вiд Мойсаха я взнав, що померла Одарка… Так я ii i знайшов у комiрчинi на задньому дворi жидiвськоi господи, де лежала вiдколи руки обпекла. Баба з нею була. Сказала: Мойсах не пускав до неi нiкого, води не давав… Бабу покликав, лише коли вона, сердешна, конати почала. Якби ранiше… Рани iй на руках поятрилися, лихоманка…

Деякий час Коваль мовчав. Потiм перевiв подих, мало не схлипнув, пiсля чого продовжив:

– Коли поховав ii бiля Филона та Оленки, я витратив на панахиду та поминки клятi грошi, уночi розпоров Мойсаху черево косою i подався на Запорiжжя. Вiдтодi й переховувався по лугах та плавнях. А коли про Хмеля почув, зрозумiв – це моя жадана нагода iз собакою Конецпольським порахуватись. А тебе знайшов, тому що навiк у пам'ятi твоi слова закарбувалися, мовляв, настане час, i ми запитаемо в нього за всi нашi кривди. Тож веди, сотнику, i ти побачиш – Іван Коваль не лише за жидiвськими баняками дивитися ладен!

Коли Коваль нарештi замовк, Богун рвучко пiднявся i простягнув йому руку. У вiдповiдь вiдчув потиск мiцноi жилавоi руки. Руки, яка звикла до важкоi працi, а тепер була змушена шукати лише одного – помсти тим, хто розбив зароблене працею право на щасливе життя цього чоловiка.

– Я не виню нiкого, окрiм них… Нiкого! – вимовив Коваль.

Далеко за пiвнiч лiг вiдпочивати Богун на постелених для нього козаками кожухах, але сон не йшов до нього. Не йшов навiть пiсля безсонноi ночi й неймовiрно важкого дня. Заклавши руки за голову, лежав Іван i дивився в чорне, засiяне дiамантовим пилом Чумацького Шляху i вогниками зiрок небо i пригадував ту мандрiвку до Бару, про яку мимоволi нагадав йому нещасний Коваль. Господи, скiльки ж часу минуло вiдтодi? І несподiвано, примушуючи Івана звести голову вiд м'якого лежака, на тлi зоряного неба постав свiтлий образ коханоi. Важка русява коса, усмiхненi лагiднi очi, ямочки на свiжому рум'янцi щiчок. Кольору стиглоi калини жаданi вуста… Уявний портрет перед очима був таким чiтким i повним життя, що у Івана защемiло серце.

– Ганно, зозуленько моя… – нечутно зашепотiв Іван неслухняними губами.

Серед цiеi безкiнечноi ночi, яка нависла над ним на самому початку довгого бойового шляху через поневолену поляками Украiну, вiн до болю чiтко вiдчув, як далеко вiн вiд неi, такоi любоi, такоi жаданоi. Каменем на серцi раптом повисли сотнi верст звивистих, порослих рiдкою прибитою травою шляхiв. Недовго, зовсiм недовго продовжувалося iхне вистраждане за стiльки рокiв щастя. А що ж там попереду? Як хочеться зазирнути за сиву пелену таемничого майбуття! Утiм… не так це! Чи не щастям для того ж Коваля було незнання майбутнього кiлька рокiв тому? І вiд такоi думки Богун мимоволi здригнувся. Помилуй нас, Отець Небесний… І губи гаряче зашепотiли молитву. Як же добре, що тепер нiч, що нiчий стороннiй погляд не може помiтити його тривожний вираз обличчя, муку в сiрих очах. Нi, не потрiбно знати майбутнього! Нехай все пливе за своiм звичаем А з Ганною вiн може поспiлкуватися й в уявi, адже це дуже просто, коли людину ТАК кохаеш.

– Здрастуй, зiронько моя ясна, голубко моя, квiточко весiння, – тремтять в уявi власнi слова.

А у вухах майже реально дзвенить пiснею весняних струмкiв до болю знайомий голос:

– Лицарю мiй, сокiл ясний! Як же стомилася я без тебе!

– І я теж, серденько. У гущавинi лiсу менi вважаеться твоя легка постать, коли дивлюсь у темну далечiнь, у подиху степового вiтру вiдчуваю пахощi твого волосся. З безоднi зоряного неба приходить до мене твоя чудесна посмiшка. Лише тобою живу, лише тим днем, коли матиму змогу обiйняти тебе, пригорнувши до серця.

– Який ти засмучений, Іванку! Не сумуй, не впускай у свое серце нудьги й печалi. Посмiхайся! Посмiхайся так, як ти вмiеш, коли лукавi вогники виграють у твоiх очах, коли ясне чоло твое розгладжуеться, а мiцнi руки лагiдно, немов пiр'iна, лежать на моiх плечах. Так! Ми зустрiнемось, козаче мiй любий, нам нiщо не зможе завадити, саме тому посмiхайся.

– Я не буду сумувати! Хiба ж можу носити в серцi нудьгу та печаль, коли в мене е ти. Лише важко усвiдомлювати, що ти так далеко, лише сумно, що ми на самому початку довгого i важкого шляху крiзь вiйну i кров, лише тривожно, що ти сама там, моя дорогоцiнна.

– А пам'ятаеш ту заметiль?

– Звичайно, пам'ятаю!

– Пам'ятаеш, як хотiв сварити мене?

– За тебе, за тебе, ясочко моя, хвилювався. Серце обливалося кров'ю, коли думав, що могло статись з тобою, якби конi збились з дороги, коли згадував палаючi, жадiбнi до кровi вiд страшного голоду очi вовкiв у гущавинi.

– Не хвилюйся за мене, мiй любий, не бентежся, коханий! Молю Бога, аби вберiг тебе вiд кулi гарячоi, вiд шаблi гостроi. Молю i день i нiч, щоб дав нам зустрiтися, щоб не вiдбирав одне в одного, i вiрю, що Вiн почуе мою гарячу молитву. Настане щаслива година i ми будемо поряд, ти i я. І нiщо у свiтi не зможе нас розлучити!

– І я вiрю, Ганно. Інакше i не бувае, не може бути, коли люди кохають. А давай пригадаемо все наше життя вiд початку?

– Давай. Це ж дуже просто. Воно почалося в Синопi, серед палаючоi золотоi клiтки, якою був для мене сераль Ахмеда-пашi.

– Так, саме там народилися Ми. Серед палаючого мiста, серед зойкiв i грому пострiлiв, серед дзвону оскаженiлоi крицi. Адже справжне почуття не може з'явитися на свiт у тихiй заводi. Нi, йому потрiбне ревiння бурi, удари несамовитого вiтру i нестiйкiсть грунту пiд ногами. Лише сильний вiтер здатен перетворити слабку iскру почуття на всепоглинаючу заграву пристрастi. Саме тому Ми народилися тiеi митi.

– І ти купив мене за кухоль горiлки.

– Я був змушений, iнакше б кров побратима навiки прокляла наш союз.

– Не виправдовуйся любий, я не дорiкаю тобi, лише хочу, щоб ми пам'ятали кожну мить Нашого життя.

– А пiсля того я мало не втопив тебе у хвилях буремного моря…

– Менi було страшно тодi, любий. Та чорна безодня…

– О, вибач, вибач менi, зiронько ясна!

– Я не могла загинути тодi. Якби я знала це, страх не холодив би мого серця. Адже народившись, Ми ще не усвiдомили того в буремному морi.

– І значно пiзнiше.

– Так, значно пiзнiше. У розкошi палацу, огорнута увагою шляхетного лицарства, занурившись з головою в насолоди бенкетiв, прийомiв i залицянь iменитих кавалерiв, оглухнувши вiд дзвону золота i упиваючись владою над багатьма, моя половинка Нас ще тихо спала. Спала, очiкуючи, коли ii пробудять вiд сну. Спала довго, тому що ти, шляхетний мiй лицарю, насолоджувався пiснею мечiв, забуваючи, що Ми народилися.

– Жодного дня, митi одноi не дозволив собi забути. Але мене звали знамена тих, хто повстав за кращу долю Украiни. Хiба я мiг не почути iх сурму? Хiба мiг у погонi за власним щастям покинути лави борцiв?

– А пам'ятаеш ту нiч, коли ми зустрiлися на мурi дядечкового палацу? Як оглушливо мовчала тиша, а небо було таким, як i зараз? Ти був наiвним i щирим… А потiм пообiцяв перевернути землю заради того, щоб я стала твоею… Вiчний борець, вiчний мандрiвник… Тодi я думала, що бачу тебе востанне, адже на мене очiкували заручини. А ще невдовзi моя половинка Нас прокинулась. Несподiвано, неждано! Немов чари, немов омана, з тугою i усвiдомленням того, що я сама сполохала власне щастя. І як же довго довелося чекати на тебе! Як страшно було думати про те, що нашi стежки розiйшлися навiк.

– Загрубiле у боях серце козацьке не вiдчувало твого поклику, люба… Але у снах i наяву приходив до мене свiтлий твiй образ. Приходив, обпiкаючи неземною красою i лякаючи недосяжнiстю…

– Милий, милий Іванку. Не намовляй на себе, хiба серце, яке здатне так кохати, може бути загрубiлим? Ти лише стомився, мiй лицарю. Ти стомився. Поспи любий, поспи…

І нечутно для Богуна прийшов сон, м'якою своею рукою здмухнувши втому важкого бойового дня. Залишив лиш дорогий серцю усмiхнений образ на тлi загадкового Чумацького Шляху.




III


На свiтанку Хмельницький прийняв рiшення атакувати польський табiр силами запорiзькоi i татарськоi кiнноти, одночасно вiддавши наказ полкам Нечая i Кривоноса шикуватися в каре для пiхотного штурму. Сiчовi гармашi, зачувши добру справу, почали завзято обстрiлювати шанцi Потоцького дутими стрiльнами. Скоро там, попереду основного окопу, виросли бiлi стовпчики вибухiв, за якими почувся ледве вловимий на вiдстанi крик. В окулярах далекозорих труб заметушилися жовнiри, впали першi пораненi.

Богун на чолi сотнi зайняв свое мiсце в строю, поряд з рештою пiхоти Данила Нечая. Дбайливим оком оглянув озброених довгими двосаженними списами козакiв перших трьох шеренг, перед якими стояли двi дарованi Данилом шмигiвницi i десяток важких, засипаних землею возiв, на котрих було влаштовано дощанi щити для захисту вiд ворожих куль i картечi. Повернувши голову, Іван помiтив Михайла. Новопризначений осавула щось дiловито пояснював козакам, тi уважно слухали, кивали погоджуючись головами. Богун прислухався.

– Стояти, пани-молодцi, будь що, а стояти! – кричав Нечипоренко. – Не дивись убiк, уперед дивись! Якщо поряд впав козак, не твоя справа! Попереду впав – переступи! Про них буде кому потурбуватися, ваша справа стояти i крокувати вперед. Уся увага на кiнчику списа. Ваше життя на кiнчику списа, а решта просто гамiр i пил. Коли ти вiдчуеш, що тебе дiстали, посмiхайся! Ти вже у кращому свiтi!

Помiтивши Богуна, Михайло пiдiйшов до нього.

– Добра розмова! – Іван поклепав осавула по плечу. – Вони вiрять тобi.

– Нi, пане сотнику, вони вiрять тобi i Хмельницькому, тому ладнi померти.

– Усi помремо, якщо на те воля Божа. Коли встиг? – Іван вказав на вози iз землею.

– Так, уночi… У деякi з возiв ми колiв наставили, здалеку зiйдуть за шмигiвницi. А за кожним возом по п'ять козакiв з мушкетами, нехай пiдсипають ляхам перцю.

– Добре, Михаиле, добре. Тiльки щоб дружно, единою лавою… Нам би до окопу дiйти, а там уже на шаблi.

– Дiйдемо, пане сотнику. Хлопцi – вогонь, у дiло просяться так, що не спиниш!

До Богуна пiдскочив на швидконогому конику полковницький джура.

– Пан полковник просять до себе…

– Зараз буду, – хитнув головою Богун.

Нечая Іван знайшов на пагорбi, який дещо здiймався над улоговиною рiчки Жовтоi, на березi якоi розташувалися супротивнi табори, i який займало лiве крило козацького пiхотного каре. Поряд з полковником, серед почту з джур, хорунжого i бунчужного, знаходився й сам Хмельницький. До гетьманського почту приедналися й кiлька досить багато вбраних татар, котрi, судячи зi всього, прибули вiд Тугай-бея для координування дiй своеi кiнноти з рештою повстанського вiйська. Тiеi самоi митi, коли Богун, притримуючи шаблю, пiднiмався на пагорб, Тугай-бей, приклавши руку до своеi величезноi чалми, поглядав на польський табiр, на якусь деталь, розташовану там, де йому вказував Хмельницький. На мурзi був зодягнений оксамитовий кунтуш, з-пiд якого блищала кольчуга, на ногах Тугай-бей мав широкi зеленi шаровари i червонi сап'яновi чоботи. Рондик вороного коня сановитого татарина вражав пишнiстю срiбних бляшок, золотого галуна i дорогоi лакованоi шкiри.

Нечай знаходився дещо поодаль вiд гетьмана. Стиха перемовлявся з Кривоносом, який теж розглядав табiр Потоцького в далекозору трубу.

– А, Іване, добре, що прийшов! – потиснув Нечай Івановi руку. – Як там у тебе?

– Усе добре. До бою готовi, – коротко вiдрапортував Богун, потискаючи руку Нечаю, а потiм i Кривоносу.

– А це що у вас перед батавою? – вказав Кривонiс на вози iз землею та дерев'яними крилами.

– Та от, трохи батаву вiд куль та картечi прикриемо…

– Молодець! – посмiхнувся Нечай. – Казав я тобi, Максиме: золота голова в нашого пана Івана. Поглянь – здалеку ну нiби шмигiвницi!

– А тут, Даниле, якраз i не моя заслуга. То осавул мiй таку армату винайшов.

– Усе одно молодцi, – похитав Нечай головою, – бiдний думкою багатiе! А в мене новини для тебе, тому й викликав.

– Новини? – враз насторожився Іван. – Якi ще новини?

– А чому ж так насторожився? – Данило загадково пiдморгнув. – Та хорошi, хорошi! Уночi чотириста шабель запорiзького вiйська прибули пану гетьману на пiдмогу, все охочекомоннi. А привiв iх… Ну а ось i пан вiйськовий суддя сам до нас завiтав, – закiнчив вiн, дивлячись на когось за спиною в Богуна.

Іван рвучко повернувся. Позаду, крокiв за десять вiд нього, взявши руки в боки, сидiв у сiдлi доброго гнiдого жеребця Омелько. Знiвечене колись обличчя розтягнулось у посмiшцi, очi, вкритi сiточкою дрiбних зморшок, весело дивилися на Богуна. За мить Деривухо сплигнув на землю i пiдiйшов до Івана.

– Ох i молодець! Ох i красень! Ну iди, iди, почоломкаемося! – вiн ухопив Богуна в обiйми i тричi навхрест поцiлував. – Ще вночi хотiв тебе бачити, та де там! Данило каже: не руш, най вiдпочине. Та що я бачу? Чи ти вже не радий старому товаришу та курiнному отаману, козаче? – Омелько вдавано звузив очi.

– Та Бог iз тобою, чому ж не радий? – щиро посмiхнувся Іван. – Не чекав я на тебе, навiть не сподiвався.

Омелько нарештi випустив з обiймiв колишнього вихованця i по черзi потис руки Нечаю i Кривоносу.

– Як же я можу на лежанцi боки вiдлежувати, коли тут такi справи закрутилися. Бачу, Максиме, настрашили ви ляхiв добряче, за окоп i носа не поткнуть, – звернувся Омелько до Кривоноса.

– Пiдсипали учора кутi, – недбало кинув той.

– Ну, а нинi ще й брагою почастуемо, – Омелько поклав руку на рукiв'я шаблi.

Поблизу них проiхали кiлька старшин на чолi з полковником Крисою, наблизившись до Хмельницького, вони зупинили коней.

– Ось що, Іване, – взяв Богуна за плече Омелько. – Потiм потолкуемо, розповiси менi, як ти тут жив-був. Зараз у гетьмана невеличка нарада, i я маю бути там.

– Увечерi, – хитнув головою Богун.

– Добро.

Іван повернувся i покрокував було схилом донизу, проте, зробивши всього кiлька крокiв, почув голос Нечая:

– Іване, запишись!

Богун знизав плечима i приеднався до кола старшин, у центрi якого знаходились Хмельницький i Тугай-бей.

Хмельницький, на якому, як i на Тугай-беевi, був пiд запиленим каптаном панцир, усе ще впiвголоса радився з мурзою. Тому очевидно iмпонувала така увага з боку гетьмана та козацькоi старшини – вузькооке обличчя з високими вилицями мало вираз задоволення i спокою, а тонкi, пещенi пальцi повiльно перебирали чотки, зробленi з великих рожевих перлин. Нарештi Хмельницький востанне кивнув головою, погоджуючись у чомусь iз мурзою, i звернувся до старшини:

– Доброго дня вам, панове, радий вас бачити i всiм бажаю славноi перемоги над ворогом, – по колу пробiгло схвальне гудiння, пiсля якого голос гетьмана залунав буденно, по-дiловому. – Довгi теревенi розводити не будемо, нi до чого. Отже, буду говорити коротко. На нинiшнiй день наше основне завдання – витягти ляха в поле, тож усi сили i хист потрiбно прикласти до того, аби Потоцький вивiв кавалерiю за межi окопу. В iншому випадку ризикуемо розбити лоба до гарматних позицiй ворога. Щеня, я маю на увазi Стефана, пiсля вчорашнiх невдач буде обережнiшим, але, якщо вiднестися до справи терпляче, по-творчому, мусимо отримати потрiбнi для нас наслiдки. Тож думка моя така: полки Нечая, Кривоноса та Криси…

За чверть години Богун, без шолома i шапки, пiдставляючи обличчя свiжому вiтру, стояв перед лавами своеi сотнi з оголеною шаблею в руках. Поряд, пiд розвернутою хоругвою, знаходився сотенний хорунжий Тетерка, дещо позаду осавул Нечипоренко. Праворуч i лiворуч, на вiдстанi в п'ятдесят крокiв, зайняла своi мiсця старшина iнших сотень. Прислухались. Нарештi десь у тилу пiхотних полкiв низьким басовитим голосом зарокотали литаври. Повiльнi ритмiчнi удари, схожi в своiй урочистостi на вiдголоски весняного грому, здiйнялися над багатотисячним вiйськом. Одразу ж до Богуна долетiв голос Данила Нечая:

– Ну, з Богом, соколики, усi вперед!

І рипнули колеса важких возiв, iз дзвоном металу рушили батави, супроводжуванi веселою грою бандур, спiвом сопiлок та срiбними дзвiночками бубнiв. Козаки зневажливо поглядали на польський табiр, мiцнi руки гралися ратищами, келепами та шаблями. Повiльно, але невблаганно, немов вода весняноi повенi, пiдступало козацтво пiд польський окоп. А там, скiльки не вдивлялися старшини, годi було й побачити жодний бiльш-менш вагомий рух. Високi вали наiжачилися хижо загостреними колами, ворота було щiльно зачинено, у передових шанцях нi душi. Десь там, за мiцними дубовими щитами артилерiйських позицiй, причаiлася смерть, посаджена у бронзовi i чавуннi цилiндри гармат, звiдти люто позирали очi тих, хто звик дивитися на украiнську нацiю, як на робуче бидло. І саме тому вiдважнi сини цiеi самоi нацii мiцнiше стискали в руках зброю i, наплювавши на небезпеку, крокували назустрiч гарматним жерлам. І дивне почуття охопило Богуна тiеi митi. Крiм звичного вже бойового запалу, окрiм стукоту в скронях i передчуття битви, вiн раптом вiдчув себе на чолi грiзноi сили. Настiльки могутньоi i вiдчайдушноi, що вона, прокинувшись, зможе зрiвняти iз землею цiлi мiста, каменя на каменi не залишивши вiд наймогутнiших цитаделей, перекроiти мапи держав i вирiшити долi цiлих народiв. І вiн, Іван Богун, був часткою тiеi великоi сили, ведучи за собою в бiй ii пiдроздiл. Гаряча хвиля пробiгла жилами Богуна, i вiн, закинувши на плече блискуче шабельне лезо i високо здiймаючи голову, широко ступав по зеленому килиму трави. Пiдставляв обличчя променям по-лiтньому пекучого сонця i впивався насолодою вiд власноi сили. Бандуристи позаду вигравали щось молодецьке, безшабашне, вiд чого слова пiснi самi просилися на язик:

Розлилися крутi бережечки,
Гей, гей, по роздоллi,
Зажурилися козаченьки,
Гей, гей, у неволi.
Гей, ви, хлопцi, ви, молодцi,
Гей, гей, не журiться,
Посiдлайте добрi конi,
Гей, гей, садовiться!..

Почата Богуном пiсня враз перекотилася козацькими рядами, перекинулась до iнших сотень, полкiв, i, нарештi, загримiла кiлькома тисячами низьких чоловiчих голосiв:

Та поiдьмо в чисте поле,
Гей, гей, у Варшаву.
Та надеремо китайки,
Гей, гей, та на славу…

З табору Стефана Потоцького розширеними вiд страху очима поглядали на широку хвилю козакiв, яка невмолимо наближувалась, заповнюючи малахiтовий килим трав строкатими кольорами одягу, блиском зброi i обладункiв, дратувала iх багатоголосою пiснею:

Гей, у лузi червона калина,
Гей, гей, похилилася,
Чомусь наша славна Украiна,
Гей, гей, засмутилася.
А ми тую калиноньку,
Гей, гей, пiдiймемо.
А ми ж нашу славну Украiну,
Гей, гей, розвеселимо!

Дочекавшись закiнчення пiснi, в тилу козацького вiйська тривожно та швидко загуркотiли литаври, змiнюючи свiй повiльний ритм на мiлкий дрiб. Нечай, а за ним i сотники та решта старшини, зупинилися. Богун високо здiйняв руку.

– Добре, пани, браття! А тепер назад. Повiльно, ляхам спину не показати! – щосили гукнув вiн, не повертаючи голови. Його погляд блукав по ворожому табору, де було добре помiтно з цiеi вiдстанi тлiючi гноти на рогулях, що iх тримали в руках пушкарi, чорнi жерла гармат i вишикуванi за частоколом кавалерiйськi хоругви в повному обладунку; чув, як хропли конi пiд гусарами i як шелестiли вiд найменшого руху iх металевi крила.

У супроводi рокотання литавр полки задкували не менше нiж чверть години, доки не опинилися неподалiк вiд власного табору. Нарештi дрiб тулумбасiв затих.

– Порiвняти ряди! – бадьоро вигукнув Богун.

За хвилину тулумбаси забили так, як i на початку, – повiльно i грiзно. Їх урочисте «Бом! Бом! Бом!» надавало наступу багатотисячного козацького вiйська ще бiльш смертоносного вигляду. Цього разу, на вiдмiну вiд першого наступу, йшли мовчки, без пiсень i розмов. Затихли й музики. Натомiсть на поле перед возами i шмигiвницями вискочили кiлька десяткiв запорожцiв у самих лишень синiх шароварах та сап'янових чоботах. Виграючи могутнiми м'язами пiд бронзовою вiд загару шкiрою, вони з несамовитою швидкiстю почали вимахувати важкими карабелами i палашами, виконували вiдчайдушнi стрибки i трюки. З вiдстанi здавалося, що широкi плечi завзятих сiчових рубак укрилися сяйвом – з такою швидкiстю смертельно загострена криця лiтала зовсiм поряд з оголеними, а тому беззахисними торсами бiйцiв. Шаблi перекидалися з руки в руку, описували кола, вiсiмки, iмiтували разючi, швидкi, як вiтер, удари. Потроху наблизилися до межi, вiд якоi вiдступили минулого разу. Литаври продовжували гуркотiти. Знову близькi жерла гармат, сизуватi димки гнотiв i дзвiнка тиша у ворожому таборi. Богун поглянув на Нечая, який виступав на десяток крокiв попереду, на чолi полку, вiдрiзняючись вiд решти вiйська лише полковницьким перначем у руцi – такий самий розкуйовджений оселедець, розхристаний каптан, з-пiд якого виглядають волохатi груди, у правицi оголена шабля, у зубах люлька.

– Пора! – пролунав нарештi його голос.

Богун повернувся до батави i змахнув шаблею.

– Лучники! – коротко вигукнув вiн.

Тiеi ж митi з рядiв пiкiнерiв виступили озброенi великими луками козаки. Лiченi секунди знадобились iм для того, щоб вишикуватись в одну лiнiю, здiйняти вгору луки i почати випускати в напрямку польського стану стрiлу за стрiлою, спрямовуючи iх високою дугою. Яка сила, яка грацiя була в iхнiх скупих, вивiрених рухах! Мiцно впершись у землю широко розставленими ногами, вони легко натягали тятиви тугих лукiв, i з пронизливим свистом летiли гострi, оперенi орлиним пером стрiли. Там, в бiрюзовiй безоднi неба, смертельнi посланцi повертали своi гострi як бритва рихви до землi i на шаленiй швидкостi мчали, вiдшукуючи серед натовпiв озброеного люду, мiж косяками коней, табунами худоби i нашвидкуруч побудованого тимчасового житла своi цiлi. І подекуди знаходили iх серед вишикуваноi в бойовi порядки кiнноти, далеко за межами дii мушкетiв та самопалiв. За кiлька хвилин, метнувши не менше тисячi стрiл, лучники повернулися за бойовi порядки пiхоти. Одразу ж тулумбаси подали сигнал до вiдходу. Польськi гармашi, як i ранiше, мовчали, хоругви стояли без руху.

– Назад браття! – долетiв до Івана голос Нечая, i вiн одразу ж продублював команду для своеi сотнi. Повторився повiльний, майже урочистий вiдхiд…

Ще тричi розмiрений гуркiт литавр спрямовував пiхотнi полки в наступ i наказував iм вiдходити, завдавши полякам бiльше психологiчну, анiж якусь вагому шкоду. Запорожцi, за своiм звичаем, вигукували на адресу шляхти мiцнi просоленi жарти, лучники посипали ворожий стан стрiлами, а записнi рубаки походжали, викликаючи на герць супротивникiв. Подекуди сiчовi вiдчайдухи пiдбiгали до ворожого табору зовсiм близько, i тодi в полякiв летiли натовченi порохом гранати з пiдпаленими гнотами. Деякi з них дорого розплачувались за свою нахабнiсть: Іван помiтив, як трьох голих до пояса запорожцiв буквально перетворив на решета злагоджений залп трьох десяткiв ворожих мушкетерiв, коли тi необережно наблизилися до вчиненоi за окопом засiдки. Ще двох зарубав, заставши зненацька i кинувшись до них конем, гарячий гусарин. Але насмiшливi козацькi вiтання, урештi-решт, зробили свою справу – пiд час чергового обстрiлу з лукiв вдарили гармати.

– Лягай! – крикнув Богун, i сам мерщiй кинувся пiд захист возiв, коли вiд польського окопу гримнув артилерiйський залп, i повiтря з вереском розрiзала розжарена картеч.

«Бах!» – дерев'яний щит на возi гулко застогнав, прийнявши на себе попадання досить великоi кулi. Над головами козакiв пролетiла сама смерть, зоравши поле позаду полкiв. У кiлькох мiсцях, щоправда, разючi снопи картечi зрiзали-таки тих, хто загаявся i не встиг припасти до землi. Тиша. Польськi гармашi почали завзято шурувати стволи гармат.

– Лучники! Братики! – несамовито заволав Богун, пiдхоплюючись.

За мить вiдчайдушнi запорiзькi влучки вже засипали стрiлами артилерiйськi позицii ворога. Нищiвнi стрiли одного за одним почали виривати iз строю нiмецьких найманцiв, якi, прикладаючи до стволiв гармат нюрнберзькi квадранти, брали бiльш низький прицiл, готуючись до другого залпу.

Богун прислухався. Вiд табору настирно i гулко наказували продовжити наступ тулумбаси. Так потрiбно. Так повинно бути. Вперед i тiльки вперед. Вiн зайняв свое мiсце на чолi сотнi, готовий продовжити наступ. Наступ незахищеними грудьми на жерла ворожих гармат. Крок за кроком пiшли сотнi. Гостра небезпека, здаеться, запалила не тiльки запорожцiв, а й новобранцiв-селян. Засвистiли-гаркнули шибайголови могутнiми голосами, i голоси цi поглинув громовий залп ворожоi армати. Богун шкiрою вiдчув близькiсть смертi, але лише заграв жовнами i вище пiдняв шаблю. На якусь мить вiн утратив вiдчуття реальностi i побачив себе перед стiнами нещасного Синопа в тому пам'ятному i такому далекому в часi походi. Вiн уже готовий був, забувши про все, кинутися на ворога, коли до свiдомостi настирливо вдерся дрiбний гуркiт литавр.

– Назад! Назад! – здiйняв вiн вгору обидвi руки i почав вiдходити, пропiкаючи очима ляхiв на окопi. Цiеi хвилини вiн вiдчув себе, неначе кiнь, якому на повному чвалi затягли вудила, одночасно даючи остроги. Але, не пiддаючись раптовому пориву, вiн вiдступав.

І нарештi ворота окопу вiдчинилися. Пишне шляхетне лицарство, здiйнявши вгору рiзнобарвнi прапорцi на кiнчиках ратищ, рядами по п'ять вершникiв почало виiздити з найближчих до козакiв схiдних ворiт. До тих, хто з'являвся зi схiдних, приеднувались двi колони, що iх випустили пiвденнi i пiвнiчнi брами ворожого табору. Товаришi гусарських хоругв притримували гарячих коней, швидко проводили циркуляцii, утворюючи на полi навпроти фронту козацьких полкiв якусь подобу розпластаного в польотi орла, головою якого були блискучi гусари, кiнчики крил утворювали бiльш просто оснащенi драгуни, мiж якими чорнiли чорнi обладунки рейтарських рот.

– Клюнули-таки! На бiса i всiм чортам! Клюнули, пане сотнику! – долетiв до Івана голос хорунжого Тетерки.

– Добре! – дiловито мовив вiн, зачувши несамовитий спiв сурми, який був умовним сигналом до атаки козацькоi i татарськоi кiнноти. – Ну от тепер i попрацюемо! – Іван повернувся обличчям до батави. – Ну що, пани-молодцi, як вам лядська кутя?!

– Та повз рота, батьку! – почулися голоси.

– Сичати сичало, а до пуття… Одне слово – кутя!

– І галушки не налякали?! – вишкiрився Богун.

– І чого iх боятися?!

– Поле он гарно затовкли, а нас i не зачепили. Напевно, добряче лядськi гармашi допалися до мальвазii! – зареготали в батавах.

– Ну то зустрiчайте самих ясновельможних! – Іван ясно почув за спиною, як застогнала земля пiд копитами коней ворожоi кавалерii. – Шмигiвницi до бою! Ратища в землю! Щоб жоден кiнь далi ратища вашого списа не добiг! Та не бiйтеся смертi, браття! – Богун криво посмiхнувся. – Боятися потрiбно було ранiше! Слава!!!

– Слава!!! – дружно вiдповiли козацькi батави.

– Слава! Слава! – залунало у вишикуваних праворуч та лiворуч полках.

Богун широким кроком приеднався до передньоi батави i лiвою рукою вихопив з-за пояса пiстолет. До гусар, якi мчали з важкими списами напереваги, залишалося не бiльше двох сотень крокiв.

– Ну, Боже, обороняй, – впiвголоса вимовив поряд з Іваном лiтнiй селянин, який стискав у руках рукiв'я потемнiлоi вiд часу, але вiд того не менш небезпечноi бастарди. Приглянувшись, Богун упiзнав Данила Пилипенка, якого вписував у реестр своеi новоi сотнi минулого вечора.

– Не бiйся, вашмость, не пiдведемо! – пiдморгнув вiн Богуну i зважив у руках важкий меч. – Досить йому, сердезi, праведноi кровi пити, най скуштуе католицькоi, бусурманськоi!

Іван швидко пiдморгнув козаковi i повернувся до наступаючого ворога.

Залiзна стiна. Сама кара Божа летiла на вогненних конях, спрямувавши списи прямо в обличчя. Що може iх втримати? Але нi! Є сила, е! Знаходячись серед козакiв першоi шеренги, добра половина з яких була приречена, Іван розумiв – вони i е та страшна сила, об яку розiб'еться вороже вiйсько, немов морська хвиля об прибережнi скелi, з шипiнням вiдкочуючись, перетворюючись на саму лише пiну.

Але що це? Серед рiзких i частих пострiлiв шмигiвницi, серед гуркоту копит ворожоi кiнноти чуеться багатоголосий клич. Лунае, перекриваючи завзяте польське «Vivat!», громоголосе козацьке «Слава!», якому вторить не менш багаточисельне татарське «Алла Іллях!». Мить – i в праве крило польського орла вдарили, вщент зiм'явши його, козацькi комоннi сотнi, одночасно злiва вступила в бiй татарська орда. Ще два загони, використовуючи чисельну перевагу, вдарили iз засiдки в тил польським порядкам. Закипiв перед враженими очима Нечая та Кривоноса швидкий i смертоносний бiй кавалерii. А серед несамовитого стогону землi, дзвону зброi та обладункiв, крикiв поранених та iржання коней, до вух Богуна долинув настирливий дрiб литавр. Так, на сьогоднiшнiй день вони виконали те, що було на них покладено, i батько Хмель кличе iх до табору. Повiльно, обличчям до ворога, який уже був зовсiм поруч, хоча i втратив iнтерес до майже беззахисноi пiхоти пiд ударами бiльш сильного супротивника, вiдходили козаки. Із захватом, з веселими посмiшками, як то бувае з приреченими на смерть, котрi раптом позбулися страшноi загрози, спостерiгаючи, як безнадiйно б'ються ляхи з переважаючим iх противником. Як падають, одна за одною, бiло-червонi хоругви, штандарти iз зображенням бiлих орлiв i католицьких хрестiв. Як татари, з якими козаки звикли битися при нагодi i без такоi, довершують почату ними справу, а запорожцi вiдгонять у тил власних вiйськ усе новi десятки добрих коней, якi вже встигли втратити своiх шляхетних вершникiв. Не забували запорожцi серед бойовоi лихоманки про свiй «хлiб козацький»…




IV


– Ну, вiтай, вiтай, пане сотнику! Бач, халепа, не можу з давнiм товаришем словом перекинутися пiсля довгоi нашоi розлуки! – Омелько, все ще в залiзнiй мiсюрцi на головi i заляпаному кров'ю панцирi, зiскочив з коня i мiцно потис Іванову руку. – Ох i зголоднiв же я, доки ви там з ляхом у пiддавця бавилися.

Іван з неприхованою радiстю дивився на побратима. Як же приемно було зустрiти його саме тепер, коли в силу своеi новоi посади вiн мав бути взiрцем для пiдлеглих козакiв, стати iх порадою i добрим прикладом. Як добре, що поряд з'явився хтось, у кого цiеi самоi поради мiг запитати вiн сам, довiритись у своiх думках, найближчих планах, згадати за чаркою оковитоi тi днi, якi було прожито поряд, долаючи бурi неспокiйного козацького життя i залишатися просто Іваном, а не паном сотником. Омелько немов вiдгадав Богуновi думки:

– А що, важкий вiн, хлiб сотницький? – по-змовницьки пiдморгнув Деривухо. – Атож, тепер ти повинен дбати не лише про себе або овiяне славою, але все ж просте полотнище прапора. Тепер ти козакам батько, а вони твоi дiти. Мусиш сам не доiсти, не доспати, а козаковi найкраще вiддати. Щоб козаченько вiдпочив i ситий був. А як же?! А вони тебе, коли добрим батьком iм будеш, iз самого пекла чорта винесуть, щоб той тобi чоботи дьогтем мастив.

Смертi в очi за тебе глянуть! Ну, нiчого, нiчого, звикнеш… То як, пригостиш вечерею? Тодi й потолкуемо.

– Пригощу, Омельку. Хлопцi менi намет справили. Ну, не гетьманське шатро, звичайно, але стiл i двi лави знайдемо.

– Ось, за що я i кажу. Будь для козака добрим батьком, матимеш не те що гетьманське – султанське шатро!

Скоро й ступили до невеликого парусинового намету, котрий самотньо стояв серед возiв, в'язанок хмизу i копиць сiна, якi являли собою господарство новоi Кальницькоi сотнi Брацлавського полку. Неподалiк палало кiлька вогнищ. Кашовари готували вечерю.

Помiтивши Богуна з гостем, вiд одного з вогнищ пiднялася постать, швидко закрокувавши до Івана. Богун упiзнав Коваля.

– Пане сотнику, кулiш уже й готовий, зараз лишень казан знiмемо з вогню. Ти вiдпочивай, усе зробимо, подамо.

– Дякую, Іване, – вiдповiв Богун, не в змозi приховати у голосi втому. – Гостя ось маю дорогого. То ти там поглянь, що е…

– Розумiю, батьку, все зробимо! – здiйняв руки Коваль.

За кiлька хвилин на столi, котрий займав майже весь простiр намету, з'явився мiдний казанок з гарячим духмяним кулiшем, порiзана пастрема, паляниця житнього хлiба, цибуля i сало. До них приеднався кухоль оковитоi i двi череп'янi чарки. Омелько скинув з голови мiсюрку, закинув за вухо оселедець i сiв на одну з лав. Іван мовчки витяг з-за пояса пiстолi i сiв навпроти. Без зайвих церемонiй налили i заходилися сьорбати кулiш.

– Добрий кулiш, – зауважив Омелько. – Бачу, даремно я тебе повчав. Коли козаки тобi такий кулiш варять – добре, Іване, пануеш.

– То iм краще вiдомо, – знизав плечима Богун.

Пiсля вечерi, добувши з очкура люльку, Омелько, нарештi, повiв мову про те, що чув на Сiчi, а саме про останнi подii на Украiнi. Вiн випускав цiлi хмари сивого тютюнового диму i, примружившись, поглядав на тремтливий вогник каганця, котрий стояв на столi.

– Загомонiла Украiна, – задумливо говорив до Івана. – Ох i довго довелося чекати нам… Але настав час нарештi. І той гомiн луною вiдбився не лише у Варшавi та Бахчисараi. Москва, Стамбул, навiть Папський престол стурбовано дивляться на те, що ви, панове, тут заколотили. Австрiйськi цiсарi, без перебiльшення буде сказано, мають новини з Украiни за найперше в новинах з-за кордону. На Сiчi i тепер московське посольство перебувае. У вiчнiй дружбi бороданi запевняють. Так, мовляв, i так, единовiрцi православнi, таке й iнше… Не вiрю я iм, псам! З Рiччю Посполитою Полянiвський мир i домовини «Вiчного ускончання» бояться порушити!..

Та не в них справа. Ой, як далеко нам, Іване, до перемоги! Але дiйдемо! Як там у Кам'яному Затонi було?

– Та нiчого, впоралися, – струснув непокiрним оселедцем Богун.

– Велику ви справу з Филоном зробили. Якби Барабаш приеднався до Потоцького, непереливки тут нам було б, ох, непереливки!

– Тепер вiн до чортiв водяних приеднався!

– Туди й дорога!

Помовчали.

– Тобi вiдомо про те, що ляхи пропонують переговори? – Омелько вистукав об пiдбори чобота люльку i зачерпнув дерев'яним ковшем з цебра, котре стояло на ослiнчику бiля столу, прохолодноi джерельноi води. Подивився на Богуна.

– Не чув, – знизав плечима той. Омелько неквапно напився i продовжив:

– Схаменулися. Та пiзно, колька б iм животи позводила!.. Одне слово, Шемберг та Сапега прислали до пана гетьмана послiв. Пропонують, аби ми випустили iх iз пазурiв.

– Тобто як?!

– Ну, не просто так, звичайно. Обiцяють вiддати армату, королiвську хоругву, клейноди. А ще присягають вмовити Потоцького пiдписати унiверсал про скасування Ординацiй i повернення умов, писаних на Куруковому озерi. А ми, зi свого боку, надаемо iм можливiсть без перешкод вiдiйти до Крилова. Як тобi?

– Але це неможливо! – пiдхопився з-за столу Іван.

– Чому? – з-пiд густих брiв Омелько уважно стежив за Богуном.

– Тому, побратиме дорогий, що бiльшоi дуростi анiж вiрити лядським обiцянкам, я не знаю, це по-перше. Не раз дурили. Он хоча б Боровицю згадай! Крiм того, хто такий е Стефан Потоцький, щоб вирiшувати справи такого рiвня! Першими словами його пiсля виходу з оточення буде щось на зразок: слово шляхтича не може бути витримане перед смердючим хлопством!

– Голова! – плеснув долонею до столу Омелько. – Знав, що одразу ж саму сiль вiдшукаеш. Твоя правда, такi унiверсали не його компетенцii справа. А щодо армати, то нам уже гетьманська таемна служба доносить, що в ляхiв пороху до неi немае, тож у разi вiдходу гармати лише затримають iх, а користi з неi зась. А нам та армата не зайва. Сам бачиш – туго з арматою. Добре пани короннi комiсари порахували, та й ми не зовсiм уже дурнi. Армата й так у наших руках, а от пускати цей, хоч i пошарпаний регiмент на з'еднання зi старшим Потоцьким i Яремою Вишневецьким було б великим глупством. Але глупством не було б приспати пильнiсть Стефана i його командирiв. Тож за розпорядженням його ясновельможностi пана гетьмана щойно полковники Кривонiс та Криса вирушили до польського табору, щоб вести цi самi переговори, доки ми тут дещо приготуемо ляхам на згубу.

– Що саме?

– Капкан! – гарячковито стукнув кулаком по столу Омелько. – Тут нам у черговий раз допоможе Тугай-бей. Чув про урочище Княжi Байраки?

– Здаеться, це в тилу у ляхiв, – сказав Іван.

– Так, – хитнув головою Омелько. Є думка влаштувати там мiшок силами татар i моiх молодцiв.

– Гм… добра думка! – почесав на пiдборiддi кiлькаденну щетину Іван. – Якби тiльки татари не пiдвели.

– Не пiдведуть, – змахнув рукою Омелько. – Тугай-бей угоди дотримуеться. Учора в нього були посли вiд Потоцького, вмовляли повернутися за Перекоп, за те пропонували досить значну суму. Чорт голомозий вдав, що його образила запропонована сума, заарештував Чарнецького, Войниловича i Бруханського i заявив, що жадае продовжити перемовини зi Стефаном особисто. Усе це, само собою, доповiв його ясновельможностi. Тож мати сумнiви в його благонадiйностi поки не маемо приводу. Завтра все буде вирiшено.

– Скорiше б… – зiтхнув Іван.

Розмова затяглася мало не до пiвночi. Омелько, посмоктуючи люльку, оповiдав, що дiялося на Сiчi останнi кiлька рокiв, згадував походи на татар, що iх було вчинено спiльно з вiйськами покiйного Станiслава Конецпольського проти нинiшнього союзника козакiв Тугай-бея, а також каганiв Муртази та Умар-аги. Опускав низько буйну голову, коли згадував, як глузували пани iз запорiзького лицарства, коли пiд час бою поблизу мiстечка Ахматова, на закованiй кригою рiчечцi Тикчi, запорiзьким куреням було наказано шикуватися позаду обозiв коронного вiйська. І хоч татар було наголову розбито i примушено тiкати без спину до Синiх Вод, а там розсiявшись мчати до Днiпра, Очакова i навiть у буджацькi степи, але з болем, а не з гордiстю здiймалися в душi справжнього запорожця, яким був Омелько, спогади про тi подii. Згадував також про вiдчай, який охопив iх, щирих синiв Украiни, коли, полишивши своi морськi походи до Анатолiйських берегiв, були змушенi також майже втратити зв'язок з Украiною. Як стиснули колись могутню Сiч лещата, утворенi з пiвночi Рiччю Посполитою, а з пiвдня Високою Портою. А в самому ii серцi звiв своi могутнi мури оновлений Кодак. Навiть землю сiчового майдану потоптали чоботи жовнiрiв коронного вiйська, а в куренях, якi будували руки вiльного сiчового лицарства, поселилася польська залога. І як жили вони, не втрачаючи надii поновити свою колишню вольницю i на повнi груди вдихнути солоне повiтря морських просторiв, або вийти на волость, щоб здiйняти меч на звiльнення рiдноi землi, на тiлi якоi, немов мерзеннi паразити, впивались ii кров'ю iноземнi феодали, жиди-орендатори i породження чужого украiнцям римського католицизму – унiя…

Коли Омелько нарештi замовк i встав iз-за столу, Іван теж пiднявся, маючи на метi провести його.

– Ти лягай, вiдпочинь. Завтра новий бiй, – поклав йому руку на плече Омелько.

– Нiчого. Вийду на повiтря, проведу. Заодно гляну, як там моi…

– Ну, як знаеш.

Коли вийшли в темряву сплячого табору, який, скiльки бачило око, був вкритий плямами пригаслих багать i всипаним зорями небом над головою, серед яких раз по раз чулися крики вартових i сонне хропiння коней, Омелько повернувся до Івана.

– Як твоя Ганна?

– Очiкуе на мене. Вона залишилася на хуторi.

– Напевне, плакала та причитала, коли вiд'iздив? Богун раптом пригадав повнi слiз, але усмiхненi очi.

– Вона… Знаеш, вона не така, як ми звикли. Вона просто мовчки дивилася вслiд. Але тiльки я знаю, що коiлося в неi на душi.

Омелько посмiхнувся в темрявi.

– Не така, як звикли…Звичайно. Кохаеш ii?

– Бiльше, анiж власне життя.

– Добре, Іване. Це добре, – Омелько заглянув Івановi в очi. – Я часом заздрю тобi по-доброму. Знаеш тi корчми на кордонi?

Іван хитнув головою. Вiн розумiв, що мав на увазi Омелько. Запорожцi, свято дотримуючись традицii, котра забороняла присутнiсть жiнок у межах Сiчi, все ж залишалися переважно здоровими молодими чоловiками, тож не могли обходитись без жiночого товариства. Його вони знаходили на кордонi Украiни i Дикого Поля, у корчмах, шинках i заiжджих дворах. То не було зазвичай великим та чистим коханням, але все ж вирiшувало деякi проблеми, залишаючись дешевим замiнником звичайних вiдносин мiж чоловiком та жiнкою. Жiнки легкоi поведiнки, якi iснували у всi часи i у всiх народiв, задовольняли забаганки воiнiв пiд час короткого перепочинку. Не всi мешканки тих напiвдиких мiсць, звичайно, були повiями, але прикордонне життя, коли доводиться жити одним днем, не зазираючи у завтра, котре несло в собi важку боротьбу i смертельну небезпеку, не надто пiдходило для сентиментiв i шляхетських манер. Пiд час буревiю неможливо виростити квiтучий сад, а суворий грунт пустелi в змозi дати життя лише бур'яну. Нам просто поталанило, Ганно, нам поталанило. Тож ми мусимо посмiхатися нашому щастю, приймаючи його таким, яким воно даеться в нашi долонi. Швидким, немов води гiрського потоку, складеним з яскравих, але коротких зустрiчей, передiлених довгими розлуками.

Вiн йшов через сплячий табiр i мовчки оглядав тих, кого ще вчора бундючнi польськi нобiлi презирливо кликали робучим бидлом, i хто сьогоднi вдень уже сказав свое рiшуче слово, примусивши важку кавалерiю Речi Посполитоi вiдступити, зазнавши важких утрат. Ту кавалерiю, якiй не було рiвних на теренах цiлоi Європи. Тепер вони вiдпочивали пiсля важкого бою. Спали на купах хмизу, возах, причеплених до рiдких чахлих дерев парусинових гамаках, або й просто на землi, пiдклавши пiд голову кулак i вкрившись зоряним небом. Тепер вони не були схожi на грiзне вiйсько, скорiше на втомлених важкою працею в полi селян. Проте Богун знав: iх покликала Украiна, отже, вони зможуть стати воiнами. Вони вже стали ними. І вони – лише початок кiнця польського панування на теренах Батькiвщини.




V


Стефан Потоцький перебував у такому дивному станi, коли вже не мiг вiдчувати сорому або злостi за програну битву. Вiн майже весь час мовчав, лише iнколи вiдповiдаючи на запитання пiдлеглих або вiддаючи короткi розпорядження щодо порядку виведення вiйськ з табору i шикування для маршу до кордонiв Украiни, туди, звiдки ще так недавно йшов переповнений надiй на перемогу, яскравих мрiй, амбiцiйних планiв. Стефан навiть не помiчав повних презирства поглядiв Чарнецького i Сапеги, котрi iхали поряд з ним. Йому було байдуже. Байдуже ще вiд пори, коли напередоднi важкi вози, навантаженi артилерiею польського вiйська i залишками пороху та ядер, перетнули межi його окопу i повiльно, немов пiд час траурноi церемонii, покотилися вбiк табору Богдана Хмельницького. Вони вiддали армату. Вiддали, аби врятувати рештки побитого вiйська. Але вiд цього факт приниження не робився менш значущим. І як це часто бувае, розум рейментаря-невдахи захистився вiд страшноi для нього реальностi, побудувавши бар'ер байдужностi i прострацii.

Польськi вiйська вiдступали вже кiлька годин, вишикувавшись оборонною рукою, хоча й без належноi пильностi слiдкуючи за обрiем – малочисельнi дозори та пiд'iзди висилали ся скорiше для очищення совiстi командирiв – вони не вiдходили далi, нiж на двi-три сотнi сажнiв вiд похiдних колон, а отже, не могли дати досить часу для прийняття бою табором у разi несподiваного нападу великих сил ворожоi кiнноти. Тут, очевидно, окрiм стану Стефана Потоцького, вiдiграла свою роль вiра в дотримання козаками мирного договору його помiчникiв. І вiра ця не була безпiдставною – вiд ранку на обрii не виникало нiкого, окрiм невеличких запорiзьких чат, котрi, безумовно, мали завдання супроводити полякiв i доповiсти iх мiсцезнаходження та дотримання договору ними самими. Зовсiм не було видно татар, що деякою мiрою турбувало Чарнецького. Але, зрештою, вiн перестав про це думати – сонце видряпалось на вершечок неба, а потiм сповзло, показуючи третю годину опiвднi, а жодних приводiв для хвилювання не було. Залишалася ще небезпека нiчного нападу, але тут Чарнецький лише посмiхався в довгi густi вуса. Заховавшись за возами вагенбургу i окопавшись шанцями, навiть iхне побите за кiлька останнiх днiв вiйсько, спроможне витримати атаки переважаючих сил неорганiзованоi татарськоi кiнноти. Правда, без артилерii це складнiше, але… Нi, вони, без сумнiву, витримають. Крiм того, Хмельницький – шляхтич, i вiн дав особисто йому, Стефану Чарнецькому, слово шляхтича, завiряючи в тому, що не буде робити спроб переслiдувати роззброене польське вiйсько. Якби ще десь узяти вiру, що той свого слова дотримаеться… Хiба тому ж таки Хмельницькому не присягав сейм захистити його спаплюженi права? Пiсля цiеi думки його настрiй погiршився, i ротмiстр почав усе чiткiше вiдчувати всю невпевненiсть iхнього положення. Ще через годину вiн усе ж не витримав.

Чарнецький пiдiгнав коня i зрiвнявся зi Стефаном.

– Я думаю, ми вiдiйшли вiд Жовтих Вод не менше п'ятнадцяти верст, а досi тихо. Схоже, банита дотримуеться слова! Усе ж не вiрю нi йому, нi татарам!

У вiдповiдь Потоцький лише знизав плечима i продовжував дивитися перед собою поглядом, котрий нiчого не виказував. Йому було байдуже.

– Згiдно з моiми пiдрахунками, ми не бiльше нiж за годину маемо наблизитися до урочища Княжi Байраки. Пан рейментар знае, що то за мiсцина?

Потоцький продовжував мовчати.

– Мушу сказати, то не найкраще мiсце для пересування оборонною рукою, яр вузький i вкритий досить густим лiсом, – Чарнецький говорив це скорiше для самого себе, – проте обiйти не маемо кудою, праворуч болото, лiворуч лiс зовсiм непролазний. Усе ж радив би вашiй милостi бути пильнiшим пiд час переходу урочищем.

– Я буду пильнiшим, – коротко вiдповiв Стефан, i це пролунало, як: «вiдчепiться, заради всього святого!»

Чарнецький притримав коня i, залишившись позаду рейментаря, хорунжого i почту, приеднався до Сапеги i Шемберга, котрi iхали поруч, про щось безтурботно розмовляючи. Їх оточували кiлька челядинцiв, раз по раз устигаючи подавати панам новi кубки з вином. Шемберг багатозначно поглянув на ротмiстра i на свiй кубок.

– Дякую, – вiдмовився Чарнецький. – Не до вина.

– Що я чую, мiй друже? – округлив очi добре посоловiлий Сапега. – А як на мене, якраз до нього. Veritas vines![20 - Veritas vines (лат.) – iстина у винi.] Крiм того, ми вже нiчого не змiнимо в ситуацii, яка склалася пiд час минулоi битви. Тож чи не краще змити муки честолюбства добрим кубком чудового вина, щоб при нагодi помститися за поразку, до тiеi хвилини не переймаючись нею. Тому я буду bibo,[21 - Bibo (лат.) – пити.] що й вам раджу.

– Теж вихiд з положення, – iз сарказмом хмикнув Чарнецький, – але мушу помiтити, наша поразка ще не закiнчена з точки зору Тугай-бея.

– Про що ви? – беззлобно мовив Шемберг.

– Про те, що знаходиться у вас перед носом, панове, – скипiв Чарнецький, – i чого ви вперто не бажаете помiчати! Адже за вiйськову пiдтримку Хмельницький повинен розрахуватися з перекопським мурзою i його татарами. Але посада чигиринського сотника i статус банити не надто сприяли його збагаченню в таких розмiрах, аби утримувати наймане вiйсько. Чи не так?

– Звiсно, – погодився Сапега. – Хмельницький скорiше сам найметься за дрiбну плату до надвiрних вiйськ кого-небудь з панства.

– Навряд чи! – зиркнув на нього Чарнецький. – Тож подумайте, якщо венгржин ще не зовсiм гуде в ваших головах, чим реблiзант розрахуеться iз союзником? Може, гарматами? Нiзащо! Задля цього вiн мае надто багато амбiцiй. Тодi може нашим обозом i шляхетними бранцями, за яких можливо отримати немалий викуп?

– Ну, знаете… – загудiв Шемберг, – це ще подивимося!

– А нiчого дивитися. Краще перестаньте пиячити, панове, i займiться пiдготовкою вiйська до вiдбиття кавалерiйськоi атаки. Наш Гай Цезар наклав у штани, тож мусимо перейматися всiм ми, не розраховуючи на нього.

Не дивлячись на рiзкий тон ротмiстра, нiхто з його опонентiв не виказав невдоволення – за хвилину обидва були серед колон своiх регiментiв, готуючи жовнiрiв до бою, наскiльки це було можливим за даних обставин.

Рiвно за годину, як i передбачав Чарнецький, дорога пiшла спочатку полого, а потiм усе стрiмкiше, опускаючись до вузького, не бiльше двохсот сажнiв завширшки, урочища, стiни якого, крутi i порослi кущами шипшини, були майже неприступними. Спочатку передовий дозор, а потiм i хоругви почали спускатися в низину Княжих Байракiв. Конi обережно ступали поритим струмками весняних вод i вкритим купинами глини схилом. Вози обозiв важко йшли, пiдминаючи пiд себе низькi кущi ожини та верболозу. За чверть години майже половина неповороткоi валки втяглася в урочище i продовжувала рух. І тут заграла тривожна сурма. Чарнецький, немов ужалений, пiдхопився в сiдлi, напружено вглядаючись в обрiй. У тилу вiдступаючого вiйська ясно проступала на тлi блакитного неба жовтувато-сива хмара пилу. Помилки бути не могло – iхнiми слiдами прямувало велике комонне вiйсько.

– А ось i Тугай-бей власною персоною! – криво посмiхнувся ротмiстр. – Пся крев! Гiршого мiсця для оборони не мiг би винайти i люцифер! Уперед, до лiсу. Наш порятунок у лiсi за урочищем! – заревiв вiн щосили.

І почалося. Жовнiри i обозна челядь щосили зацвьохкали батогами, пiдганяючи знесилених коней до рятiвноi стрiчки лiсу, яка темнiла всього за версту вiд авангарду вiйська, там, де розширюючись, стiни урочища випускали шлях на рiвний простiр степу. Переляканi обознi ар'ергарду мало не налiтали на переднi вози, коли чули спiв сурми, який раз по раз давав гасло тривоги. Скоро спiв припинився, у гаслах вiдпала потреба – на вiдстанi трьох сотень сажнiв позаду наляканого вiйська Стефана Потоцького з'явилися першi сотнi татарськоi кiнноти. Поки ще добре не розбiрливi з такоi вiдстанi, вони вкривали видноколо чорною мошвою, з кожною хвилиною збiльшуючись у розмiрах i в кiлькостi. Через чверть години всiм, навiть благодушному Сапезi, стало зрозумiлим: iх переслiдують у такiй кiлькостi, яка не дае приводу для сумнiвiв – Тугай-бей вирiшив знищити вiйсько Потоцького i без серйозних на те причин не вiдмовиться вiд задуманого. Їхня вiдсутнiсть до цiеi митi вказувала лише на одне – саме у Княжих Байраках готувалася пастка. Чарнецький струснув головою. Потрiбно було рятувати становище саме йому, адже на Потоцького покладатися не доводилося, Сапега i Шемберг теж не мали стiльки досвiду, як вiн, хоч i займали у вiйську дещо вищi вiд нього посади. Вiн рвонув з пiхов важкий палаш i розвернув коня на зустрiч переслiдувачам.

– Пiхотна фаланга, шикуйсь! Пiки до бою! – посипав за мить наказами. – Мушкетери трьома шеренгами наперед! Прискорити рух у обозах!

У вiдповiдь на накази знову озвалися сурми, здiйнялися знамена, i порядок у вiйську дещо почав вiдновлюватися. Вози знову було взято пiд охорону кавалерiйськими хоругвами, ар'ергард вiдокремився вiд валки i перетворився на невеликий, але досить мiцний заслон. I цiеi митi з порослих чагарниками стiн Княжих Байракiв посипалися хмари татарських стрiл, вихоплюючи з рядiв розгубленого вiйська десятками все новi й новi жертви. Рух польського обозу ще прискорився, у бiк заростей вдарили розрiзненi пострiли з рушниць, якi не несли полякам нiякоi користi – били ж бо навмання, не бачачи ворога. Крик, виття поранених i гуркiт возiв, котрi летiли, ризикуючи перекинутися i почавити пiхоту, злилися в один розпачливий зойк смертельно наляканоi армii. А вишикуваний Чарнецьким ар'ергард уже приймав на себе удар розлючених гонитвою ногайських вершникiв. Тi пiдскакували майже впритул, засипали полякiв стрiлами i дротиками, не спиняючи коней, i швидко вiдходили в тил. На iх мiсце одразу ж вискакували iншi. Знову i знову. До тiеi пори, доки рiвнi ворожi шеренги не буде знекровлено настiльки, щоб ударити в них кiнськими грудьми без занадто великоi шкоди для себе. Не лякали ординцiв навiть злагодженi мушкетнi залпи польського вiйська. З огляду на це Чарнецький вирiшив потроху вiдводити фалангу, стримуючи ногаiв вогнем хоча б настiльки, аби вони не влiтали ватагами до його шикувань. Хвилина за хвилиною спливали в неймовiрному напруженнi, але врештi ротмiстру здалося, що задумане ним вдаеться – татари, здавалося, зменшили натиск i тепер трималися позаду них на вiдстанi, лише деколи кидаючись вперед з готовими до стрiляння луками. До рятiвного узлiсся залишалося вже зовсiм небагато. І тут позаду себе, звiдти, де знаходився авангард вiйська, Чарнецький почув сильний трiск i загрозливий шум. Вiд несподiванки вiн мало не впустив повiд.

– Поручник! – заволав ротмiстр тiеi ж митi.

– Тут, ваша милiсть!

– Негайно взнайте, що там дiеться!

За три хвилини поручник уже й повернувся.

– Бiда, ваша милiсть! Нас зрадили! Шлях перекопано, ми втрапили у мiшок!

У вiдповiдь на його слова зi стiн урочища гулко i часто забили гармати…

Як тiльки Стефан Чарнецький зрозумiв, що заслон, утворений ним в ар'ергардi вiйська приречений на загибель вiд вогню картечi й татарських стрiл, вiн повернув коня i почвалав усередину конаючоi армii – лише там можливо було згрупувати найбiльш боездатнi кавалерiйськi пiдроздiли i спробувати пiти ними на прорив, рятуючи вже якщо не вiйсько, то власне життя. Якоiсь митi вiн натрапив на оточеного двома десятками гусар Потоцького. Той вийшов зi свого напiвсонного стану i притримував коня, який ходив дзигою, поспiхом вiддавав якiсь розпорядження. Здавалося, вiн не звертав жодноi уваги на вибухи i сичання картечi зовсiм поряд вiд себе.

– Уперед, лицарi! Покажемо боягузливим кочiвникам, як умiе помирати польська шляхта! – почув ротмiстр серед гуркоту рiзанини його напружений голос. Не заховався вiд погляду Чарнецького i божевiльний блиск в очах у гетьманича, тремтiння його губ i нездоровий рум'янець на обличчi – шолома не було на Потоцькому i його довге волосся розмiталося по наплiчниках панцира. Ротмiстр кинувся до Потоцького.

– Ваша ясновельможнiсть, не час вдаватися до непотрiбного геройства, одягнiть шолом заради Єзуса i давайте наказ кiннотi збиратися пiд вашi знамена! Ми зробимо спробу врятувати кiнноту, а це вже немало!

– На Бога, Чарнецький! – зареготав Стефан нездоровим смiхом. – Невже ви сподiваетесь когось врятувати з цього пекла?! Та подивiться ж правдi в очi!

Немов на пiдтвердження його слiв, зовсiм поряд вiд них вибухнула граната, розiрвавши навпiл коня одного з драгун, а його самого залишивши без обох нiг. Ще через секунду з другого боку пройшовся картечний смерч, залишаючи по собi в повiтрi червону хмару i виття десятка смертельно поранених. У тилу татарська кiннота закiнчила знищення розбитоi гарматним вогнем пiхотноi фаланги заслону, i кинулась углиб табору iз шаблями наголо, сiючи смерть i доповнюючи картину повного безладу, в полонi якого опинилися рештки полякiв.

– За мною! Хто вважае себе потомками сарматiв i мрiе покласти життя на полi Марса за Батькiвщину, за мною!

– Ви робите помилку, Стефане! – вигукнув Чарнецький, але гетьманич його вже не мiг почути. На чолi крихiтного загону у два десятки шабель вiн полетiв у саму гущу татар, котрi вже почали грабувати обози. Чарнецький рукою пiдкликав хорунжого i сурмача.

– Давайте гасло збиратися пiд моi знамена. Ми спробуемо прорвати оточення.

А бiйня в таборi продовжувала набирати обертiв. Похiднi колони давно вже перетворилися на поодинокi групи людей, оточених i змушених битися подiбно до диких звiрiв, обстоюючи своi життя i втрачаючи iх пiд ударами переважаючих сил ворога. Через пiвгодини гармати, зробивши свою справу, вмовкли, i до татар приедналися чотири сотнi козакiв з полку Максима Кривоноса, котрих гарячий полковник кинув у бiй не зважаючи на наказ гетьмана вiдпустити полякiв з миром, як i було умовлено. Власне, гарматний вогонь вели тi самi козаки Кривоноса, i Хмельницький, якби вiн хотiв того, мiг би не допустити до зради армату. Але вiн не зробив цього. Хто може судити за таке рiшення гетьмана? Адже перед ним стояло коронне вiйсько, досi нездоланне нi для кого з европейських володарiв, i воно мало стати до бою з ним дуже скоро, тож чи мiг гетьман припустити, щоб його посилив нехай i побитий, але все ще повний сил авангард?

Стiкаючi кров'ю жовнiри кидалися з одного боку мiшка, що в нього перетворились Княжi Байраки, у другий. Шукали порятунку, але не знаходили його. Благали милостi в Бога i ворогiв, та нi Всевишнiй, нi охопленi бойовою лихоманкою татари не чули iхнiх розпачливих зойкiв. Кров лилася рiкою, змiшуючись з вологою глиною i перетворюючись на темне мерзенне баговиння. Рови, що iх накопали минулоi ночi козаки Кривоноса, скоро наповнилися вщерть кiнським i людським трупом, шматки розбитих возiв i колоди зрубаних дерев перемiшалися в якiйсь чудернацькiй картинi хаосу так, що урочище Княжi Байраки стало схоже на ворота пекла травневого вечора 1648 року. І коли останнi променi сонця спустилися на купи мертвих тiл, калюжi кровi й купи пошкодженого обозного майна, поламаноi зброi та порубаних обладункiв, упав пiд ударами ворожих шабель останнiй польський вояк, з хоробрiстю приреченого вiдбиваючись вiд десяткiв ворогiв. Майже всю верхiвку польського вiйська було захоплено в татарський полон, а жовнiрiв та найманих ландскнехтiв винищено. Лише крихiтнiй купцi з кiлькох драгун, укритих ранами та поразками, вдалося дiйти до рятiвного лiсу, скориставшись вечiрнiми сутiнками та тим, що татарам пiд час дiльби награбованого було не до них. Польща, яка досi ще спокiйно вкладалася спати i не передбачала нiчого страшного в завтрашньому днi, вже пережила першу з цiлоi низки катастроф, викликаних повстанням народу Украiни…

Коли нiч запалила вогники зiрок на потемнiлому небi, а вкритий ледь помiтною iмлою диск мiсяця навис над обрiем, освiтлюючи темне громаддя гори над Жовтими Водами, до шатра Богдана Хмельницького ступив укритий пилом, стомлений, але радiсний полковник Кривонiс.

– Вибач, батьку, що без попереджень…

– Та що ти, Максиме, Бог з тобою! Тебе ж очiкую, не лягаю, – у тонi гетьмана Кривонiс вiдчув щось таке, що його насторожило. Але вiн продовжив, не моргнувши оком:

– Тугай-бей порушив твiй наказ, зробив засiдку у Княжих Байраках i напав на ляхiв.

– Як напав?!

– Файно, з трьох бокiв. Я б краще не придумав!

– Але ж я прохав його!

– Про це, ваша ясновельможнiсть, сам його i розпитаеш. Армiю Стефана Потоцького знищено, такi ось справи. Татари не випустили жодного.

Хмельницький трохи помовчав. Раптом йому на розум прийшла якась несподiвана думка, вiд якоi вiн стрiпнувся i уважно подивився на Кривоноса:

– Татари?

– Вони, батьку.

– А що ж ти там робив? Може, минулоi ночi засiдку готував?

– Може, й готував, – Кривонiс витримав погляд гетьмана не знiтившись.

– Армату для чого з табору брав?

– Перевiрити, порахувати, випробувати.

– Випробував? – очi Хмельницького звузились.

– Атож, – Кривонiс смiливо вiдповiв поглядом на погляд.

Гетьман покрокував шатром. За хвилину зупинився i повернув до Кривоноса обличчя, схрестивши руки на грудях.

– Ну от що, полковнику, – якимось чужим голосом вимовив вiн. – Негоже нам з тобою розбрат починати. Татари, то татари. Немае вiйська Стефана Потоцького – нам на руку. Але запам'ятай раз i назавжди: ще раз ти ослухаешся мого наказу, будемо судити за законом та звичаем. А потрiбно стане, голову зiтну, на старi заслуги i дружбу нашу не зглянувшись! Тугай-бей клятви полякам не давав, а я дав. І якщо я гетьман, мое слово повинно важити як слово гетьмана. Хто повiрить слову володаря, котрого смiють ослухатися його власнi полковники? Ми ще не побудували нiчого, аби руйнувати його заколотами. Маю надiю, в майбутньому ми зрозумiемо один одного?

Кривонiс повiльно опустив погляд i зiтхнув.

– Пробач, Богдане, не втримався.

– На те ти й полковник, щоб бути розважливим. Не втриматися може хлоп, коли дiвку за стегно впiймае. Нiколи до цiеi розмови не повернуся, а ти пам'ятай, що я тобi сказав.

– Довiку…

– Добре, – Хмельницький одразу ж змiнив тон i запитав майже легковажно: – Тепер, маю надiю, Тугай-бей не буде нагадувати про платню за минулу битву?

– Бiльше нiж впевнений – не буде! Здобич добру взяв.

– Його щастя. А лядськi рейментарi?

– Майже всi в полонi.

Хмельницький знову замислився.

– От що, я напишу мурзi листа. Нехай передасть менi Стефана Потоцького. Негоже синовi коронного гетьмана в бусурманськiй неволi томитися.

Кривонiс вiдкашлявся. Щось в його виглядi насторожило Богдана.

– Доказуй.

– Потоцький тут, привезли ми його, я татарам не дав. Проте не знаю, як i сказати… При смертi гетьманич.

Хмельницький люто зиркнув на полковника i, не сказавши бiльше жодного слова, стрiмким кроком вийшов iз шатра.

Стефан Потоцький, блiдий i змарнiлий, лежав на попонi пiд навiсом шпиталю полку Максима Кривоноса. На ньому вже не було порубаного панцира, а з обличчя мовчазний чернець змив струмочки запеклоi кровi. Праву ногу гетьманич мав затягнуту в лубки, груди перетягувала пов'язка з бiлого полотна. Хмельницький поманив рукою ченця.

– Ну як вiн? – запитав стиха, коли той наблизився.

– Не буде з нього, мабуть, нiчого. Голову порубано, нога в трьох мiсцях переламана, а головне – куля у грудях. Глибоко. Марить.

Раптом Потоцький пiдвiв голову i уважно подивився на Хмельницького.

– Ти?! – збуджено прохрипiв вiн. – Це ти, гетьмане Хмельницький?

– Я, – Хмельницький наблизився.

У мерехтливому свiтлi багаття i кiлькох смолоскипiв обличчя козацького гетьмана здалося молодому Потоцькому злим та насмiшкуватим. Вiн задихав частiше i гаряче зашепотiв:

– Ми билися до останнього, i ти нiколи не зможеш сказати, що я був боягузом!

Та Хмельницький i не думав кепкувати. Смерть – не привiд для кепкувань. Навiть смерть ворога.

– Я нiколи такого не скажу.

– Я рубав iх як гнилi кавуни, – шепотiв Потоцький, – але вони лiзли знову i знову. Що ж поробиш, коли з тобою лише жменька смiливцiв?

Хмельницький, пiддавшись раптовому пориву, став на колiна поряд з пораненим i охопив його плечi рукою, намагаючись пiдтримати.

– Ти був хоробрим воiном i добрим рейментарем, пане Потоцький. Я мав за честь воювати з тобою!

Стефан спробував пiднятися на лiкоть, але впав i зайшовся кашлем, захлинаючись власною кров'ю. Чернець кинувся до нього i заходився витирати кров. У свiтлi багаття кров Потоцького здалася Богдану чорною, неначе смола. Стефан вiдiпхнув ченця i звiвся, майже сiв, усмiхаючись посмiшкою, яка скорiше була схожа на маску болю.

– Як Вар! Як нещасний Септимiй Вар! – вимовив вiн i впав замертво на руки козацького гетьмана. З його прострiлених легенiв з харчанням вийшов передсмертний видих.




Роздiл IV





І


Три днi залишалися полки Богдана Хмельницького в таборi пiд Жовтими Водами, не поспiшаючи полишати мiсце своеi першоi перемоги i виступити назустрiч коронним гетьманам i новим битвам. За цей час було до решти впорядковано новi полки i сотнi, що влилися до вiйська повсталих уже пiсля виходу того iз Сiчi. На старшинськi посади Хмельницьким було призначено досвiдчених козакiв з числа низового лицарства, а також реестровикiв, що iх привiв Филон Джеджалiй з Кам'яного Затону. Використовуючи перепочинок, Хмельницький вирiшив також деякi дрiбнi непорозумiння, якi виникли внаслiдок наказу козацького гетьмана доправити до його ставки полонених панiв Чарнецького, Шемберга i Сапегу. Натомiсть татари отримали весь обоз польського вiйська, за винятком вiйськових клейнодiв, три тисячi коней i третину всiеi захопленоi зброi, вiдмовившись лише вiд гармат. Тугай-бей, як оповiдали Хмельницькому, був не вельми задоволений таким перебiгом справ, очевидно, жалкуючи про втрачене золото викупiв за трьох сановитих бранцiв, яке, безумовно, мало пiти в його кишеню. Усе ж по обiдi другого дня пiсля погрому ляхiв в урочищi Княжi Байраки, тобто десятого травня, був пiдписаний поновлений договiр мiж Богданом Хмельницьким i Тугай-беем, у якому було затверджено й надалi продовжувати спiльну боротьбу проти Польщi i Литви. Крiм того, на обiдi, який вiдбувся пiсля пiдписання договору, перекопський мурза, захмелiлий вiд нескiнченних порцiй старого угорського, розповiв Хмельницькому, що в Бахчисараi мають бути надзвичайно задоволеними перемогою пiд Жовтими Водами, i, як наслiдок монаршого задоволення хана Іслам-Герея, питання про вiдрядження на допомогу козакам п'ятдесятитисячноi орди на чолi iз самим ханом буде вирiшено в найближчi днi пiсля того, як стрiмкi конi посланцiв донесуть до вух володаря Криму новину про жовтоводську перемогу. Отже, Богдан-паша не матиме бiльше приводу для хвилювань про дотримання татарами угод, пiдписаних при кiнцi зими в Бахчисараi.

Лише на четвертий день полки новоствореного украiнського вiйська полишили табiр на горi над Жовтими Водами i розпочали рух на пiвнiчний схiд. Вони не поспiшали тепер, iм не було потреби рухатися форсованими маршами, i вiйсько покривало за денний перехiд не бiльше п'ятнадцяти-двадцяти миль. Потоцький нiкуди не подiнеться. Вiн зустрiне iх у Глуховi або в Корсунi, i тодi iм знадобляться сили, заощадженi пiд час цього неквапного переходу. Тепер це були вже не тi вояки, якi кидалися на гусар Стефана Потоцького з колами i косами, маючи один самопал на десяток козакiв пiхотноi батави. Тепер вони значно краще озброiлися i, що було найголовнiшим, нюхнули пороху вiйни, почавши перетворення iз зацькованих панськими посiпаками хлiборобiв на досвiдчених та безстрашних воiнiв. Вiйсько, як i ранiше, складалося з чотирьох полкiв пiд командою Кривоноса, Нечая, Джеджалiя та Криси, але що то були за полки! У кожному нараховувалось замiсть звичних сiмнадцяти-дев'ятнадцяти сотень двадцять п'ять або й навiть тридцять. І сотнi, котрi у звичайному козацькому реестрi повиннi нараховувати в середньому по триста-чотириста козакiв, подекуди доходили за кiлькiстю до восьми ста. А новим рекрутам, котрi сотнями вливалися до лав повсталих, не було видно кiнця i краю. Жодне мiстечко, невеличке село або крихiтний хутiр, з тих, якi доводилося минати, не залишилося осторонь, не вiдрядивши на допомогу Хмельницькому бодай кiлькох своiх мешканцiв. Так i йшли полки назустрiч коронному вiйську. В ар'ергардi, пiд надiйною охороною п'яти сотень комонних i трьох сотень пiших пушкарiв, кiлька днiв тому призначених з козакiв рiзних полкiв Хмельницьким у армату, рухалися двадцять шiсть великих гармат та гарматок, поставленi на лафети i запряженi одним конем кожна, що неабияк посилювало iхню здатнiсть до маневру на полi бою. Це була артилерiя Хмельницького. Уперше в iсторii европейських вiйн реорганiзована в окремий пiдроздiл i вiдокремлена вiд важких неповоротких возiв. До Корсунськоi трагедii вiйська польського залишалися днi.




II


Іван узяв до рук один з мушкетiв, що iх було добрячою купою навалено на столi посеред його шатра. Зброя була простуватою, без рiзьби, срiбних бляшок та iнших прикрас, проте досить сучасною i, безумовно, надiйною. Ложе ствола, а також приклад було зроблено з дуба, ствол досить нежартiвливого калiбру виблискував добре змащеною i доглянутою крицею. Ударний крем'яний механiзм виконано з бронзи, а пановка щiльно зачинялася простим, але вкрай ефективним мiдним замком. Богун зважив зброю в руцi, пiсля чого рвучко звiв до плеча i, притиснувшись щокою до приклада, поглянув уздовж ствола. Звичайна зброя шеренгового мушкетера, без прицiлу i мушки. Проста в обходженнi i надзвичайно ефективна при застосуваннi залпом у кiлькасот мушкетiв.

– Добре, – вiн вiдклав мушкет i поглянув на зарослого рiдкою рудуватою щетиною парубка в поношеному пiдряснику i чорному повстяному капелюсi, котрого натяг мало не на вуха. – Пиши, скiльки й чого отримано, а потiм пiдготуеш окремий реестр, де й розпишеш: кому i яку зброю видано.

Рудий послушник, котрого Михайло Нечипоренко розшукав кiлька днiв тому серед натовпу новоприбулих селян з Подiлля, доручивши йому обов'язки писаря, шморгнув носом, пiсля чого кiлька секунд сидiв мовчки i лише тодi махнув головою на знак згоди. Іван уже звик до його повiльного темпу життя, тож не дивувався, навiть коли той вiдповiдав на запитання через чверть години, пiсля того як воно було поставлено. І хоч вiн iнодi не мiг стримати усмiшки вiд такоi неспiшноi поведiнки Гавриiла (як той сам себе назвав пiд час знайомства), замiнювати його не поспiшав – хлопчина досить вправно виписував лiтери, майже не роблячи помилок. Нарештi Гавриiл взявся за гусяче перо, мокнув його в каламар i почав зосереджено виводити щось на невеличкому аркушi паперу.

– Непогано, – звернувся Іван до Нечипоренка, котрий знаходився поряд, розвалившись на лавi з кухлем квасу в руцi. – Якби кожному козаку пiхотноi батави такий мушкет, ми, думаю, легко б заткнули за пояс i нiмецьких, i голландських мушкетерiв.

Михайло замахав перед собою лiвою рукою, виказуючи протест:

– Але я зробив все, що лише був у змозi зробити! Та мене й так вже декотрi розумники за мое дбання про iнтереси нашоi сотнi хотiли на арканi до Нечая тягти! Я, мовляв, iх обдiлити надумав, усе найкраще до Богуновоi сотнi! А я що?! Ми i пiд час бою заднiх не пасли, он скiльки здобичi на загальний дуван принесли!

– Чого ж не потягли? – звiв очi Богун.

– Куди? – осавул у запалi забув про першу частину своеi полум'яноi речi.

– До Нечая.

Михайло презирливо пхикнув.

– Це мене до власного кума?

– Ясно… Я тобi, осавуле, не дорiкаю. Так, думки вголос.

Нечипоренко допив квас i, обтерши рукавом вуса, поставив кухоль.

– Зате ще гнотових рушниць пiвсотнi, гакiвницi двi. Ну, шаблi, списи i пiстолi я не рахую…

Іван мало не зареготав – Михайло хiба що не бив себе кулаком У груди.

– Ну, молодець, молодець, – сказав вiн примирливо. – Що ж, на всю сотню поки не вистачить, але з тим, що мали пiд Жовтими Водами, не зрiвняти. Тепер можемо й до коронних гетьманiв вирушати на брагу. Та й засидiлися ми довго…

Немов у вiдповiдь на його слова, до намету заскочив джура.

– Пане сотнику, до вас вiд його милостi пана полковника джура, – кинув скоромовкою.

– Проси, коли так, – знизав плечима Богун.

Козачок зник, щоб за мить знову з'явитися в супроводi хлопчини, такого, як сам, – на вигляд рокiв шiстнадцяти, на головi по-молодецьки пiдголений оселедець, на плечах сукняний каптан з вiдкинутими за спину рукавами. Новоприбулий, за звичаем, низько вклонився i завмер, очiкуючи, доки його запитають про справу, яка, власне, й привела джуру.

– Оповiдай, – коротко кинув йому Богун.

– Пан полковник кличуть вашмость до себе в намет. Та не баритися прохають, справа вельми нагальна, – полковницький джура вмiв торохкотiти ще скорiше, анiж перед ним джура сотницький, вiд чого, напевне, вiдчував неабиякi гордощi. Іван вiдчув, що сидiнню в таборi надходить кiнець.

– Ось воно, – подивився вiн на Нечипоренка. – Ось i вiдповiдь. Викликай сотенну старшину, готуй сотню до виходу. Я до полковника!

Нечай очiкувань сотника не ошукав.

– Я щойно вiд гетьмана, Іване, ранком виступаемо. Гонець був вiд Богданового чоловiка у ставцi Потоцького. Його мость ще кiлька днiв тому стояв табором пiвденнiше Чигирина усього за сотню верст вiд Жовтих Вод. Невiдомо, якi причини сподвигли старого Потоцького, але коли ми тут билися з покiйним нинi Стефаном, вiн знявся i вiдiйшов до Чигирина, щоб натомiсть поспiшати сину на допомогу. Очевидно, це звичайна лядська пиха та самовпевненiсть. Чати доповiли Потоцькому про стрiлянину з гармат у Княжих Байраках, але вiн i пальцем не поворухнув. Просто повiв вiйсько через Боровицю на Черкаси. Скорiше за все старий пес вирiшив утихомирити бунт на волостi, доки його улюблений Стефан точить нашу кров. Як тобi?

– Вони завжди були такими, – знизав плечима Іван. – Я маю на увазi ляхiв.

– Завжди… Це ще не все. Нещодавно якийсь недобиток з Княжих Байракiв донiс до Потоцького звiстку про поразку пiд Жовтими Водами i смерть сина. Тож тепер вiн знае все. Настрiй коронного гетьмана неможливо передати словами, i вiн готовий учепитися в будь-кого, як скажений вовк, котрого травлять мисливцi. Вiн вирушае з Черкас у напрямку Корсуня, тож ми маемо йти тим самим напрямком. Вiйсько в Потоцького i Калиновського не вельми велике, але на такий розвиток подiй, який вiдбувся минулого разу, можемо не розраховувати – жовнiри вiдданi рейментарям, тож радше помруть, анiж перейдуть на наш бiк.

– Або накивають п'ятами, – iз серйозним виразом обличчя продовжив фразу полковника Іван.

– Або так, – Нечай посмiхнувся краечками вуст. – Але й ми тепер сильнiшi, анiж тиждень тому. Крiм того, е у Хмеля задум один… Добре, тобi можу сказати: пiдманути ляхiв гетьман мае на метi. Детальнiше зараз розповiсти я не можу – таемна справа.

Через кiлька хвилин почали збиратися iншi сотники полку Данила Нечая. Вони заходили без доповiдi, коротко вiталися з полковником i Богуном, пiсля чого розсiдалися по лавках, очiкуючи, доки розпочнеться нарада. Нарештi зiбралися всi. Данило коротко переповiв iм усе, що виклав хвилину тому Богуну, пропустивши хiба що таемний задум Хмельницького, про котрий щойно натякав Івану.

– Усе, панове старшина. Виступаемо за годину до свiтанку, – закiнчив доповiдь Нечай, i коротку нараду було закiнчено.

У передсвiтанкових сутiнках наступного, десятого травня, обжитий за майже два тижнi табiр мiж рiчками Жовтою та Очеретяною Балкою почав поступово випускати за межi свого окопу вiйсько. Козаки виходили полками i сотнями, з обох бокiв прикриваючи вози обозiв, закинувши на плечi довгi ратища списiв або стволи мушкетiв, хвацько виступали попереду них хорунжi, прапороносцi i бандуристи. Комоннi частини полкiв було зведено в кiлька загонiв, на плечi яких лягли обов'язки виконувати роль авангарду, де знаходився почет гетьмана i його польовий штаб, ар'ергарду, що йому було доручено охороняти тили вiд несподiваного нападу, i кiлька десяткiв дрiбних чат, по кiлькадесят козакiв у кожнiй. Чати розбiглися степом навсiбiч, слугуючи очима i вухами вiйська на багато верст навкруги. Окремо, позаду обозiв, прикрита з тилу комонним ар'ергардом, рухалася встановлена на лафети армата, залишаючи у степовiй тирсi глибокi колii своiми велетенськими, кованими залiзною шиною колесами. Триста пiших i п'ятсот комонних козакiв з полку Максима Кривоноса, котрi вважалися тепер особливим артилерiйським пiдроздiлом, супроводжували армату, забезпечуючи ii рух i охорону – гетьман Хмельницький, як i будь-хто з полководцiв XV–XVIII столiть, надавав арматi особливого значення у вiйську, тож берiг, як зiницю ока.

П'ять днiв продовжувався похiд безлюдними просторами Дикого Поля, пiд час яких не вiдбулося будь-яких подiй, якщо не рахувати кiлькох дрiбних сутичок мiж запорiзькими чатами i проводами коронного вiйська, висланими на розвiдку та здобуття «язикiв» у степ. Пану Потоцькому вельми не поталанило у справi здобуття того самого «язика», натомiсть козакам удалося полонити двох жовнiрiв з хоругви пана Лянцкронського i навiть шляхтича, яких Хмельницький, з огляду на вiдомi одному йому мiркування, коротко допитавши без будь яких тортур, наказав вiдпустити, попередньо роззброiвши i вiдiбравши у них коней. У вiдповiдь на пихату фразу шляхтича: «Лiпше убий мене, здрайцю, iнакше обiцяю, як Бога кохам – я повернуся на брону ойчизни до пана гетьмана i не заспокоюся, доки не вiдряджу до диявола твою чорну душу!», – Хмельницький лише засмiявся йому в очi i кинув за мить до того, як повернути коня i помчати геть:

– iхав би ти, пане, до Великопольщi, там твоя ойчизна. Тут лише твоя смерть!

І рухалися далi полки, щодня долаючи не менше двадцяти верст вiдстанi до Корсуня i до новоi битви. На обрii, трохи на пiвденний схiд вiд напрямку руху козацького вiйська, здiймалася хмара жовтавоi куряви з-пiд копит коней татарськоi орди. Тугай-бей, як i ранiше, вважав за доцiльне триматися на вiдстанi кiлькох верст вiд козакiв, пiдкреслюючи тим самим свое вiдношення до тимчасових союзникiв i одвiчних ворогiв – лише виконання домовленостей без будь-якого зближення i вияву прихильностi.

А Богун навiть пiд час спокiйного переходу не втрачав жодноi хвилини, яку мiг використати для вiйськового навчання. Засвоiв-бо ще з часiв сiчовоi молодостi – вiйсько сильне не кiлькiстю, а духом. І нiщо не лiпше для духу воiна так, як чiтка вiйськова дисциплiна i впевненiсть у людинi, що стоiть поруч. Тож iз завзяттям мiстечкового возного[22 - Возний – у Речi Посполитiй – судовий виконавець. Людина, яка в силу своеi посади мусiла бути педантом i бюрократом.] взявся вiн за посилення дисциплiни серед козакiв своеi сотнi, тобто серед людей, якi всього кiлька тижнiв тому були простими собi селянами, мiщанами або й розбишаками з плавнiв чи Чорного лiсу. І хоча Богун не мiг дозволити собi вiдбирати в козакiв задля навчань короткий час вiдпочинку пiсля багатомильних маршiв спекотними просторами Поднiпров'я, вiн знайшов iнший вихiд: помiтивши, що новобранцi пересуваються пiд час переходiв безладними купками, Іван взявся за справу послiдовно i наполегливо. Одразу ж пiсля короткого привалу для обiду першого дня пiсля виступу iз Жовтих Вод вiн зiбрав докупи всiх своiх курiнних[23 - Курiнь – у реестровому вiйську на вiдмiну вiд Низового Запорiзького вiйська курiнь був найменшою вiйськовою одиницею у складi сотнi.] i наказав пiсля привалу вишикувати сотню оборонною рукою. І тут почалося. Новобранцi, не розумiючи, чого вiд них потребують, збилися великими юрбами обабiч возiв. Стояли без руху, лише тривожно позираючи на обрiй. Та навколо було тихо i спокiйно, зникли навiть слiди пересування загону Тугай-бея. Богуна вiд побаченого покоробило, i вiн ледь-ледь втримав себе в руках – дещо рятували картину козаки, якi склали кiстяк сотнi ще в Кам'яному Затонi, а також деякi з тих, хто встиг нюхнути пороху пiд Жовтими Водами. Але бiльша частина новоприбулих не мала взагалi нiякого уявлення про вiйськовi шикування, не говорячи вже про складнi перестроювання i еволюцii у складi сотнi або полку.

– Джуро! – покликав Іван крiзь зуби, тамуючи невдоволення. Той одразу ж вiднайшовся:

– Слухаю, пане сотнику!

– Лети до полковника, скажи: ми наздоженемо пiзнiше. А поки що моi козаки шикуватися вчитимуться!

Коли ар'ергард вiйська вiдiйшов вiд мiсця колишнього привалу на три сотнi сажнiв, Іван на чолi сотницького почту почав об'iздити натовпи козакiв.

– Що ж, панове гречкосii, пастухи, грубники, бондарi, винокури, рiзники, стельмахи i кожум'яки! Пора вже вас всiх на козакiв перетворювати! – забринiв над натовпом його голос. – Козакiв! І цим все сказано: воякiв вправних, мужнiх i досвiдчених. Поки що я тут таких людей не бачу. Так, багато хто з вас вистояв у минулiй битвi, за що кожному вiд мене, пана гетьмана i неньки Украiни уклiн низький. Але буду вiдвертим: не так ваша вправнiсть, а бiльше талант вiйськовий батька Богдана i милiсть долi допомогла нам. Тож кажу вам: бачу я перед собою лише юрбу бажаючих шаблями помахати, а не козакiв. Та вас не те що гусарська хоругва, табун неосiдланих татарських бахматiв по полю розмете, так що оком клiпнути не вспiете!

Іван iхав помiж натовпу, прислухаючись до тишi, ще бiльш дзвiнкоi вiд того, що вона нависла над майже тисячним стовпищем.

– Не головне для пiхотноi сотнi умiння фехтувати ладно, – чiтко карбував слова Богун, – не головне вмiти бiлцi в око поцiлити. Рiвняння головне! Умiння зберегти ряди пiд час нищiвного удару ворога, миттево закрити пролом строю там, де дiстала зла доля товаришiв ваших. Швидко перешикуватися за першим гаслом отамана i стояти. Стояти! Так стояти, нiби всi ви е одним цiлим, глухою стiною для ворожих атак. Щоб не було Петра, Федора i Степана. Щоб була фаланга, каре або триангула! І тiльки в розумiннi цього ваше життя пiд час бою i наша спiльна перемога! – Іван перевiв подих i повернув голову до Нечипоренка. – Давай, Михаиле, з курiнними, наводьте лад. Доки не побачу вишикувану оборонною рукою сотню, з мiсця не зрушимо!..

Лише надвечiр Іван Богун наздогнав Нечая, який iхав верхи на гнiдому огирi, пiд полковою, дарованою сiчовим товариством хоругвою.

– Дозволь, пане полковнику, зайняти свое мiсце в строю, – весело вимовив вiн, притримавши розгаряченого чвалом Цигана.

– Давно мав би, – знизавши плечима, вiдповiв Нечай. – Чому вiдстав?

Іван прикрив повiками очi.

– Сам усе побачиш, коли час настане. А поки що не маю чим похвалитися, тож промовчу.

– Як знаеш, – не став допитуватися Нечай. – Тiльки наступного разу завчасно попереджуй, частину чат з вами залишу. Не гоже вiйсько степом розпорошувати, та ще без дозору…

– Дякую, Даниле, але це зайве. Другого разу не знадобиться. Схоже, ми змогли порозумiтися.

– Що ти задумав? – звiв на побратима очi Нечай.

– Нiчого особливого. Я всього лиш хочу перетворити iх, – Іван махнув рукою позад себе, туди, де вливалися до лав полку рiвнi ряди козакiв його сотнi, – на козакiв.

Нечай хмикнув.

– Думаю, за тебе над цим попрацюють ляхи.

– І все ж я готовий трохи допомогти iм.

– І не подумаю переконувати в протилежному.

Наступних два днi походу на Корсунь були для козакiв сотнi Івана Богуна найтяжчими з-помiж решти козацького вiйська. Тепер вони не покидали похiдних колон i рухалися в складi вiйська, але що то був за рух!

– Пiкiнери у вiсiм рядiв, ратища готуй! – лунав зiрваний голос Нечипоренка, i колона розламувалась, бiгцем перешиковуючись, займаючи ранiше зазначенi мiсця пiд спiв сурми, яким дублювалися голосовi команди осавула.

– Пiкiнери, приймай! – хрипiв Нечипоренко за хвилину, i лави озброених двосаженними ратищами козакiв завмирали, спрямувавши рихви списiв у груди невидимому супротивнику. Промiж них снували курiннi, якi рiзкими вигуками вирiвнювали шикування там, де в цьому була необхiднiсть, били по ратищах, що iх не туди спрямовували невмiлi руки, пiдганяли тих, хто загаявся.

Та ось уже осавул брався за решту сотнi, доки не задiяну в навчаннi:

– Мушкетери! У три лави перед строем! Пiкiнерам розiмкнути стрiй!

І одразу ж наiжачена списами фаланга пiкiнерiв перетворювалась на кiлька рiвних за кiлькiстю козакiв каре, утворюючи проходи для перемiщення з тилу озброених вогнепальною зброею мушкетерiв. Мушкетери бiгцем пересувалися, тримаючи зброю вертикально перед собою, i шикувалися у три ряди на вiдстанi п'яти сажнiв вiд пiкiнерiв.

– Готуйсь! – лунав знову голос осавула, i мушкети опускалися, вiдшукуючи ту саму цiль, що ii хвилину тому глядiли хижi рихви списiв iх товаришiв.

– Перша лава умовно вогонь!

– Караколюй! – i перша шеренга швидко ховалася у промiжки строю i шикувалася позаду третьоi.

– Друга лава, через одного, умовно вогонь!

– Караколюй!

Команди сипалися одна за одною, вiдтворюючи атмосферу бою. Козаки кидалися в бiй з пiхотою i перешиковувалися для вiдбиття кавалерiйськоi атаки. Розмикали стрiй для бою «галасом» або групувалися в коло або триангулу для круговоi оборони. Вони знову i знову вистроювалися оборонною рукою, щоб за мить кинутися пiд знамено сотника, покликанi гаслом сурми. Усього на кiлька годин кожного дня давав спокiй пан сотник своiм козакам, котрi мало не падали з нiг, i тодi вони мали нагоду зрозумiти – просто йти маршем через спекотний степ е зовсiм не важкою справою, майже вiдпочинком. Але вiдпочивати довго iм не давали. Урештi-решт це було помiчено i гетьманом. Хмельницький у супроводi Максима Кривоноса пiд'iхав до Нечая i махнув головою в бiк Іванових пiдлеглих, котрi якраз були зайнятi утворенням чергового складного шикування:

– А хлопчина мае золоту голову.

– Батько в цьому сумнiвався? – з посмiшкою вiдповiв Данило.

– Жодного дня. Нечай, ти не боiшся, що скоро вiн стане достойним полковничого пернача не менше, нiж достойний його ти сам?

– Не боюся, батьку, – вiдповiв Нечай, одразу ж приховавши посмiшку. – Я навiть скажу бiльше – радо поступлюся Богуну в разi, якщо вiн зможе зробити бiльше для спiльноi справи, анiж мiг би зробити я сам.

– І пiдеш пiд його руку? – Хмельницький примружив очi.

– Радо.

Хмельницький раптом голосно розсмiявся:

– Вiдповiдь доброго побратима i славного полковника! Нi, ти не будеш пiд його рукою, це було б поганим рiшенням. Але з хлопця будуть люди! Гарнi амбiцii в поеднаннi з талантом полководця, – що може бути лiпшим?

Нечай промовчав. Нi, вiн не покривив душею, давши вiдповiдь на запитання гетьмана, i вiн не ревнував Івана, як може ревнувати честолюбець честолюбця до уваги гетьмана. Вiн щиро радiв за побратима, дещо навiть вiдчуваючи провину за те, що мае пiд своею орудою того, з ким колись був рiвним, вiльним гулякою, як i вiн. До вiйська коронних гетьманiв, яке вже стало табором на фiльварках пiд Корсунем, залишався один денний перехiд.




III


Чотирнадцятого травня 1648 року вiйсько Богдана Хмельницького наблизилось настiльки до позицiй коронного гетьмана вiйська Речi Посполитоi Миколая Потоцького, що постало питання про бойовий контакт, який зазвичай вiдбувався за якийсь час до зближення основних сил i здiйснювався силами кiнноти. Крiм демонстрацii сили i рiшучостi, цим контактом досягались i розвiдувальнi цiлi. Саме тому на свiтанку чотирнадцятого травня три сотнi козакiв полку Максима Кривоноса вiд'едналися вiд вiйськових порядкiв, i, пустивши коней у рись, зникли за обрiем. А ще через двi години вони зустрiлися з передовим дозором коронного вiйська i не вiдвернули назад. З розвернутою хоругвою, зi схиленими назустрiч ворогу ратищами, пригнувшись до полум'янiючих у струменях вiтру кiнських грив, з криками i посвистом кинулися вони на тисячний провiд королiвськоi драгунii, i, як це часто трапляеться з вiдчайдушними смiливцями, завернули його i погнали назад, туди, де вже були помiтнi мури Корсунського замку. Пiстолетними пострiлами, а подекуди i рихвами списiв вихоплювали хоробрi кривоносiвцi тих iз жовнiрiв, кого конi не могли нести з потрiбною швидкiстю, i йшли все далi, забувши, здавалось, що летять на табiр семитисячного вiйська. Широким слiдом залишали у травах, котрi не встигли ще вигорiти пiд гарячими сонячними променями, розкинутих у смертельному снi драгунiв, рубiновi краплi на свiжiй зеленi трав. Вiдвернули лише за милю вiд ворожого табору.

А гнiву Миколая Потоцького не було меж. Що може загасити пекельнi муки батька, у котрого зла доля вiдiбрала дитя, улюбленого сина, юнака, котрий робив лише першi кроки цим життям, готуючись прийняти з батькових рук найвищу вiйськову владу великоi держави, що нею, безумовно, була Рiч Посполита? Що може бути достатньою карою для непокiрних украiнцiв за таке убивство? І запалав Корсунь, вiдданий жовнiрам коронним гетьманом in praedam,[24 - In praedam (лат.) – у здобич.] щоб бути знищеним за грiхи козацькоi нацii. Здiйнялися в бездонне блакитне небо потворнi чорнi дими, впали у власних обiйстях украiнцi, котрi спробували боронити свое майно вiд вакханалii безглуздого знищення, потяглися за межi зруйнованого мiста назустрiч Хмельницькому тi, хто встиг вирватись з пазурiв смертi i навiки закарбував у пам'ятi обличчя рiдних i близьких, вбитих поляками без будь-якоi провини з iхнього боку. А перед палаючим Корсунем уже виростали шанцi i окопи – польське вiйсько готувалося зустрiти ворога саме в цьому мiсцi.


* * *

Посеред намету Богдана Хмельницького сидiв чоловiк, зодягнений у блакитний кунтуш i видрову шапку, увiнчану пером павича. Судячи з довгих, пiдкручених догори вусiв i виголених за польською модою скронь, перед гетьманом козацького вiйська знаходився польський жовнiр, i жовнiр не останнiй з-помiж своiх товаришiв.

– Пробач, Самiйле, що викликав тебе саме зараз, коли для тебе особливо небезпечно виявити будь-який зв'язок зi мною i моiм вiйськом. Але повiр: нiщо, окрiм нагальноi необхiдностi, не примусило б мене зважитися на такий крок.

– Я все розумiю, пане гетьмане. Тому прибув не гаючись i готовий вислухати вас i виконати все, що в моiх силах.

– Добре. Насамперед розповiси менi про настроi серед рейментарiв коронного вiйська пiсля Жовтих Вод i сьогоднiшньоi атаки наших чат.

Жовнiр добув з кишенi люльку i запитливо подивився на Хмельницького:

– Дозволь, батьку, запалити люльку?

– Пали, – змахнув рукою гетьман.

Жовнiр неквапно наклав череп'яну носогрiйку i припалив вiд шандалу на столi.

– Настрiй Потоцького, якщо передати одним словом, можливо виразити так – жовч! Вiн заслiплений горем i жагою помсти. Я думаю, зараз вiн не може поводити себе адекватно ситуацii i грае скорiше вам на руку, анiж собi. Складнiше з Калиновським. Пан Мартин мае холодну голову i здатен приймати потрiбнi рiшення. Крiм того, за ним стоiть шляхта, а не за коронним гетьманом. Звичайно, усi шокованi загибеллю авангарду i Стефана Потоцького, вони нi на йоту не сумнiвалися, що гетьманич покiнчить з вами раз i назавжди. Нiхто не розраховував на такi наслiдки. Але все ж бiльша частина шляхти е, безумовно, лицарями, тож готовi битися, не дивлячись на поразку пiд Жовтими Водами i вашу чисельну перевагу.

– До речi, – перебив жовнiра Хмельницький, – про яку саме чисельну перевагу знають у таборi пана Миколая?

– Жодних цифр. Самi тiльки натяки на перевагу в живiй силi.

Хмельницький пройшовся наметом.

– А що ти, пане Зарудний, скажеш про двадцять тисяч козацькоi пiхоти, двадцять тисяч татарськоi кiнноти i двадцять шiсть гармат?

– Добре вiйсько.

– Я хотiв би, щоб про його кiлькiсть якнайскорiше дiзналися в польському таборi. У тебе е для цього можливостi?

– Думаю, знайдемо, – вiдповiв жовнiр. – Цi цифри е правда для нас чи тiльки для полякiв?

– Правда для всiх. Зроби це ще сьогоднi. А як щодо польських сил?

– Вони не змiнилися. П'ять тисяч кiнноти, тисяча шiстсот найманоi пiхоти при сорока гарматах. Але то лише лицарство i жовнежи. Ще чотирнадцять тисяч обозноi челядi, котрих поляки нiколи не вiдносили до вiйська.

– Що не заважало челядинцям отримувати немало перемог для своiх панiв.

– Не сперечаюсь. Але не про це зараз. Вони наляканi, хоча всiма силами намагаються того не виказати.

Хмельницький сiв за стiл i вперся пiдборiддям у складенi в кулаки долонi.

– Ми пiдiйшли до того, задля чого тебе покликано, Самiйле.

– Радо вислухаю вашу ясновельможнiсть i обiцяю виконати все, що в моiх силах.

– Твоя мiсiя дуже непроста, але для нас життево важлива. Ти мусиш зробити так, щоб Потоцький вийшов з Корсуня, не прийнявши битви. Зможеш?

Зарудний деякий час мовчав.

– Спробую. Є деякi важелi.

Хмельницький дивився на нього повним задуми поглядом.

– Я знаю, про що прохаю, друже. Але знай i ти: здiйснивши це, ти зробиш справу, яка не пiд силу великому i добре озброеному регiменту. Ти один. Але, можливо, вона буде коштувати тобi життя…

Жовнiр посмiхнувся:

– Наше життя – лише гра, як сказав один вiдомий англiець. Я готовий на це.

Хмельницький рвучко пiднявся.

– Не смiю затримувати пана жодноi хвилини. Повiдом менi про все, як тiльки видасться можливiсть.

Через чверть години козаки полку Мартина Криси здивовано супроводжували поглядом замотаного з нiг до голови в чорне сукно вершника, який у супроводi Максима Кривоноса, самого Криси i кiлькох найзначнiших старшин вiд'iздив у поле, взявши на пiвдень вiд напрямку руху вiйська. Простодушнi козаки не розумiли – хто ж ця людина, у почтi в якоi перебувають одразу два полковники козацького вiйська…


* * *

По обiдi п'ятнадцятого травня, коли вiд корсунських позицiй коронного вiйська козакiв вiддiлювали всього кiлька миль, вiд похiдних колон у черговий раз вiд'едналися комоннi частини полку Максима Кривоноса. На цей раз iх очолював сам полковник. Завдання, покладенi на Кривоноса, були надзвичайно важливими, тож вiн не ризикнув перекласти iх на плечi пiдлеглих. Узявши на захiд вiд Корсуня, козаки заходилися рубати дерева, котрi у великiй кiлькостi росли над тридцятисаженним руслом Росi в районi Стеблева, i робити з них загату, яка б дозволила зменшити рiвень рiки в районi польського табору i полегшити доступ до нього з боку, що його поляки укрiпили найменше, сподiваючись на природну перепону у виглядi багатоводного рiчкового потоку. Увесь день запорожцi, зцiпивши зуби i напруживши м'язи, працювали, завалюючи стовбурами дерев i камiнням русло рiки. І iхню працю було винагороджено бiльш нiж вагомим результатом – за кiлька годин до сутiнкiв Рось у районi табору Миколая Потоцького перетворилась у болотистий ручай завширшки не бiльше п'яти сажнiв, викликавши цим самим тиху панiку серед жовнiрiв i ландскнехтiв, котрим злi язики вже донесли: на них рухаеться сорокатисячна, добре озброена арматою армiя, армiя, яка тиждень тому знесла iз земноi твердi п'ятнадцятитисячне вiйсько Стефана Потоцького. Тим часом козаки Кривоноса, котрим, судячи по всьому, не посмiхалося вiдпочити цього дня, пiшли вгору по Днiпру, руйнуючи пороми i перевози, псуючи човни i човники, усе, на чому можливо було перевезти з одного берега Славутича на другий бодай кiлькох чоловiк – Богдан Хмельницький уже був ознайомлений з фактом, що з Лiвобережжя на допомогу Потоцькому поспiшае князь Ярема Вишневецький, i в плани гетьмана зовсiм не входив намiр дати змогу об'еднатися цим двом ясновельможним панам.




IV


Прохолодне свiже повiтря заповнило околицi Корсуня в сутiнках дня п'ятнадцятого травня, коли вiтер змилувався над польським лицарством i завернув геть у степ дими пожеж, запалених ними самими у мiстi за дня, i вечiр нарештi став схожим на звичайний мирний вечiр, а не на початок апокалiпсису серед вогню, диму i завивання тих, хто втратив майно, дах над головою, або й рiдних для себе людей. Десяток ландскнехтiв, що iх було вишикувано навкруг шатра коронного гетьмана, нарештi змогли зiтхнути з полегшенням. І хоч на плечi так само тиснули кiраси, голови пiтнiли пiд металевими шоломами, а ратища алебард були немов налитими свинцем, годину, яка залишилась до змiни варти, було вiдстояти значно легше, анiж три попереднi. Виструнчившись, вони спостерiгали, як до шатра коронного гетьмана заходили командири, що iх було викликано на термiнову вiйськову нараду.

Миколай Потоцький, змарнiлий, iз запалими глибоко очима i порiзаним зморшками чолом, сидiв у крiслi на чолi великого дубового столу i мовчки дивився на бiлу парусину шатра, яка легко коливалася пiд потягами вечiрнього вiтерцю. Поблизу нього зайняв свое мiсце Мартин Калиновський, трохи поодаль, намагаючись не привертати до себе зайвоi уваги, скулився на лавi комендант кодацькоi фортецi пан Гродзiцький. Вiн шкiрою вiдчував невдоволення, що його вiдчували гетьмани з приводу пасивноi ролi фортецi, гарнiзон якоi з початку бойових дiй не виявив бажання перешкодити планам бунтiвникiв, тож тепер чiтко розумiв – увага до його особи в колi командування коронного вiйська не принесе йому нiчого, окрiм неприемностей. Один за одним до шатра зайшли Заславський, Синявський, Балабан, Бегановський, Одривольський i Яскольський. Зачекали ще кiлька хвилин, але бiльше нiкого не було. Калиновський вiдкашлявся.

– Здаеться, всi, – зробив вiн пiдсумок i оглянув присутнiх. – Я вважаю, що нараду можна вважати початою. То е необхiдним i гаятися не можемо жодноi хвилини. Починайте, пане Миколай, – повернувся вiн до Потоцького.

Коронний гетьман оглянув нутро шатра таким поглядом, нiби бачив його уперше.

– Шановне панство, – мовив вiн, i на присутнiх зробив неабияке враження його надломлений за кiлька останнiх днiв голос. – Вас покликано, щоб ми всi могли спiльно обмiркувати нашi наступнi дii i прийняти найбiльш мудре рiшення. А справи нашi такi, що тут е над чим сушити мозок. Загроза, яка нависла над нашим вiйськом, бiльш нiж вагома. Табором поширюються чутки про те, що до нас суне сорокатисячне вiйсько. Вiйсько, яке тиждень тому вщент розбило наш авангард. Авангард, до речi, вдвiчi бiльший за тi сили, що iх ми тепер маемо пiд своею орудою. Тож цiлком природно постае питання: чи маемо ми право ризикувати нашим вiйськом i вступати в бiй за таких несприятливих для нас умов, чи маемо вiдiйти на захiд, зберiгши сили i можливiсть завдати ворогу нищiвного удару пiзнiше, за бiльш сприятливих обставин? Моя думка – ми повиннi вiдступити.

– Але що я чую, ваша ясновельможнiсть? – обурено вигукнув Калиновський. – Ви пропонуете нам утiкати, не прийнявши бою?

Потоцький утомлено зiтхнув.

– Я благав би вас, пане польний гетьман, обирати слова, якими ви кидаетесь так недбало. Рiч зовсiм не йде про втечу, лише про вiдхiд вiйська на бiльш зручнi позицii для майбутньоi битви.

Але Калиновський i не думав вгавати:

– Але, проше пана, то i е втеча! Чим вам не подобаються тi позицii, що маемо тепер? Адже табiр добре укрiплено, у нас п'ять тисяч вiдбiрноi кiнноти, а з дня на день iз-за Днiпра мае пiдiйти князь Вишневецький, це ще шiсть тисяч жовнiрiв.

– Я передбачав вашу позицiю в цьому питаннi, тому й настояв на проведеннi ради. Нехай панове шляхтичi висловлять кожний свою точку зору. Почнемо з вас, пане Домiнiк.

Домiнiк Заславський розвiв руками:

– Вiд усiеi душi хотiв би вiрити у найскорiший прихiд пана Іеремii, але хто менi може сказати: чому вiн досi не в нашому таборi? А без нього захист наших позицiй вiд ворога, який переважае нас у кiлька разiв, стае справою надзвичайно важкою. Я згоден з вами, пане Потоцький.

Калиновський звiв очi догори. Звичайно, Заславський не може дотепер вибачити Яремi Вишневецькому той факт, що саме Вишневецького обрала панi Грiзельда Констанцiя Замойська, ставши його дружиною, а не панi Заславською. Вiн нiколи не впускав можливiсть кинути шпильку на адресу князя, i ця нарада не стала винятком. Навiть якщо взяти до уваги те, що на нiй вирiшувалась доля коронного вiйська.

– Вишневецький буде тут, як тiльки зможе переправитися через Днiпро! – запально вiдповiв Калиновський на випад Заславського. – На жаль, ми дали змогу козакам зруйнувати всi перевози на багато миль вниз i вгору по Днiпру. Тепер князь змушений йти на пiвнiч вздовж рiчки в пошуках засобiв для переправи.

– Що сталося, те сталося, – зiтхнув Потоцький. – Ми не можемо очiкувати безкiнечно довго, а переправу князь, цiлком ймовiрно, знайде лише на Чернiгiвщинi. Давайте послухаемо думку пана Сенявського.

Сенявський, огрядний шляхтич, пiднявся з-за столу i витер хусточкою спiтнiле чоло.

– Якщо правдою е чутки про те, що у Хмельницького i Тугай-бея сорок тисяч вiйська, я волiв би вiдiйти. Зайве геройство нам тепер нi до чого, адже ми вже бачили, до чого це привело регiмент пана Стефана… – сенатор замовк, зустрiвшись поглядом з Миколаем Потоцьким, але за хвилину виправився, – що для мене не менш скорботно, анiж для вас, пане Миколай.

– Тобто ви пiдтримуете мое рiшення? – пропустив повз вуха його останнi слова Потоцький.

– Саме так!

– Можете сiсти… Хто наступний?

Один за одним на користь рiшення про вiдступ висловилися Бегановський, Одривольський i Яскольський.

Калиновський тамував злiсть, схоже, вiн залишиться якщо й не один, то в меншостi, i схиблений пiсля смертi сина Потоцький виведе вiйсько з табору i кинеться навтьоки, наразивши його на безмiрно бiльшу небезпеку, анiж та, яка б чигала на них пiд час облоги.

– Панове, будьте виваженими у своiх рiшеннях! – голосно закликав вiн. – Наш табiр складено iз шести рядiв возiв, добре обкопано насипом i ровом. У нас досить питноi води, провiзii i аппараментiв.[25 - Аппараменти (заст.) – гармати, припаси до них й iнше озброення.] Для чого виводити вiйсько у поле перед лицем грiзного ворога?

– Якщо пану не вiдомо, е багато прийомiв, за допомогою яких вiйсько захищаеться пiд час переходу, – криво посмiхнувся Потоцький.

– Розумiю ваш сарказм, але не розумiю багато чого iншого. Наприклад: чому коронний гетьман Речi Посполитоi дбае про втечу з поля бою, а не про захист iнтересiв ойчизни! – крiзь зуби кинув Калиновський.

– Саме про них я i дбаю, якщо ви не помiтили. Але пояснювати це вам – означало б втрачати дорогоцiнний час. Отже, хто ще мае бажання висловитись?

Пiднявся Чорторийський.

– Я згоден з паном Калиновський. Краще дочекатися пiдкрiплень тут, пiд Корсунем, анiж йти невiдомо куди. Це виглядатиме, як утеча боягузiв. Натомiсть, коли пiдiйде князь Вишневецький, ми матимемо змогу вдарити на козакiв iз двох бокiв.

– Ви забуваете, пане Чорторийський, що навiть спiльно з Вишневецький ми будемо програвати в кiлькостi вiйська бiльш нiж у два рази.

– Але якого вiйська! – бундючно кинув Чорторийський.

– Усе ж це великий ризик, – долетiло з натовпу молодших командирiв, яким не знайшлося мiсця за столом, i вони змушенi були стояти за спинами в сановитих товаришiв.

– Мусимо вiдiйти щоб зiбрати бiльше вiйсько!

– Час для посполитого рушення настав ще пiсля Жовтих Вод!

Протягом чвертi години свою думку висловили ще кiлька учасникiв наради i всi вони, до великого задоволення Потоцького, знайшли за вiрне пiдтримати його точку зору. Ставало очевидним рiшення наради: вiдiйти на захiд вiд Корсуня, уникаючи бою з козацько-татарським вiйськом. Та Мартин Калиновський не здавався:

– Панове! Шановна шляхто! Згадайте ж про ваш гонор, якщо тактичнi мiркування не спроможнi схилити вас до прийняття едино вiрного рiшення, яким, безперечно, е оборона Корсуня. Хiба лицарськi традицii дозволяють нам, потомкам найшляхетнiшого польського лицарства, думати про вiдступ перед ордами варварiв i ваших учорашнiх хлопiв? Чи не палючим соромом будете пройнятi ви всi, коли малжонки вашi, малолiтнi дiти i старi батьки запитають: чому не захистили iх тут, чому, немов боягузливi вiвцi, кинулися самi пiд захист мурiв польських мiст, допустивши до них запорожцiв i татар?

– Ви забуваетесь, пане Калиновський! – заверещав коронний гетьман. – Я, слово гонору, не дозволю таких висловлювань у моiй присутностi! Ви не серед натовпу мiщан, проше пана, ви виголошуете промову в колi командирiв коронного вiйська, несправедливо звинувативши iх у боягузтвi!

Калиновський пiдхопився на ноги.

– Я проголошую боягузами лише тих, хто хоче показати спину натовпу смердючих хлопiв, маючи за обов'язок iхньою кров'ю змити плевели бунту з доброго зерна слухняних пiдданих корони. Тих, хто висловлюеться тут за вiдступ!

– Проше?!

– Так, пане Потоцький, я не помилився.

Потоцький кiлька хвилин мовчав, не наважився порушити тишу й нiхто iнший. Нарештi пан Миколай перевiв подих i мовив тоном, який не терпiв протирiч:

– Питання гонору ми з вами вирiшимо пiзнiше за допомогою шляхетського суду. Натомiсть тепер кажу вам: ви лише польний гетьман. Але навiть з огляду на це я не маю намiру використовувати свое службове становище – рiшення, котре ми приймемо цього вечора, буде спiльним i добре обдуманим. І якщо коронне вiйсько завтра й покине Корсунь, це буде не рiшенням Миколая Потоцького, це буде бажанням загальноi бiльшостi присутньоi тут вельможноi шляхти. Рiч Посполита – парламентська республiка. Подобаеться це вам чи не подобаеться. Тож прошу бути бiльш стриманим у висловлюваннях, пане Мартине.

Калиновський посмiхнувся крижаною посмiшкою.

– Республiка? Чудово! Але навiть Римська республiка пiд час життево важливих вiйн обирала собi диктатора. Пана Потоцького щось утримуе вiд прийняття на себе такоi ролi?

– Так.

– Що саме?

– Турбота, яка iменуеться pro bono publico.

– Панове! Благаю вас, припинiть сперечатися, ми маемо вибрати рiшення, а не почати розкол у власному таборi! – втрутився у перепалку гетьманiв Домiнiк Заславський.

Мартин Калиновський рвучко повернувся i поглянув на Заславського. Той вiдповiв йому смiливим поглядом. Чималеньке надвiрне вiйсько у складi коронного i власне положення дозволяли йому не вiдводити очей перед поглядом коронного польного гетьмана.

– Добже! – випалив Калиновський. – Бардзо добже! Але нех пан не мовить, що я не попереджував. – Вiн заграв жовнами i сiв за стiл.

Потоцький перевiв подих.

– Отже, якщо пан Калиновський дозволяе менi продовжити, я хотiв би вислухати думку решти ясновельможного панства…

Через пiвгодини стало зрозумiлим – майже всi з присутнiх обрали для себе за кориснiше полишити позицii i вiдступити. Калиновський лише мовчав i скрипiв зубами.

– Я не маю можливостi запобiгти вiдступу, – нарештi приречено мовив вiн. – Але подумайте хоч би над тим, як вчинити так, щоб забезпечити найбiльш безпечне просування ворожою територiею.

Немов у вiдповiдь на слова пана Мартина, наперед виступив один з молодших командирiв драгунськоi хоругви пана Одривольського.

– Якщо яснi пани дозволять, я мiг би запропонувати шлях, найбiльш безпечний для вiйська, – повним пристрастi голосом вимовив вiн.

– Прошу пана вiдрекомендуватися, – стомлено кинув Потоцький.

– Поручник його королiвськоi милостi Самiйло Зарудний.

– Русин? – Потоцький звузив очi. Поручник витримав його вивчаючий погляд.

– Так, ваша ясновельможнiсть, мiй батько русин. Але я бiльше десяти рокiв на королiвськiй службi, i нiхто не може сказати, що я коли-небудь дав привiд пiдозрювати мене у прихильностi до бунтiвникiв i нещиростi до тих, кому вiддав на службу свiй чесний меч i свою руку.

– О, це так, – захитав головою Одривольський. – Поручник ненавидить бунтiвникiв, i слово його твердiше за крицю!

– Що ж пан Зарудний може запропонувати нам? – запитав Потоцький.

– Я пропоную рухатись Богуславським шляхом у напрямку урочища Горохова Дiброва. Мiй батько мав три хутори в цих мiсцях, тож менi вони добре знайомi. Можу вас запевнити, панове: цей шлях найбезпечнiший з-понад усiх. Крiм того, я знаю його краще за будь-кого з козакiв Хмельницького, тож напевне зможу порадити, як захиститися вiд можливого нападу.

– Ми й самi добре знаемо, як захищатися вiд такого нападу, – вiдпарирував Калиновський. – Рiч iде про те, щоб зробити його неможливим.

– Саме це я i пропоную. Справа в тому, що Хмельницького навряд чи щось пiдштовхне на думку, що ми рухаемось через Горохову Дiброву.

– Звiдки така впевненiсть? – запитав у поручника Потоцький. Зарудний знизав плечима:

– Мова тут не може йти про впевненiсть. Але, ваша ясновельможнiсть, шлях на Богу слав найбiльш вiддалений вiд козацького вiйська. Крiм того, пускатися в Горохову Дiброву без доброго провiдника було б для них не менш небезпечним анiж для нас.

– А звiдки в пана впевненiсть, що у Хмельницького немае саме такого доброго провiдника? – скривив губи Бегановський.

Зарудний зiтхнув.

– Повторюю, панове: мова не йде про впевненiсть, мова йде лише про обрання найменш небезпечного виходу iз становища, яке склалося. Горохова Дiброва i е таким виходом.

– Це в разi, якщо слова поручника не вкладено йому в уста ким-небудь у ворожому таборi, наприклад Хмельницьким. Що скажете, пане Зарудний? – постукуючи кiнчиками пальцiв по дошках столу, мовив Калиновський.

Поручник пополотнiв. Рiзким рухом повернувся вiн до польного гетьмана i вхопився за рукiв'я палаша.

– Я хотiв би, – напружено забринiв його голос, – щоб пан Калиновський цiеi ж митi вибачився передi мною, або я залишаю за собою право викликати його на поединок, користуючись усiма шляхетними правами, якi менi належать! Я не подарую такоi наруги будь-кому, включаючи й вас, пане Калиновський!

Мартин Калиновський одяг на шляхетне обличчя маску презирства i вже готовий був кинути щось образливе на адресу молодого православного шляхтича, як звик це робити завжди. І невiдомо, чим би все закiнчилось, якби не втрутився Потоцький.

– Припинiть, панове! – пiдвищив вiн голос. – Вам, пане Калиновський, давно пора б навчитися не кидати в обличчя лицарям таких обвинувачень, якщо у вас немае вагомих доказiв вашоi правоти. Отже, вони е у вас?

– Поки що жодних. Але всяке припущення повинно обговорюватись, коли мова йде про долю коронного вiйська.

– А ви, пане поручнику, – продовжив Потоцький, – не переймайтеся пустими словами. Тепер не час для поединкiв за власну честь, тепер час рятувати честь польського лицарства.

– Тiльки це одне й керуе моiми вчинками! – палко промовив Зарудний. – Клянуся своiм чесним iменем: нiколи не зраджу я iнтересiв своеi батькiвщини! Так, я готовий провести вiйсько там, де нас не знайде жодна чата Хмельницького. Якщо ж шановне панство не довiряе менi… – поручник швидким рухом зняв з пояса пiхви з палашем i з гуркотом кинув iх на стiл перед Мартином Калиновським. – Ось моя вiдповiдь, мостивий пане. Можете в такому випадку стяти мою голову моiм власним мечем!

На кiлька хвилин затяглася мовчанка.

– Добре, пане Самiйло, – порушив ii нарештi Потоцький. – Чи не могли б ви детальнiше розповiсти про вашу задумку щодо Богуславського шляху…

Нiч над зяючими кострищами, у якi перетворився сплюндрований коронним вiйськом Корсунь, запанувала безмовно, урочисто, немов вкриваючи погребальним саваном ще вчора багатолюдне мiсто. Обставлений возами табiр польського вiйська спав, не переймаючись подiями наступного дня. Жовнiр не повинен думати про майбутне, адже вiн спочатку повинен пережити те, що несе день сьогоднiшнiй. Мирними пiрамiдками стоять мушкети, на вичищених до блиску стволах вже збираються крапельки роси, невиразно бiлiють намети, похропують конi, пережовуючи спросоння сiно з возiв. Неголосно перегукуються на окопi вартовi, дзвенять iх обладунки серед тишi i покою. Та не спить у своему наметi на краю табору поручник Самiйло Зарудний, ще раз i ще прокручуючи в пам'ятi подii минулоi наради в гетьманiв. Чи вiрно вiн зробив все? Чи не занадто багато дозволив собi, встрявши до розмови коронних гетьманiв, князiв i найвiдомiших представникiв польськоi шляхти? Так, вiрно. Лише за допомогою вiдчайдушного зухвальства можливо було привернути iхню увагу. Лиш смiливими словами можна було примусити повiрити собi. Вiн не пiдведе Хмельницького, вiн виконае все, на нього покладене. Табiр гуде чутками про сорок тисяч козацько-татарського вiйська, шляхта налякана, i нiхто з них навiть не здогадуеться, що це все його рук справа. Його i тiеi мережi, яку вiн з такими зусиллями будував останнiх п'ять рокiв, з тих пiр, як був спрямований таемною службою майбутнього козацького гетьмана до коронного вiйська. А завтра вони все ж вийдуть i пiдуть на Горохову Дiброву. Пiдуть на чолi з ним. І в Калиновського до сiдла буде приторочено палаш, яким той мае власноруч скарати зрадника в разi, якщо той виявиться зрадником. У темрявi заклопотанi зморшки пiд очима поручника розгладжуються, i вiн посмiхаеться холодною посмiшкою. Нi, пане Калиновський, мене нiхто не зможе звинуватити у зрадi своеi батькiвщини, навiть коли фортуна не посмiхнеться, i над моею головою здiйметься мiй власний палаш.

Повiльно стiкають хвилини. Мiсяць давно вже заховав свое повне обличчя за обрiем. Що ж, напевне, пора. Вiн уявив, як за единим посланим ним словом скачуть на швидких конях козацькi загони, як зникають у темрявi, сотнями гублячись у темнiй улоговинi Гороховоi Дiброви, як рубають дерева на засiки i копають рови, аби перешкодити руху польського вiйська.

Поручник тихим кроком вийшов з намету i покликав, звертаючись до темряви:

– Трохиме!

– Слухаю, пане поручнику, – озвалась темна постать бiля пригаслого багаття.

– Час, Трохиме.

От i все. Посланець не перепитував, вiн знав, що означають цi слова Зарудного. Вiн мовчки скочив на коня i зник у темрявi, деякий час супроводжуваний глухим стуком копит. Його не спинять, вiн джура пана Одривольського. Через чверть години вiн прибуде до умовленого мiсця, де його з нетерпiнням очiкують люди Хмельницького. Що ж, навiть якщо Калиновський завтра занесе над ним гостру крицю, Самiйло Зарудний не вважатиме, що зробив недостатньо багато задля звiльнення своеi батькiвщини вiд лядськоi кормиги. Вiн радо прийме смерть, а тi, хто залишаться пiсля нього, нехай зроблять решту.




V


Ранок уже догоряв на чистому вiд хмар небi, коли польське вiйсько розпочало рух у напрямку Богуслава, вишикувавшись оборонною рукою i оточивши себе рухомим табором з возiв. За iх рухом уважно спостерiгали висланi Хмельницьким чати, раз по разу вiдсилаючи посланцiв до гетьмана з iнформацiею про змiни в ситуацii. Сам Богдан-Зиновiй, сидячи в сiдлi, вислуховував прибулих i вiддавав короткi розпорядження джурам. Вiдiславши чергового джуру до полковника Криси, вiн запитливо подивився на Нечая, котрий знаходився поруч, як завжди, гарно зодягнутий i уважний:

– Як думаеш, Даниле, вони зроблять все, про що ми iх прохали?

– Майже впевнений, – рiшуче вiдповiв Нечай. – Зарудний завжди вiдповiдав за своi слова, маю надiю, що й нiчний посланець вiд нього не е винятком.

– Так, Зарудний завжди говорив лише правду. А в Максима Кривоноса вже е досвiд по вчиненню таких засiдок, яку вiн зараз готуе в Гороховiй Дiбровi.

Нечай знав про невдоволення гетьмана вiд Кривоносового вчинку у Княжих Байраках, тож вiн нiяк не прокоментував слiв Хмельницького.

– Славно, Нечаю, славно! – раптом вигукнув Хмельницький i вдарив коня батогом. Жеребець шугонув вперед. – Дiй, як домовлено, i дай Бог нам усiм перемогу!

Яскравий сонячний диск у блакитному небi над степом. Вiтер, що посилився i розчiсував море ковили, серед якого, сотня за сотнею, почало рух козацьке вiйсько. Гуркiт обладункiв, торохкотiння колiс обозiв i музики, яким додають ритму гучнi вiйськовi литаври. А зi сходу, наближуючись до полкiв Хмельницького, нарештi показали себе орди Тугай-бея. Темними лавами вкрили вони виднокрай, здiйняли пил з пересохлого з часу останнього дощу Богуславського шляху. Немов зграя вовкiв за косяком знесилених оленiв, пiшли за регiментами Потоцького козацько-татарськi загони. Мiцно сiли на хвiст i гнали, гнали, щоб уже не вiдпустити полякiв без пролиття великоi кровi.

Бiй почався близько одинадцятоi години дня, коли ар'ергард коронного вiйська був несподiвано для гетьманiв атакований двома тисячами запорожцiв пiд командуванням вiйськового суддi Вiйська Запорiзького Низового Омелька Деривухо, супроводжуваного шаленим обстрiлом з лукiв, що його провадили татари Тугай-бея, обхопивши тили польськоi армii з флангiв. Ногаi i кримцi, використовуючи швидкiсть своiх коней i той факт, що поляки не могли пришвидшити рух громiздкого вагенбургу, наскакували купами з рiзних сторiн, випускали високою дугою хмари стрiл i вiдходили, щоб за кiлька хвилин повернутися, вже в iншому мiсцi випробовуючи мiць ворожоi оборони. Ландскнехти, яких було розташовано за валкою з возiв, швидко шикувалися, гримiли залпами з мушкетiв i гакiвниць, якi майже не знаходили собi цiлей – татарськi луки перевершували iх за далекобiйнiстю, тож летючi загони брудних вузькооких вершникiв вiдбувалися лише одиничними втратами i вiдповiдали на кожен iз залпiв зловiсним смiхом i посвистом. Дещо протверезила iх армата. Одна за одною з возiв ревонули вiсiм гармат, i чавуннi посланцi, супроводжуванi моторошним виттям, пройшли татарськими лавами, залишаючи по собi розiрванi на частини тiла людей та коней, калюжi кровi i крики розпачу. Татари дещо вiдiйшли вiд ар'ергарду i спробували пошукати вiйськового щастя з iнших сторiн рухомого табору, менш захищених артилерiею.

Омелько Деривухо нахилив до землi ратище i повернувся до своiх запорожцiв.

– Файно пани татар нагнали, а нехай нас спробують! Нумо браття на списи! Швидко, разом! Та не бiйтеся мiдних баб, iх здалеку видно, куди спрямовано! Бий на заднi вози!

І тiеi ж митi полетiли сiчовi вiдчайдухи до возiв ар'ергарду, спрямувавши ратища в бiк полякiв, пригнувшись до кiнських грив, щоб зменшити вiрогiднiсть влучення ворожоi кулi. Вдарили кiнською груддю в заднi вози. Швидко перекололи вони нещасну польську челядь, якiй було дорученi заднi вози, i ось уже не шiсть, а тiльки чотири ряди фур закривають тили польського табору. Не розбираючи дороги, бiжать наляканi конi степом, перекидаються i ламаються вози, якi повиннi були надiйно захистити ар'ергард польського лицарства. Одна за одною гримнули ще п'ять гармат, на цей раз спрямованi в лави Омелькових паливод. Але мало клопоту завдали вони козакам – нашвидкуруч вимiрянi пiд час хаотичного руху конаючого ар'ергарду, вони лише затовкли поле далеко за спинами запорожцiв, i тiльки один-другий iз хоробрих сiчовикiв упав, скошений гарячою картеччю.

– Добре, дiтки, дбаете! – задоволено гукав Омелько. – Ще пригощай! Не бiйся кутi меду передати!

Зiбравши всi своi сили в единий кулак, вiн було кинувся вдруге до вагенбургу, маючи намiр розiрвати табiр з возiв, але на цей раз був зустрiнутий шаленим вогнем – одразу три рейтарськi роти вишикувались всерединi вагенбургу i вiдкрили такий божевiльний вогонь зi своiх довгих чорних пiстолетiв, що здалося – зайнялися вогнем польськi позицii. Стиглими грушами посипались на землю запорожцi, встигнувши все ж таки вихопити з ворожого обозу кiлька десяткiв возiв.

– Назад, хлопцi, назад! – кричав Омелько, останнiм вiдбiгаючи конем вiд ворожого табору.

Кинулися назад запорожцi, i вчасно – всi вiсiм гармат ар'ергарду вдарили в них картеччю, скориставшись зупинкою табору пiд час шикування рейтарiв. Засичала скажена картеч, та не судилося iй цього разу напитися гарячоi кровi – не донесли вони до запорожцiв своiх смертельних вiтань. З середини польський обоз, продовжуючи свiй повiльний монотонний рух, швидко посилювався возами на замiну тих, що побили i вiдiбрали запорожцi.

Омелько вiддав наказ допомогти пораненим i почав перешиковувати сотнi для подальшого переслiдування.

– Добре, ляшки-панки, ой добре, – роздував вiн нiздрi, роздивляючись табiр, який потроху вiддалявся. – Пиво було, буде ще й брага!.. Уперед, пани-молодцi! – повернувся вiн до запорожцiв, якi праворуч i лiворуч вiд нього гарячили коней. – Та тiльки тепер до возiв не добiгайте. Триматися всiм на двi сотнi крокiв вiд вагенбургу, скоро Горохова Дiброва!

Татарськi чамбули, щiльно охопивши полякiв з флангiв, продовжували лiнивий обстрiл з лукiв, не насмiлюючись пiдходити ближче…

Богдан Хмельницький спостерiгав за продовгастою потворною плямою польського табору, яка, вiдбиваючись вiд схожих з вiдстанi на комашню нападникiв, укривалась хмарками бiлого порохового диму i повiльно повзла степом до обрiю. Туди, де за чотири версти вiд передньоi лiнii возiв, починалася глибока, поросла лiсом i густими чагарниками улоговина Гороховоi Дiброви. На мить йому здалося, що це не велике вiйсько йде, добре помiтне йому з вершечка могили, на якому розташувався вiн на чолi почту з полковникiв, а всього лише череда худоби в супроводi пастухiв i iх собак, котрi накидалися на неi зусiбiч, намагаючись утримати ii вкупi. Гетьман навiть посмiхнувся в довгi вуса, розвеселившись подiбним думкам. Але усмiшка недовго бринiла на вустах Хмельницького. Нi, не череда це, а вiйсько. Деморалiзоване, пiдштовхнуте на програшний з точки зору тактики крок, але все ще озброене, вивчене i сильне вiйсько. І йому треба зробити дуже багато для того, щоб перемогти його. Перемогти залiзне коронне вiйсько, котре досi не вдавалося перемогти жодному з козацьких ватажкiв, котрi наважилися пiдняти зброю на здобуття волi для своеi батькiвщини. Хмельницький перевiв подих. Повернувши голову, помiтив кiлькох джур, котрi прибули, як i було наказано, з доповiддю новин за останнi чверть години.

– Доповiдайте, – махнув вiн рукою до джур. – Ти перший, – палець гетьмана вказав на одного з посланцiв, котрий, вiн знав це, прибув з Гороховоi Дiброви вiд Кривоноса.

– Пан полковник велiв передати, ваша ясновельможнiсть, – з поклоном вимовив джура, – засiдку влаштовано надiйно, далi неi ляхи не пiдуть. Ми готовi прийняти бiй.

– У цьому я не сумнiваюся. Передай Кривоносу: нехай гiрше вогню бережеться лядських розвiдникiв! Щоб Потоцький не те що про Кривоносових шiсть тисяч, про жодного козака в балцi не дiзнався! Якщо вони звернуть, багато роботи собi добавимо!

– Добре, батьку! Немов мишi сидiтимемо!

– Усе, вирушай! Бiльше послiв вiд вас, доки веремiя не почнеться, менi не потрiбно, бережiться.

Джура вперiщив коня малахаем i швидко помчав схилом могили.

– Як почувае себе мiй хоробрий побратим, славетний воiн i захисник Аллаха Тугай-бей? – звернувся гетьман до стрункого смуглявого батира у блискучому кiльчастому панцирi i гостроверхому шоломi, з якого звiшувалась, захищаючи шию воiна, залiзна кiльчаста вiдлога.

Батир, приклавши руку до грудей, ледь схилив голову, не вiдводячи погляду уважних очей вiд Хмельницького, i вiдповiв:

– Мiй володар вiтае тебе, повелителю урусiв. Вiн прохае передати, що виконав усе, про що було домовлено. Його воiни зранку напали на табiр Потоцького i весь час переходу не давали йому спокою, допiкаючи обстрiлом i наскоками. Мiй володар прохае дати знати йому, якщо гетьман Хмельницький змiнить своi задуми, а поки що вiн виконуватиме всi покладенi на нього завдання.

– Передай своему володарю, хоробрий воiне, що я повiдомлю його про будь-якi змiни. Я задоволений його дiями i прохаю продовжувати утримувати полякiв у напруженнi i надалi.

– Слухаю тебе, козацький гетьмане, i обiцяю передати все мурзi якнайскорiше.

І батир помчав схилом могили так само швидко, як хвилину тому мчав посланець Кривоноса.

– Пан полковник доповiдае вашiй ясновельможностi, що готовий напасти на ляхiв за першим же гаслом вашоi ясновельможностi, – доповiдав джура Нечая.

– Пан вiйськовий суддя супроводжуе лядський ар'ергард, тримаючи його в постiйному напруженнi, – кричав збуджений битвою та швидким чвалом запорожець, присланий Омельком.

Доки все за сценарiем, що його написав Хмельницький, i Потоцький прямуе прямiсiнько до розставленоi для нього пастки. Та не може дозволити собi благодушного настрою гетьман. Не час ще. Поляки досi ще сильнi. Вони справно вiдбивають атаки i спокiйно вiдходять.

– Скажи Омельковi, запорожцю, щоб посилив натиск. Аби в панiв-ляхiв земля пiд ногами горiла! Нехай не жалкуе сил – тепер багато в чому на нього покладено завдання довести Потоцького до байраку!

Помчав i запорiзький посланець, поспiшаючи донести своему отаману наказ гетьмана. Доповiв i полковник Криса, надiславши джуру – вiн слiдуе на вiдстанi трьохсот сажнiв вiд возiв лiвого флангу, готовий за наказом гетьмана будь-якоi митi кинути в бiй своiх козакiв.

Близько пiвдня, у час, коли сонце, вкоротивши тiнi вiд хоругви та бунчука, завмерло в зенiтi, передовi польськi частини пiдiйшли до порослоi лiсом улоговини i, вiдстрiлюючись вiд татарських чамбулiв i козакiв Омелька Деривуха, прискорили рух своiх колон, сподiваючись, що заростi густого пiдлiску зашкодять атакам комонних нападникiв. Хмельницький ударив коня острогами i почав з'iздити з могили, де простояв увесь час вiд початку переслiдування ворожого табору. Тепер його мiсце було там, серед чагарникiв Гороховоi Дiброви, поряд з козаками. За ним кинулися бунчужний i хорунжий, вiйськовий осавул, джури i сурмачi.

Табiр Потоцького, збiльшуючи швидкiсть пересування, входив до Гороховоi Дiброви. Тепер татари не могли допiкати полякам iз флангiв – лiворуч вiд вагенбургу, всього за пiвсотнi сажнiв вiд крайнiх возiв, лежало болото, блакитними калюжками, зеленими купинами i розсипами жовтих болотяних квiтiв сягаючи скiльки бачило око. Праворуч, теж зробивши неможливими комоннi атаки, здiймалися високi, порослi невисокою травою кручi, на яких подекуди вiтри та дощi зiрвали тонкий шар наносних порiд, оголивши поритi струмочками весняних вод скальнi стiни iз жовтуватого пiщаника, над якими височiли сторiчнi стовбури ясенiв, грабiв, лип i кленчукiв. Табiр просувався вузьким коридором, не маючи тепер простору для маневру i все прискорюючи рух, пiдштовхуваний ударами оскаженiлих запорожцiв, якi, немов вiд неспроможностi зупинити ворога, немилосердно трiпали його ар'ергард, наражаючись на щiльний рушничний вогонь i пострiли гармат.




VI


Мартин Калиновський тримався поряд з коронним гетьманом зовсiм не тому, що йому було приемним товариство Миколая Потоцького. Навпаки, його дратували рудi з просiддю пасма волосся гетьмана, якi вiн не зволив навiть розчесати, мiцно стиснутi вуста на вкритому зморшками i червоними прожилками обличчi пана Миколая, його каркаючий голос, яким вiддавав розпорядження щодо руху вiйська. Калиновський знаходився поряд тому, що тут було його мiсце як коронного польного гетьмана, тож скорiше терпiв присутнiсть Потоцького, анiж був задоволений становищем речей. Напевне, тому, коли пан Миколай зiтхнувши поскаржився на бiль у попереку i зволив пересiсти з сiдла в ридван, Калиновський щиро зрадiв такому перебiгу подiй i навiть згодився з ним у тому, що немае потреби томити далеко не молоде тiло коронного гетьмана в сiдлi, коли табiр рухаеться без перешкод i будь-яких надзвичайних подiй, якщо не вважати такими подiями наскоки боягузливих кочiвникiв. Сам Калиновський не вважав татарськi атаки несуттевими, а те, що удари проводилися лише з бокiв i тилу, вперто пiдштовхувало польного гетьмана до думки, що попереду готуеться бiльш «теплий» прийом з боку Хмельницького. Проте, чим йому допоможе Потоцький? Людина, котра зовсiм втратила можливiсть хоч як-небудь впливати на стан речей i доручала людям, подiбним до Зарудного, втягувати себе в авантюри, нехтуючи порадами таких як вiн, Мартин Калиновський. Так, нехай його ясновельможнiсть щiльнiше замотае хвору спину в боброву кирею, вип'е гарячого вина з приправами i не вистромляе з ридвана пельку, вiд вигляду котроi в Калиновського настрiй псуеться остаточно.

Позаду гетьманського почту рiзко посилився мушкетний вогонь, i за хвилину перед Калиновським уже стояв поручник, присланий Домiнiком Заславським, котрому був доручений ар'ергард.

– Що у вас там дiеться? – стурбовано запитав його Калиновський.

– Запорожцi посилили атаки на вози. Вони кидаються, немов скаженi пси, незважаючи на вогонь нашоi зброi. Пан Заславський прохае пiдкрiплень.

– Добре, поручнику. Пiдкрiплення будуть. Щось ще?

– Так, ваша милiсть. Вiн волiв би, аби ви трохи прискорили рух табору.

Калиновський пхикнув:

– А бiльше нiчого пан Домiнiк не волiв би?! Ми йдемо з такою швидкiстю, яка дозволяе нам утримувати рiвняння в колонах i не перетворитися на вiйсько, яке бiжить. Передайте пану Заславському, нехай вiн не вдаеться до панiки i продовжуе стримувати ворога. Скоро я зможу дати йому на допомогу частину сил iз флангiв.

За мить пiдскочив на баскому огирi гусарський хорунжий iз затягнутими в леопардову шкуру грудьми, у блискучому вiд позолоти шоломi, з оголеним палашем у руцi.

– Татари вiдступили вiд флангiв, пане гетьмане, – сказав вiн, стримуючи коня.

– Я очiкував цього, – стримано вiдповiв Калиновський. – Шикуйте гусарiю для вiдбиття можливого нападу ворога на ар'ергард.

– Слухаю, ваша милiсть! – хорунжий зник так само раптово, як i з'явився.

У поле зору пана Мартина потрапив Самiйло Зарудний, який iхав поряд, демонстративно вiдмовившись вiд будь-якоi зброi (крiм палаша та пiстолетiв, простяг гетьманським охоронцям навiть короткий, турецькоi роботи ятаган).

– Що ви скажете, пане Зарудний? – крiзь зуби кинув Калиновський. – А вони й не збираються залишати нас у спокоi.

– Було б дивним, якби ми побачили протилежне, – знизав плечима поручник. – Хмельницький у розпачi. Вiн бачить, як з його рук випливае добра здобич, але нiчим не може тому зарадити. Не дивно за таких умов, що вiн десятками посилае своiх лотрiв на жерла гармат нашого ар'ергарду.

– Маю надiю, це тимчасове явище.

– Не сумнiвайтеся. Пiсля виходу з улоговини нам буде ще легше боронитися в таборi. А через день вони, без сумнiву, повернуть назад. Мури Богуслава, загiн князя Іеремii i шляхетне посполите рушення будуть досить вагомими аргументами для прийняття такого рiшення.

– Так, не сперечаюсь, – обдарував Калиновський поручника крижаною посмiшкою, – щоправда, нам з вами, – польний гетьман зробив вiдчутний наголос на словах «з вами», – потрiбно ще пережити цей час i дочекатися сакрального «через день».

– На все Божа воля, – посмiхнувся у вiдповiдь Зарудний.

Немов у вiдповiдь на слова Калиновського, вiд передових пiдроздiлiв польського вiйська вдарили гармати. Їх було багато, бiльше десятка. Артилерiя стрiляла бiглим вогнем, вкладаючи ядро за ядром у авангард вiйська – звiдти почулись крики, стогiн та виття поранених.

– На Бога, що це! – пiднявся у стременах пан Мартин. – Герольде! Негайно дiзнайтеся, що вiдбуваеться. – Його голос майже потонув у гуркотi кiлькох наступних вибухiв гарматних куль.

Один з герольдiв, пiднявши древко iз зображенням гетьманського герба Калини, кулею полетiв наперед вiйська, аби виконати наказ гетьмана. Але вiн ще не встиг вiддалитись бодай на пiвсотнi крокiв, коли був накритий вибухом розривноi гранати i полетiв з коня на землю. Поранена тварина, б'ючи копитами, перекинулась на свого вершника, придушивши його.

– Пане гетьмане, ар'ергард атаковано великими силами! – пiдскочив до гетьмана поручник Домiнiка Заславського, з яким вiн нещодавно говорив, даючи пораду припинити панiку. Схоже, порада не допомогла.

– Що саме ви маете на увазi пiд словами «великими силами»?

– Не менше п'яти тисяч. Два пiхотнi полки, окрiм запорiзькоi кавалерii.

– О, свента Дiво! – пополотнiв Калиновський. – Я передбачав це! Я знав! Негайно взнати i доповiсти становище в напрямку руху вiйська! – накинувся вiн на почет.

Та в таких вивiдинах потреба швидко вiдпала – обливаючись кров'ю, повернувся герольд, якого пан Мартин вже й не очiкував побачити живим. Але вiн був живий i тримався ще на ногах, хоча притримуючи поламану руку, пiшим i без гербового штандарту.

– Зрада, пане гетьмане! Попереду шлях перекопано, вози перекидаються i стрягнуть у баговиннi, нас обстрiлюють з гармат i атакують кiлька тисяч пiхотинцiв ворога!

– Чорт! Чорт забирай! – вилаявся Калиновський. – Вперед, панове! – крикнув вiн до почту. – Ми повиннi дати лад вiйську i вишикувати його для бою в оточеннi! Не гаймо жодноi хвилини!

Зненацька його погляд впав на Зарудного.

– Взяти його! – зашипiв вiн до ландскнехтiв. – Я повернусь за ним, а доки бережiть iуду пильнiше за зiницю ока!

Самiйла одразу ж стягли з коня i кинули на землю, в'яжучи по руках i ногах. Але Калиновський не мав часу слiдкувати за арештом козака. Вiн повинен бути там, де тепер найгарячiше. З правого флангу, з пагорбiв i скель, котрi нависали над низиною Гороховоi Дiброви, починався обстрiл польського табору з татарських лукiв, уносячи свою лепту в безлад i панiку переляканих польських воякiв…

Три години конало коронне вiйсько в Гороховiй Дiбровi, з чотирьох бокiв стиснуте переважаючими силами козакiв i татар Тугай-бея. Вiдчайдушно билися, втративши надiю на порятунок, нiмецькi ландскнехти, французькi кондотьери, голландськi мушкетери i польськi жовнiри. Грудьми зустрiчали козацькi сотнi i падали iм пiд ноги, побитi i поламанi, обливаючись гарячою кров'ю. Серед смертельноi круговертi прорубувались шаблями, гуртуючись у каре, керованi найманцями-офiцерами, для котрих навiть така рiзанина була багато разiв баченою, звичною картиною. Запекло працювали пiками, розсiюючи козацьку кiнноту, рубали шаблями нападникiв, яких кожен мав на себе по трое-четверо. Загнано кидалися табором драгунськi й гусарськi хоругви i рейтарськi роти, не маючи простору для завчених маневрiв, з надiею вирватись з тiсноти i колотнечi на чисте поле, вишикуватись i вдарити на ворога, як вчили iх – ударом списiв на високiй швидкостi, божевiльним натиском шабель або зливою куль з бандолетiв. Але не знаходила простору кавалерiя Мартина Калиновського. Лише козацькi пiки, гарячу картеч, яка летiла в обличчя, i татарськi стрiли, котрi страшною зливою сипались на голови нещасним. А полки Нечая, Кривоноса i Криси поступово стискали лещата, заганяючи недобиткiв углиб майданчика в лан[26 - Лан – старовинна мiра площi, котра дорiвнювала ЗО моргам, або 20 десятинам (приблизно 18 гектарiв).] площею, политого кров'ю, заваленого уламками возiв i табiрного майна, трупами загиблих i конаючими пораненими, котрих нiкому було пiдбирати i надавати iм допомогу. Гарматнi пострiли перетворювались на глухе гудiння у вухах оглухлих вiд гуркоту бою полякiв…

Мартин Калиновський перетворився на демона. Не в змозi втримувати в собi лють до козакiв, якi рiзали його армiю, наче баранiв на бiйнi, до безглуздого вчинку Потоцького, який призвiв цiлком боездатне вiйсько до такоi страшноi катастрофи, до шляхетного панства, котре не послухало його ради i пiшло на поводу в коронного гетьмана, вiн кидався в саму гущу ворога, вимахуючи важкою карабелою. Бив i вражав за трьох, не звертаючи уваги на стрiли, котрi сипалися зовсiм поряд, стукались об панцир i закритий шолом гетьмана, на рихви козацьких списiв i пострiли гармат. Жовнiри почту ледь встигали за розлюченим рейментарем, iнколи отримуючи холодну крицю або гарячий свинець, котрий призначався йому. Нарештi, коли Мартин Калиновський зрозумiв, що битву програно, i все, що вiн зможе зробити – це згуртувати бiля себе всiх, хто доки ще в змозi утримувати зброю i пiти з ними на прорив, гримаса страшного душевного болю пройшла його обличчям.

– Геть до диявола! – заревiв вiн до драгуна, котрий виявив занадто турботи про свого гетьмана i мало не пiдтримував його в сiдлi. – Я хочу бачити проклятого схизмата! Лише це одне, а потiм хоч пекельнi ворота!.. Сурмачi! Давайте гасло жовнiрам збиратися пiд моi знамена! Я поведу iх до прориву або смертi, але перше вимотаю нутрощi з триклятого iуди!

І вiн, повернувши коня, поiхав крiзь дим, купи тiл i натовпи людей, котрi зiйшлися в борнi. Поiхав, аби вчинити праведний суд над людиною, котра раптово стала йому ближчою за будь-кого з рiдних або друзiв, притягуючи його пекельною жагою помсти i страшним полум'ям ненавистi так, як не може притягнути найпалкiше кохання.

Перекинутi, поламанi вози. Срiбний посуд i дорогi кармазини з обозiв шляхетних панiв, котрi тепер були втоптанi у грязюку i залитi кров'ю. Жовнiри, нi, просто наляканi люди, що кидаються розiрваним табором у пошуках порятунку i не знаходять його. Татари, якi вже панують у возах, вiдганяють у поле захоплених у полякiв коней.

– Помсти! Помсти! – чуе свiй зiрваний голос Калиновський i летить все далi.

Але де ж вiн залишив Зарудного? О пан Єзус, невже ти даси йому втекти вiд караючого меча? Невже затулиш своi очi i не побачиш несправедливостi, яка дiеться, не помстишся йому за смерть стiлькох славетних лицарiв польськоi землi?

Не втiк Самiйло Зарудний. Не змiг, а може, й не схотiв утiкати. Вiн стояв на тому ж мiсцi, де залишив його польний гетьман, у оточеннi жовнiрiв, котрi чатували його зi зброею в руках, готовi вiдбити всi спроби звiльнення гетьманського бранця. Стояв широко розставивши ноги, iз заломленими за спину руками, простоволосий, у розiрваному каптанi. Вiн дивився на Калиновського, котрий наближався до нього, i очi поручника смiялися. Калиновський зiскочив з коня i пiдiйшов впритул до полоненого.

– Для чого? Навiщо, триклятий iудо?! – хрипiв вiн, не в змозi примусити себе заспокоiтися, припинити дрижання в голосi й тiлi. – Ти продав нас, але не зможеш отримати своiх триклятих срiбнякiв! Скажи ж: навiщо? Невже думав, що вiд мене можна втекти?!

– Навiть не сподiвався, гоноровий гетьмане! Хiба ж може утекти здобич, котра затиснута в пазурах степового орла? Хiба може сподiватися пiти той, кого наказав стерегти, як зiницю ока, великий гетьман?

– Тодi ти програв цей бiй! Програв, як кожен з тих, кого дiстала зброя шляхетного лицарства! Нi, ти програв бiльше за них! Твое iм'я тепер навiки проклинатимуть нащадки, як проклинають вони тринадцятого апостола! Ти продав не тiльки нашу справу, а й душу дияволу!





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/uriy-soroka/ivan-bogun-u-2-tt-tom-2/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Exquisitissime (лат.) – вiдмiнно.




2


Велiце (заст.) – дуже, вельми, вкрай.




3


Волейна потреба (заст.) – вiйна, генеральна битва.




4


Virtus domine (лат.) – вельможний пане.




5


Бинамнiй (заст.) – аж нiяк, анi трохи.




6


Бандолет – короткий карабiн, який нагадував великий пiстолет i використовувався у кавалерii, зокрема рейтарами.




7


Лорiка, калiги, пiаум, скутум (лат.) – вiдповiдно: панцир; солдатськi чоботи; дротик з чотиригранним древком; щит.




8


Senatus populus que Romano! (лат.) – Іменем сенату та Римського народу!




9


«Дванадцять апостолiв» – так жартiвливо iменували в европейських армiях епохи ренесансу солдатську перев'язь з прикрiпленими до неi дванадцятьма дерев'яними цилiндриками, у кожному з яких знаходився вимiряний заряд пороху, що було потрiбно для бiльш швидкого перезаряджання зброi пiд час битви.




10


Якiрцi – невеличкi вiстря з гартованоi крицi, призначенi для пошкодження кiнських копит пiд час захисту вiд комонних атак. Були схожими на ногу птаха й влаштованi так, що пiд час розкидання завжди спрямовували ся догори одним з гострих кiнцiв.




11


Чарухи (тур.) – постоли, домашнi туфлi.




12


Олександр Бруханський пiд час означених подiй займав посаду полковника Бiлоцеркiвського полку реестрового козацтва, на яку був призначений польською владою.




13


Dolor (лат.) – бiль.




14


Patientia (лат.) – терпiння.




15


Саме так в «Історii Русiв» описуеться страта гетьмана Острянинi i його старшини пiсля поразки очолюваного ними повстання. Цiлком ймовiрним на думку автора е бiльш ранне джерело, з якого взято такий детальний опис злодiйства польськоi влади над повсталими козаками.




16


Куша (заст.) – арбалет.




17


Signum stupidiatis (лат.) – вiдзнака за дурiсть




18


Co modo (лат.) – таким чином.




19


Pro bono publico (лат.) – задля загального блага.




20


Veritas vines (лат.) – iстина у винi.




21


Bibo (лат.) – пити.




22


Возний – у Речi Посполитiй – судовий виконавець. Людина, яка в силу своеi посади мусiла бути педантом i бюрократом.




23


Курiнь – у реестровому вiйську на вiдмiну вiд Низового Запорiзького вiйська курiнь був найменшою вiйськовою одиницею у складi сотнi.




24


In praedam (лат.) – у здобич.




25


Аппараменти (заст.) – гармати, припаси до них й iнше озброення.




26


Лан – старовинна мiра площi, котра дорiвнювала ЗО моргам, або 20 десятинам (приблизно 18 гектарiв).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения